страшно середньовічне

обіцяла показати файне — тож ось воно: «терпливі ґеновефи, безсоромні магдалини» анни бжезінської, свіженька популярна медієвістика, яка впала мені в око яскравою обкладинкою, а в серце — відгуками, бо як можна не зачаруватися такими відгуками?не знаю, чи факти в цій книжці правдиві, якщо так — треба визнати величезну репортерську роботу, хоча від книжки й виникає враження історичної фантастики. та загалом мені не сильно сподобалося це істеричне фемінізування, хоча останнім часом воно й стало правилом. або отак:кепський «фемінізаторський» текст... ніяк не зрівняється з книжкою яцка ковальського «середньовіччя. розвінчання міфів. бойовий підручник». там — конкретика, цитати, здебільшого авторські переклади.тут — окремі не до кінця верифіковані оповідки. «якесь ваше вино занадто виноградне, ніяк не зрівняється з оцією котлеткою» 🙄у книжці, до речі, 50 сторінок бібліографії (і вказані джерела кожної історії), у разі сумнівів у документальному підґрунті можна було б до них догортати, чи що. утім, за рекомендацію щодо яцка ковальського дякую, почитала зміст — виглядає на щось пристойне попри потворну обкладинку і специфічну назву.після трьох розділів — бо, перш ніж розказувати про книжечку, я сіла трошки надчитати, щоб не осоромитися, як один критик із «філобіблоном», й очуняла над сороковою сторінкою — складається враження чарівної, хоча й подекуди меланхолійної, легко написаної книжки про життя окремих жінок у середні віки (адже не існувало монолітного середньовіччя, а тим більш монолітної жіночої ситуації в середньовіччі). анна бжезінська пояснює, що ми можемо знати про ці історії, а чого точно не знаємо, і нагадує про специфічну оптику джерел: от, наприклад, у нас є історія про вагітну черницю і пов'язане з нею чудо, яку записав спеціально запрошений для засвідчення чуда монах, котрому ця подія дала аргументи для полеміки, учасником якої він саме був, а в ній є купа точок, де цю історію могли свідомо чи ненавмисно деформувати заради промовистішого повідомлення. деякі розділи книжки — як-от перший, про дівчину, яка в записці просить дозволу чувати й читати цілу ніч зі своєю наставницею, — спираються суто на три рядки джерела; але навколо цих трьох рядків розбудовані контексти, з яких виходить дуже приємна мікроісторія. із відгуків я чекала, що книжка буде зліша й іронічніша; поки що найфемінізаторськіша річ, яка мені трапилася, — це доволі стримана нотатка про те, що ранньосередньовічне християнство охоче залучало жінок до місійної праці, «але якось так дивно складалося, що, щойно минав перший героїчний етап християнізації, раптом набували ваги традиційні жіночі чесноти, а моралісти квапливо вирішували, що треба оточити побожних дів ретельнішою опікою. звісно, для їхнього ж блага». страшно уявити, як автори відгуків зреагували б на ейлін павер.ну й так, усі ці історії вичитані в середньовічних першоджерелах, на які текст постійно покликається; не знаю, звідки, на думку другого коментатора, беруться конкретика й цитати в інших авторів, яких він схвалює.одне слово, мені подобається, як воно написане, і подобається, як воно горить. сподіваюся ділитися сюжетами.насамкінець — кумедне: алегорія дедукції з ранкового допису довго лежала в мене в чернетках, чекаючи свого часу, а потім я побачила її на обкладинці цієї книжки і зрозуміла, що се доля. #вартечитання

ви готові до ще однієї знаменитої оповідки? бо зараз буде.розповідає вона про юнака юліана, який одного разу на полюванні погнався за оленем, а той виявився оленем ще тим — повернувся до мисливця і сказав людським голосом: «ти уб'єш своїх батька і матір». юліанові від такого аж полювати перехотілося, а щоб випадково не справдити оленячого пророцтва, він одразу вирушив у далеку землю й найнявся на службу до тамтешнього короля.король так високо оцінив юліанову працю, що навіть підшукав йому в дружини багату вдову із власним замком. а поки все це відбувалося, батьки шукали юліана в усе дальших і дальших краях — аж одного разу дісталися до королівства, де тепер жив їхній син, і цілком випадково познайомилися з його дружиною. вислухавши історію цих двох, жінка зрозуміла, що то вони її чоловіка, мабуть, шукають, запросила їх у замок і вклала спати в найкращому ліжку — своєму. а сама пішла на месу.юліан вернувся додому з відрядження, зайшов до спальні — аж бачить, що в ліжку якісь двоє сплять. він подумав, що то його дружина з коханцем, витяг меча і зарубав їх обох. приходить жінка додому, а юліан їй такий: «стоп, а кого ж я тоді зарізав?». отак він і дізнався, що від оленячого пророцтва не втечеш.зажурився юліан страшенно й вирішив, що тепер йому шлях тільки один — у покутники. (мені дуже цікаво, що він собі думав би, якби в тому ліжку виявилися не батьки). дружина, жінка вочевидь смілива і/або шалена, сказала, що самого його не пустить, і пішла з ним. оселилися вони над великою річкою і покутували там, тримаючи притулок для вбогих і перевозячи людей з одого берега на другий. і така успішна їхня покута була, що одного разу до них під виглядом недужого прийшов ангел, а коли вони його виходили, передав від бога повідомлення про те, що покута була успішною і скоро вони обоє вмруть (але так по-хорошому).цікаво, що ця історія дуже близька до житія святого юліана, переказаного в «золотій легенді», але багато деталей розходиться — так, наче хтось її з далеких спогадів записував (у «легенді», наприклад, усе починається з прокляття в колисці, а не з оленя).#вечірнінотатки

