одного разу в бретані xiv століття вмер пекар. ну, вмер то вмер, із кожним буває, це ще не причина потрапити в рукопис, який потім зберігатимуть у національній бібліотеці франції (і писатимуть про нього статті). але подальші події таки підштовхнули якогось збирача переказів дістати перо й чорнило, бо, бачте, пекареві в труні не лежалося.як і годиться в середньовічній родині, дружина і діти пекаря займалися тим самим ремеслом. і коли вони невдовзі після похорону встали до світанку, щоб спекти хліба, до них приєднався колишній глава сім’ї. він теж закасав рукави до ліктів і став до діжки місити тісто, а що, здається, не дуже усвідомлював, що він тут уже не начальство, то ще й покрикував на живих, підганяючи їх і картаючи за недостатню беручкість.звісно, дружина й діти злякались і повтікали. на їхні крики зійшлися сусіди — та ще й не просто стояли, дивлячись на чудасію, а гуртом прогнали мерця. про те, чи вдалося того дня таки спекти хліб, переказ мовчить, зате розповідає, що наступними ночами покійний ще не раз повертався після півночі, та ще й не прямою дорогою з цвинтаря, а через найбільші мочарі, тож був до пояса виквецяний у багнюці. він, схоже, зрозумів, що роботи в нього більше нема й сусіди йому не раді, тому близько до людей не підходив, зате кидав у них каміння.зрештою хтось здогадався піти перевірити його могилу. розкопавши за дня гріб, люди побачили, що покійник справді по пояс вкритий багном, а на руках позасихало тісто. але інструкцій, як бути з такими випадками, вони ще не мали, то просто засипали гріб назад. зрозуміло, що скоро мрець став приходити знову. тоді сусіди помізкували, ще раз викопали труну, переламали пекареві ноги — і відтоді більше його не бачили.коли жан-клод шмітт покликається на цей епізод у дослідженні «les revenants. les vivants et les morts dans la société médiévale», то зазначає, що він дуже нетиповий для середньовічних історій про повертанців з того світу. але вам деякі сюжетні ходи можуть здатися напрочуд знайомими, бо пекар — то цілком упізнаваний упир. звісно, середньовічні бретонці слова такого не знали, бо воно, по-перше, наше, а по-друге, документально зафіксоване аж десь у xvii столітті. та якби вони звірили свої нотатки із записами українських чи польських етнографів, то побачили б, що відмінностей не так уже й багато, зате способи справитися з неспокійним мерцем є значно ефективніші.у 1870-х роках оскар кольберг, наприклад, писав про упирів, які «приходять до свого колишнього дому, лагодять огорожі, молотять, косять сіно — одне слово, роблять усе, що й за життя. вони можуть навіть спати з дружиною і зачати з нею дитину, але щойно запіє півень, мусять повертатися в могилу». то жінці пекаря, в принципі, пощастило, що він обмежився місінням тіста. у хіх столітті всі вже знали й про надійніший спосіб позбутися непроханого гостя — відтяти йому голову в труні; існували навіть різні версії того, що з нею потім робити: чи в ноги покласти, чи повернути на сто вісімдесят градусів, щоб дивилася в подушку. щоправда, й самі упирі стали наполегливіші — один кам’янець-подільський єпископ, подейкують, після такої процедури все одно вставав із гробу, тільки відтоді носив голову під пахвою. але то вже пізніші історії, а в бретані xiv століття і живі, і мертві були в цих справах іще цілковито недосвідчені.у рукописі з 1470-х років мерці, здається, теж прийшли лагодити огорожку, але їхньої ініціативи ніхто не оцінив.#мертвілюди
дивіться, яке я вам принесла.у п'ятницю всі наголосували за упирів, то я вирішила, що настав нарешті час дістати із шафи «з кілком і заступом. упирське розмаїття в польщі» — неймовірно гарну антологію упирячих історій із речі посполитої в упорядкуванні лукаша козака. (картинки в дописі не мої, а із сайту ілюстраторки юлії мірни, вона робить цікаве). я так розумію, що це була супутня — й одразу орієнтована на експорт, тому видана тільки англійською — книжечка до його дуже ґрунтовної праці про слов'янських упирів; обидва видання побачили світ у межах проєкту «upiór», над яким інститут адама міцкевича працює з 2018 року.недавно скінчився ще один етап проєкту — створення гри, в основу якої лягли етнографічні документи про упирів, а графіку розробляла та сама художниця, яка ілюструвала «з кілком і заступом». одне слово, дуже миле, страшне й кумедне, можна купити на стімі (я вже). а з нагоди виходу гри інститут адама міцкевича виклав саму книжку у вільний доступ, бо треба ділитися з людьми святом.це, звісно, не середньовічне, але, по-перше, абсолютно захопливе, а по-друге, лукаш козак у газетах, судових документах і подорожніх записках усяких польських мандрівників назбирав чимало свідчень про українських упирів, і ці документи мені в наших виданнях поки що не траплялися. #книжказабезплатно
