страшно середньовічне | одного разу в бретані xiv століття вмер пекар. ну, вмер то вмер, із ко...

одного разу в бретані xiv століття вмер пекар. ну, вмер то вмер, із кожним буває, це ще не причина потрапити в рукопис, який потім зберігатимуть у національній бібліотеці франції (і писатимуть про нього статті). але подальші події таки підштовхнули якогось збирача переказів дістати перо й чорнило, бо, бачте, пекареві в труні не лежалося.як і годиться в середньовічній родині, дружина і діти пекаря займалися тим самим ремеслом. і коли вони невдовзі після похорону встали до світанку, щоб спекти хліба, до них приєднався колишній глава сім’ї. він теж закасав рукави до ліктів і став до діжки місити тісто, а що, здається, не дуже усвідомлював, що він тут уже не начальство, то ще й покрикував на живих, підганяючи їх і картаючи за недостатню беручкість.звісно, дружина й діти злякались і повтікали. на їхні крики зійшлися сусіди — та ще й не просто стояли, дивлячись на чудасію, а гуртом прогнали мерця. про те, чи вдалося того дня таки спекти хліб, переказ мовчить, зате розповідає, що наступними ночами покійний ще не раз повертався після півночі, та ще й не прямою дорогою з цвинтаря, а через найбільші мочарі, тож був до пояса виквецяний у багнюці. він, схоже, зрозумів, що роботи в нього більше нема й сусіди йому не раді, тому близько до людей не підходив, зате кидав у них каміння.зрештою хтось здогадався піти перевірити його могилу. розкопавши за дня гріб, люди побачили, що покійник справді по пояс вкритий багном, а на руках позасихало тісто. але інструкцій, як бути з такими випадками, вони ще не мали, то просто засипали гріб назад. зрозуміло, що скоро мрець став приходити знову. тоді сусіди помізкували, ще раз викопали труну, переламали пекареві ноги — і відтоді більше його не бачили.коли жан-клод шмітт покликається на цей епізод у дослідженні «les revenants. les vivants et les morts dans la société médiévale», то зазначає, що він дуже нетиповий для середньовічних історій про повертанців з того світу. але вам деякі сюжетні ходи можуть здатися напрочуд знайомими, бо пекар — то цілком упізнаваний упир. звісно, середньовічні бретонці слова такого не знали, бо воно, по-перше, наше, а по-друге, документально зафіксоване аж десь у xvii столітті. та якби вони звірили свої нотатки із записами українських чи польських етнографів, то побачили б, що відмінностей не так уже й багато, зате способи справитися з неспокійним мерцем є значно ефективніші.у 1870-х роках оскар кольберг, наприклад, писав про упирів, які «приходять до свого колишнього дому, лагодять огорожі, молотять, косять сіно — одне слово, роблять усе, що й за життя. вони можуть навіть спати з дружиною і зачати з нею дитину, але щойно запіє півень, мусять повертатися в могилу». то жінці пекаря, в принципі, пощастило, що він обмежився місінням тіста. у хіх столітті всі вже знали й про надійніший спосіб позбутися непроханого гостя — відтяти йому голову в труні; існували навіть різні версії того, що з нею потім робити: чи в ноги покласти, чи повернути на сто вісімдесят градусів, щоб дивилася в подушку. щоправда, й самі упирі стали наполегливіші — один кам’янець-подільський єпископ, подейкують, після такої процедури все одно вставав із гробу, тільки відтоді носив голову під пахвою. але то вже пізніші історії, а в бретані xiv століття і живі, і мертві були в цих справах іще цілковито недосвідчені.у рукописі з 1470-х років мерці, здається, теж прийшли лагодити огорожку, але їхньої ініціативи ніхто не оцінив.#мертвілюди