ми з кручиком цього літа плануємо вечорами читати «знамениті оповідки з діянь римських» і ділитися з вами найкращими хітами. сьогодні — історія про александра македонського, його вчителя арістотеля і токсичні стосунки.отже, був у александра вчителем арістотель, і коли королева півночі про це почула, їй чомусь не сподобалося. аж настільки, що вона вигадала підступний план. коли в королеви народилася донька, вона стала одразу підгодовувати дитя отрутою; чи від отрути, чи від хороших генів дівчина виросла «такою красунею, такою милою для ока, що багато хто втрачав голову від самого її виду. тоді королева послала доньку александрові в наложниці».той миттю закохався й хотів перейти до, власне, наложної частини знайомства, але арістотель зрозумів підступ і наказав привести засудженого на смерть злочинця, щоби провести на ньому експеримент. бачте, філософ одразу помітив, що дівчину все життя годували отрутою (мабуть, це все-таки тому вона така вродлива виросла, не знаю, за чим іще можна було впізнати).взагалі-то арістотель пропонував засудженому переспати з дівчиною, але той тільки «при всіх поцілував дівчину й одразу впав мертвий». александр вразився, похвалив арістотеля, а дівчину відіслав до матері. чому він не лишив собі таку ефективну біологічну зброю — загадка.далі в нас мораль про те, що королева півночі — це багатство, її дочка — обжерливість і розкіш, арістотель — совість, а александр — просто кожен з нас. але, по-моєму, і без цих штучних додатків історія прекрасна.#вечірнінотатки

був колись один могутній король, розповідають «знамениті оповідки з діянь римських», який після шлюбу домовився з дружиною, що як одне з них помре, то й інше від любові вкоротить собі віку.і раз поїхав цей король у далеку землю й вирішив по приколу перевірити, чи королева дотримає обіцянки, тож послав до неї гінця зі звісткою про свою смерть (сам він, вочевидь, не збирався тримати слова, інакше я погано уявляю, який у нього далі був план). королева виявилася вірна обітниці й кинулася з кручі, проте «не загинула, а вже невдовзі оклигала. хотіла вона і вдруге кинутися з кручі й убитися, але її батько, почувши про це», спитав: «ти шо, дурна?» (ну, чи якось так). потім у них була філософська дискусія, і батькові таки вдалося переконати дочку, що вона збирається зробити очевидну фігню.далі ми дізнаємося, що король-жартівник — це диявол, королева — це душа, а її батько — бог, і мораль цієї історії в тому, що не варто скакати за сатаною в пекло. утім, нам із кручиком цікавіше було б почути, як після повернення додому його королівській величності цілком заслужено відірвали голову за тупий дотеп.#вечірнінотатки

у «темпори» минулоріч вийшла книжка віталія михайловського «феномен поділля. історія регіону в другій половині xiv — на початку xvi століття» — дослідження про динамічний, мінливий, захопливий часопростір і про особливу ідентичність, яка виросла там на перехресті всього, що може схрещуватися. і вона вам, мабуть, треба, але радити я прийшла навіть не книжку, а п'ятничну розмову довкола неї. бо з таким списком учасниць і учасників превентивно заздрю всім, хто туди зможе потрапити (так, це в києві). по-перше, буде сам віталій михайловський, дослідник подільської шляхти й автор, зокрема, книжки про топоніміку середньовічного поділля та її контексти. тобто про взаємодію культур і про те, як вона відбивається на мові, маркуванні простору й загалом наших уявленнях про кордони і межі, він думає вже давно.по-друге, прийде наталя старченко, яка теж досліджує шляхту прикордоння — тільки насамперед волинського. про її безцінні «українські світи речі посполитої» я тут колись згадувала, і якщо подумати про саму концепцію книжки, то стає ясно, що вона досконало впишеться в тему множинних ідентичностей і міжкультурних обмінів.по-третє, долучиться ще володимир маслійчук, який досліджує слобожанщину і теж має книжку, яка самою назвою ідеально пасує до цієї розмови: «у полоні прикордонь та наративів. дослідження з історії слобідської україни xvii–xix століть». усі разом вони говоритимуть про те, звідки взагалі беруться історичні регіони, як формуються їхні локальні ідентичності, як на прикордонну самосвідомість впливає постійний контакт із іншими культурами, — а ще про те, як із цим усім бути історикам (і мені здається, що це заповідається на найцікавішу частину обговорення). модераторкою буде ольга петренко-цеунова (у неї, до речі, також є хороша книжка — «шляхетна традиція», про бароко).відбуватиметься все в києві, у книгарні «є» на лисенка, 3, у п'ятницю, 19 червня. почнеться о 18:30. вхід вільний. якщо маєте змогу — підіть, розкажете, як було 🙏#безсоромнареклама