мій перший перекладацький семінар у войновіцах припав на дуже сонячний, але вже паморозний жовтень. місцеві коти приходили на руки грітися й ховалися між гілками сосен, як горобці-переростки, трава — якщо встигнути походити по ній вранці, поки її не зігріло сонце, — хрустіла під ногами, від вечірніх гулянь по вулиці було холодно, але тепло — від хороших людей, із якими гулялося.останній ранок семінару був меланхолійний (бо завжди трошки меланхолійно, коли щось прекрасне закінчується). моя сусідка їхала перед шостою, то я її провела, а тоді подумала, що вже й світанок можу зустріти, раз не сплю, схопила з полички видавництва, яке організовує семінар, першу-ліпшу книжку (бо хто ж їде в замок, де є бібліотека, зі своїми книжками) й пішла дивитися на сонце. ну, тобто не прямо на нього, а на епічні рожеві хмари, які того ранку наче вирішили докласти всіх зусиль, щоб мені їх потім бракувало. а по тому бродила довкола замкового ставка (де живуть здоровенні кої та часом показуються бобри) і читала.першою-ліпшою книжкою виявився «канон» константіноса кавафіса. згодом мені сказали, що цей переклад сухуватий, але того ранку він виявився якраз такий, як треба: достатньо про минущість і проминуле, щоби вписатися в мою меланхолію, а водночас достатньо стриманий, щоб її не поглиблювати. і так мені добре виявилося з тим кавафісом, що я його забрала додому (купивши, звісно; я порядна жінка).а в лютому буду в києві — і ще раз куплю, тільки цього разу вже в українському перекладі. і вам раджу, бо це дуже красива, гірка, тужна, але затишна в своїй тузі поезія, така спокійна зріла інвентаризація спогадів, виборів і втрат, від якої раптом сама почуваєшся трошки дорослішою. український «канон» вийшов у видавництві руслана халікова, і з одного боку це #безсоромнареклама, а з другого — щира порада, бо мені подобається не тільки кавафіс, а й видавництво. (щоправда, якщо погортати, ви знайдете на сайті дві книжки російською — проте вони з 2021-го, від українських авторів, та й зараз ці тексти готують до перевидання українською мовою, тож скоро їх на сторінці вже не буде). подивіться лишень, яка ця книжка гарна — і які красиві до неї є ілюстрації.(на двох останніх фотографіях — войновіцький кіт, що маскується під горобчика, і мій домашній кавафіс, раз уже є нагода його показати).
усі знають, що святий франциск проповідував птахам (і навіть якщо ви досі не знали, то тепер уже точно). а от святий антоній, покровитель ппо і помічник у пошуках загублених речей, проповідував рибі. одного разу антоній дізнався, що в ріміні розвелося дуже багато єретиків, тож вирішив піти туди і навернути їх на правильне розуміння біблії. утім, рімінська влада зачула про його план завчасу й наказала ігнорувати проповідника, тож, хоч антоній і ходив по площах із проповідями, усі наполегливо вдавали, що не звертають на нього уваги.утомившись від такого прийняття, антоній пішов за місто та, коли добрів до річки, вирішив, що з тим самим успіхом може поговорити з рибою. але успіх виявився більший: на перші ж антонієві слова до нього почали припливати все нові й нові рибини, які не просто товклися під берегом, а вишикувалися в гарні рядочки й повисовували голови з води, наче намагаючись краще чути. звісно ж, містяни це помітили, здивувалися з чуда й навернулися.антонієва легенда нічого не каже про трапезу, але зазвичай святі рибу так чи інакше їли. навіть свята амальберга, повелителька осетрів, один із яких урятував її від франкського короля, котрий так залицявся до амальберги, що зламав їй руку, прикликала свою рибу, зокрема, для спасіння людей від голоду. є багато історій про те, як аскети харчуються рибою: відлюдникові павлові, який з’являється в «подорожі святого брендана», упродовж тридцяти років приносить рибу видра (ось і друге чудо з видрою, про яке я тепер знаю), пустельникові елґарові рибу носить орел, святий калуппа молитвою проганяє з річки дракона, і після цього риба припливає на його поклик, щойно йому треба підживитися. мій улюблений із таких відлюдницьких сюжетів — і саме його ви бачите на ілюстрації до цього допису — розповідає про святого неота, англійського аскета з іх століття. коли він облаштував пустельню в корнволлі, йому явився янгол, який розповів, що неподалік є ставок, де плавають три рибини, і дозволив неотові щодня ловити одну з них, аби прогодуватися. щоранку рибин знову ставало три — і так неот мав чудесне нескінченне джерело білка. та одного дня відлюдник захворів, і послушник на ім’я барій, що доглядав за ним, вирішив зготувати йому дві рибини за раз. одну він засмажив, другу зварив і обидві приніс святому. неот, щойно це побачив, жахнувся й наказав повернути рибу у воду, бо ж не так вони з ангелом домовлялися. барій поплівся до ставка, а неот помолився — і сталося чудо: потрапивши у воду, рибини повернулися з випатраного й термічно обробленого стану в цілий і неушкоджений живий. після того аскет дозволив послушникові зловити-таки одну рибину, а коли скуштував її, хвороба негайно відступила.до речі, у нас уже була історія про зготовану (й навіть спожиту) їжу, яку вдалося повернути до життя — пам’ятаєте вербургу і її гуску? там теж ішлося про дотримання домовленостей, причому напряму з гусьми. бо якщо воно тварина, навіть їстівна, то це ще не означає, що його можна дурити.#добребутисвятим #чудотворення
якщо ви вже вивчили латину (або не вивчили, бо вона якась недостатньо екзотична), то в мене — а точніше, у печери платона і київської школи давніх мов — є для вас іще пропозиції.по-перше, арамейська мова — від алфавіту до синтаксису: почнеться курс зі знайомства з фонетикою і встановлення шрифту на комп’ютер, щоб вам було зручно працювати, а потім вас одразу кинуть на глибоку воду, бо вже друга зустріч передбачає читання. загалом зустрічей, у яких теорія від лекторки поєднуватиметься з практичною роботою, буде 32, і під час них ви навчитеся читати (і розуміти) й оригінали біблійних текстів, і західносемітські епіграми. почнеться курс 3 лютого, заняття відбуватимуться ввечері (від 20:00) щовівторка в зумі, будуть домашні завдання. викладає його анастасія орєхова, я її знаю, це прекрасна жінка.по-друге, давньогрецька мова — так само базова, але організатори припускають, що й літери, і корені слів можуть бути вам краще знайомі, ніж арамейські, тож і читати й перекладати запросять уже на першій зустрічі. особливість підходу полягає в тому, що грецьку ви вчитимете в контексті слов’янських мов, розбираючи її граматику і словник на детальки та придивляючись, як ці детальки функціонують, скажімо, в українській. цей курс трошки довший, заплановано 48 зустрічей (а якщо комусь дуже не схочеться розлучатися з грекою, то можливе ще й продовження у формі факультативу з читання й перекладу).цей курс починається 10 лютого, заняття відбуватимуться ввечері (від 20:00) щовівторка в зумі, домашні завдання теж будуть. викладає ілля бей, із яким я не знайома, то нічого про нього сказати не можу, але ви вже, мабуть, знаєте, що печера платона поганого не порадить.обидва курси будуть доступні слухачам також у записі; після обох ви отримаєте сертифікати від печери платона. власне, єдиний недолік, який я в усьому цьому бачу, — це те, що й арамейська, і грека відбуваються в той самий час, тобто поєднувати їх не вдасться (хіба що прогулювати через раз). #безсоромнареклама
а зараз буде ностальгійна мандрівка в часи, коли страшно середньовічне було зовсім юне і зелене.