на середу маю від анджея подберезького дві історійки про жаб, страшну й не дуже.перша — про те, як у святу неділю один чоловік пішов витягати з води мочені коноплі, та ще й сорочку вдягнув стару брудну, щоб файну недільну не замастити. і щойно він до тих конопель підійшов, із них на нього як вискочить дрібна жаба та як уп'ється в груди — ніяк не можна було її відірвати. чоловік і покаявся, і до попа пішов, і молитви над ним читали, але все намарно: «груди розпухли, і на другий день помер».(прекрасний привід не робити в неділю ніякої роботи, як на мене. спитають вас, чи ви, бува, не хочте на вихідних попрацювати, а ви у відповідь — про жабу).друга історія мала бути моторошна, але в нас зараз про моторошне інші уявлення, либонь. маленька, то зацитую повністю:відьми вміють робити різні наслання. якось за одною бабою послала жабу і та крок в крок за нею скакала, куди б вона не повернула. коли її відганяють, то вона ховається, потім вилізе — і знову скаче.якщо тут когось і шкода, то хіба жабу, яку не тільки не підгодовують, а ще й проганяють 😢#вечірнінотатки

оце я вам учора розказувала всіляке сумне про книжку, а нині прийшла розказати про веселе — із «матеріалів з демонології українського народу» анджея подберезького (тих, що таким гігантським шрифтом надруковані). сам він був поляк, і коли в 1880-х записував перекази в чигиринському повіті, звісно, контекстуалізував їх як історії про славну шляхту й негідників-козаків, що додає текстові окремої перчинки. але зовсім розійшовся пан подберезький, коли вирішив вдатися до порівняльного аналізу:говорячи про упирів, слід зазначити, що хоча по суті природа упирів, стриг і стригонів однакова, але є суттєва різниця в їхній поведінці. бо коли понурий український упир просто ґвалтовно розриває парубків на шматки, висмоктує кров із живих, цілі досвітки умертвляє і від його нападів рятує лише хрест або спів півня опівночі, то лагідний краківський стригонь, що має дві душі, хоча й присяде часом на якогось гадрамаху, але до жорстокого вбивства він не доходить. він, як покутник, навідується до костелів, рве ризи, перекидає підсвічники, обгризає свічки, веде священників на покаяння, задовольняється ковбасою в зубах, і досить дати йому ляпаса, щоб позбутися напасті.там ще щось про те, що в демонології польського люду сильно видно інтелігентний університетський вплив (угу, саме так і було), але ми з кручиком вважаємо, що дуже непогано, коли колонізатори — чи колишні, чи нинішні, чи wannabe — ваших упирів бояться.#вечірнінотатки

якби екклезіяст був єдиною проблемою цієї книжки, я би посміялася, додала його собі в еталони ганебної редактури й пішла робити щось корисніше, ніж писання довгого відгуку на книжку, що вийшла накладом 512 примірників. але це просто один із прикладів того, як у цьому перекладі все недобре, і мені дуже важливо, щоб ви не починали знайомитися з чудовим, дотепним і закоханим у книжки річардом де бері саме з нього.тут погано зі словами. хліб без закваски — таке важливе для біблії формулювання — стає «бездріжджовим». в англії 1345 року зненацька живуть «англікани». оріген «позбувається крайньої плоті» (це ми, вочевидь, тепер так оскоплення називаємо). богопосвячені особи (тобто люди із саном) стають «побожними» в тому розділі, де йдеться якраз про те, що вони, попри сан, поводяться зовсім не побожно.тут погано з поєднанням слів у фрази. те, що мало би звучати як «бо не може та сама людина любити книжки і гроші», перетворюється на «бо не є одним і тим самим для людини випробовувати золоті монети і писання»; із «о побожна дбайливосте, в якій нічим дорікнути ні марті, ні марії» (тобто йдеться про те, що ця дбайливість щодо книжок охоплює і споглядання марії, і господарність марти) стає «о побожна дбайливосте, якою не можна дорікнути ані марті, ані марії»; «і тільки нашим англійським тонкощам, які про людське око критикують, вони присвячують свої потаємні нічні чування» (це такий наїзд англійця на якість французьких університетів) перетворюється на «хіба лишень англіканська витонченість, яку відверто критикують, є предметом вивчення на їхніх злодійських чуваннях». тут, як ви могли здогадатися, загалом погано із синтаксисом — навіть там, де перекладач ніби добре зрозумів текст, він не дуже дбає про те, чи все буде ясно читачам (іронічно, що сам річард пише: «неможливо вловити зміст речення, коли не розуміємо хоч якоїсь його частини»), але цього не покажеш окремими фразами, то закину фотографії сторінок у коментарі.а що найсмішніше, тут погано з примітками. перекладач — спеціаліст із античності, і воно й видно. пояснюючи, що таке «інфула понтифіка», він пише: «інфула — священна головна пов’язка, символ недоторканности», — що було слушно за якісь півтори тисячі років до річарда, а от у xiv столітті вже не дуже, бо католицька інфула — це елемент єпископського облачення, себто клірики, яких тут критикує річард, передчасно пнуться у високий церковний сан. про «гру в жеребки» перекладач пояснює, що це «популярна в античності гра, див. светоній…» — дуже гарно, що ви переклали светонія, а що нам це каже про середньовіччя? фразу «оскільки книги становлять поєднання протилежностей» він тлумачить, що «поєднання протилежностей — ключова позиція геракліта… згодом кант опрацював так звані антиномії…», але ж цікаве не це, а те, що тут мав на увазі річард — може, що книжка це поєднання безсмертної мудрості та тлінного тіла, майже як людина, і це було в середньовіччі настільки визнаним уявленням, що річардові навіть уточнювати не довелося? про коментарі щодо біблійних алюзій скажу тільки, що після екклезіяста не вірю, що перекладач їх сам писав.останнє, що мене несказанно бентежить, — це імена. чого в книжці «гієронім», якщо він споконвіку (і)єронім? чого на обкладинці «ричард де барі», якщо ми не застосовуємо правила дев’ятки до імен, а місцевість, із якої походить річард, зветься бері-сент-едмундс (чи то едмендс, але в кожному разі — точно бері)? загадки, суцільні загадки, це дуже загадкова книжка із загадковою ціною. не купуйте її, будь ласочка.

поки я була на книжковій країні, кручик у межах полювання на сонячних зайчиків влаштував мені маленький редизайн настінного мистецтва (у коментарях покажу його художнє бачення), але це й не страшно, бо я таки нарешті купила собі автентичних японських листівок із 1910-х років, тож про зміни все одно довелось би думати. як на речі, старіші не тільки за мене, а й за чернівецький аеропорт, київську кінофабрику й «вапліте» (наприклад), ці поштівки напрочуд добре збереглися. саме таких на @tvoyacartochka вже нема, але є ще багато гарного й витриманого часом, то зазирніть туди — може, знайдете мистецтво, якого вам якраз бракувало. тим більше, що цього тижня вони отримали пакунок із емами, тобто вотивними дощечками, — це чарівні штуки.а поки ви роздивлятиметеся, що цікавого є на @tvoyacartochka (і, може, навіть купите щось собі для радості серця), я намагатимуся зрозуміти, яка зі стін довкола мого столу має найменший ризик сонячних зайчиків. незручно все-таки буде, якщо листівки, які пережили дві світові війни, не переживуть котиків.#безсоромнареклама

книжкова країна цієї весни видалася якась непроста (та й сама весна в ті дні теж), тому дуже добре, що в неділю мені встиг приїхати пін із тотемним звіром скорпіоном: можна було нічого не пояснювати, а просто тицяти в нього для наочності.іще за компанію приїхали життєрадісний козеріг, легковажний овен і синій лев: все для гри «який знак провансальського зодіаку з xiv століття ви сьогодні».ви навіть знаєте майстра, який їх зробив, бо в нас тут уже були його сови і котики. він показує красиві штуки на @pincognita, а замовляти їх можна прямо в особистих повідомленнях — @breitenbuecher. оцей зодіак, що на другому зображенні, він зараз робить весь, по 250 гривень за пін (навіть є фотографія з work in progress, скажіть, гарно?). а крім зодіаку, може для вас виготовити будь-яку середньовічну маргіналію, нехай і таку масштабну, як пацючки з останньої фотографії. і не тільки середньовічну. і не тільки маргіналію. і не тільки у форматі пінів: я зараз якраз чекаю на підвіски з англійського бестіарію, з яких будуть сережки, неодмінно вам покажу, як приїдуть.вам таке, мабуть, теж треба, то пишіть на @breitenbuecher, запасайтеся зодіаками й діліться своїми середньовічними ідеями.#безсоромнареклама