на другий день існування цього каналу, у 2021 році й у попередньому житті, я опублікувала знайдену абсолютно без контексту ілюстрацію, на якій дві голі діви цідять кров з єдинорога — проте (так я тоді припустила) не собі на сніданок, а людям на користь. і не те щоб мені всі ці роки муляв брак контексту до тієї мініатюри, але схожих на неї я більше не знаходила, то було цікаво, чому дів там аж дві. і оце вчора вночі, читаючи про єдинорогів (не просто так читаючи, до речі, а для доброго діла — чекайте анонсів 🐈⬛), я нарешті натрапила на історію, яку ця мініатюра ілюструє. походить вона з «gesta romanorum», тобто «знаменитих оповідок з діянь римських», але у виданні, яке в нас недавно вийшло в чудовому перекладі ростислава паранька, ви її не знайдете, бо воно перекладене з латини, а конкретно ця оповідка з'являється в xiv столітті в німецькій версії твору. текст розповідає про королівство, у якому жили дві діви, що дуже гарно вміли співати. а ще там ріс густий ліс, де бродив прекрасний і лютий звір єдиноріг. багато хто намагався його схопити, та нікому не вдавалося, бо єдиноріг миттю вбивав усіх, хто до нього підходив. почувши це, діви й собі пішли до лісу, познімавши із себе весь одяг, але прихопивши одна меч, а друга миску. увійшовши в хащі, вони заспівали, і був цей спів таким гарним, що єдиноріг сам вийшов із гущини, підійшов до них і став лизати їм груди. а тоді, заколисаний, заснув, поклавши голову на коліна тої діви, що тримала миску. щойно єдиноріг втратив пильність, діва з мечем проколола йому серце, а діва з мискою зібрала його кров, яку вони вдвох і принесли до міста, щоб зробити для короля вишукану пурпурову фарбу (а не ліки, як можна було би припустити).якщо вам цей сюжет здається, емм, не ідеально логічним, то не страшно: як і решта історійок зі «знаменитих оповідок», він цінний не сам собою, а мораллю (чи, по-сковородинськи, силою) наприкінці тексту, яка пояснює все через християнські постаті. отже, король — це бог-отець; діва з мечем — це єва, людська прамати; діва з мискою, на колінах якої ліг єдиноріг, — це марія, вона ж божа мама; сам єдиноріг, як ви, мабуть, здогадалися, — це ісус; а кров його — це таки кров, із якої видобувається спасіння. тобто того першого разу я трошечки промахнулася в буквальній інтерпретації (хто ж його знав, що кров використають не на корисне, а на красиве), але цілком упоралася з алегоричною. тільки участь єви мені не думку не спала.на ілюстрації зі швабського рукопису 1450-х років розташування персонажів не зовсім таке, як в оповідці, але й нехай, загальну ідею вона цілком передає.#голілюди #свояатмосфера
оце у п'ятницю вночі я показувала тут трошки шок-контенту з «ритуалу і тіла» марії маєрчик, але на немовлятах прикрі звичаї же ж не закінчуються. то дивіться, що могло на вас чекати, якби ви в традиційній спільноті не просто народилися, а ще й дожили до шлюбного віку:• «виколювання очей» нареченій, у процесі якого свекор тицяє в молоду жердиною, знімаючи з неї фату; щоб ніхто точно не пропустив фалічної символіки, із цим обрядом пов’язані лайливі приспівки;• «перша робота», коли вранці після шлюбу молода має підмести (а її чоловік і гості розкидають сміття, щоб починала заново), принести води (а свекруха кидає в цеберко жменю сміття, щоб ішла по нову) абощо;• «вчіння молодої», коли після шлюбу молодиці збираються вчити новеньку, як робити хатні справи, а вона має вдавати, що нічого не вміє (ну гаразд, тут усе залежить від молодиць — цей обряд може перетворитися на веселе дуркування, якщо жінки нормальні);• харчові кпини під час весілля; узагалі-то ритуальне весільне голодування стосувалося як чоловіка, так і жінки, але знущання з цього приводу в етнографічних нотатках чомусь стосуються саме нареченої: перед нею ставлять чи сирого гарбуза, чи січку (кого ми цим годуємо? правильно, свиней), чи сніг, чи пироги з паперу, приспівуючи, що вона «їсть солому, запиває смолою»;• віддавання породіллі, якій не можна сідати за стіл із гістьми, «зі столу й підлоги крихт, що залишилися після гостини» (та й загалом у деяких спільнотах вважали, що породілля не має душі).цей список весільних і післявесільних розваг дублюю зі свого книжкоблогу про @slova_i_rechi, бо ви його все одно здебільшого не читаєте (і це не страшно), а мені таким чогось хочеться ділитися з якомога більшою кількістю людей. хороша книжка, цікава і кошмарна. одне слово, ми з лисиком усіляко радимо. #вечірнінотатки
знаєте хорошу і практичну біблійну пораду про те, що «коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її і кинь геть від себе»? так от, як розповідає «золота легенда», папа лев її теж знав, і наслідки цього великого знання, яке призвело до великої журби, зображені на мініатюрі з часослова 1330-х років (bl yates thompson ms 13, f. 164v).одного разу під час причастя вродлива парафіянка поцілувала папі руку — і він, бідолаха, запалав страшною спокусою. і, беручи близько до серця євангельську настанову, справді відрубав собі п'ясть. це, звісно, трошки ускладнило життя не тільки самому левові, який тепер не міг виконувати літургійних жестів, а отже, служити мес, а й цілій церкві, в якої понтифік залишився без руки. (ну й суто фізично це, мабуть, було не дуже приємно). тож папа визнав, що погарячкував, і звернувся з молитвою до божої мами, щоб якось цій ситуації зарадила.божа мама прийшла, приставила руку на місце — і, хоча минуло вже чимало часу, зап'ясток негайно зрісся, а плоть порожевіла й ожила, наче й не трапилося нічого. (а на прощання божа мама, мабуть, порадила левові наступного разу не квапитися так сильно з виконанням біблійних вказівок, а для початку вмитися холодною водою, чи що).#святітакісвяті #чудотворення
на мініатюрі з часослова 1420-х років є одна персонажка, яка в довколаріздвяних історіях трапляється часто (все-таки про неї розказує ще раннє апокрифічне євангеліє від якова), а от на ілюстраціях — значно рідше, то я аж зраділа, коли на оцю натрапила. тим більше, що сюжет про неї можна тлумачити не тільки як іще одне різдвяне диво, а і як нагадування про те, що не варто чіпати людей без дозволу, бо руки можуть і повідсихати.жінку, з якою така прикрість трапилася, звали саломе. вона була повитухою і, коли почула від колеги, що тут недалеко діва сина народила, вирішила піти й перевірити, чи то справді діва. з одного боку, не вірити фантастичним історіям на слово — хороша звичка, але подивіться на це ще й із боку божої мами: тобі п'ятнадцять, до тебе приходить янгол із радісною новиною, яка твого законного чоловіка не дуже радує; потім, поки ти вагітна, ви мусите пертися бозна-куди, бо так сказав імператор; потім тобі доводиться народжувати в яслах, поки довкола товчеться купа людей, яким янгол теж розказав радісну новину; а тут іще й незнайома тітка вимагає тебе помацати в найінтимніших місцях. я би засмутилася. але бог учинив своїй мамі чудо — і в саломе всохли руки, щойно вона спробувала кудись ними полізти. звісно, після такого саломе одразу навернулася й попросила пробачення за сумніви, а янгол приніс їй руки, щоби повернути їх на місце (це в певному сенсі теж можна вважати доброю новиною). більше про цю ситуацію євангеліє від якова нічого не каже, але я собі уявляю, що, раз на місці вже була професійна повитуха, здатна подбати про немовля, божій мамі вдалося сховатися від світу й трошечки відпочити від подій попередніх дев'яти місяців. так і зовсім виходить затишна різдвяна історія.#чудотворення #гарнеякбожамама #дитятковяслах
якщо ви хочете (або маєте в хаті якусь школярку чи школяра, то й просто мусите) оновити свої знання про українську літературу, але, як оце данте, поняття не маєте, за що найперше хапатися, у мене для вас є чудова пропозиція від ані бобровицької — культурологині й лекторки, а заразом авторки телеграм-каналу «пісюлькі від ані».8 січня починається її короткий курс «розбір польотів шкільної програми» — тільки чотири лекції, але по самі зав’язочки напаковані українською літературою від сковороди до галини пагутяк. із одного боку, там буде базова база про те, хто в якому контексті жив, яких книжок понаписував і чим заслужив на місце у шкільній програмі; а з другого, на вас чекатимуть ще й плітки, непридатні для шкільних уроків деталі й розбори польотів, після яких ви, можливо, трошки по-іншому сприйматимете класиків української літератури, але точно вже про них не забудете.лекції відбуватимуться раз на два тижні, онлайн; якщо ви захочете згадати юність і прогуляти, не переймайтеся — записи будуть. приходити, до речі, можна й просто на окремі лекції (раптом вам про миколу зерова цікавіше, ніж про пантелеймона куліша? не засуджую, та попереджаю, що пліток більше таки про другого), але купити чотири одним комплектом буде дешевше: одна коштує 450 гривень, а всі разом — 1500.детальніше про курс можна почитати в ані на каналі — і там одразу й записатися. або записати когось, кому в організмі гостро бракує української літератури, бо така можливість теж є: якщо ви схочете подарувати курс, то аня має гарненькі електронні сертифікати. а тут якраз і приводи для дарування скоро підуть один за одним 🌚#безсоромнареклама
