якщо ви читаєте цей канал бодай від 2023 року, то можете пам’ятати, що жовтень — це місяць українського модернізму. цього року ми з книгоблогерською спільнотою вирішили відсвяткувати його порядно: по-перше, просто нагадуваннями, що український модернізм — дуже різний, дуже захопливий і дуже вартий того, щоб його читати; по-друге, читацьким бінго з подарунками; по-третє, списками, які допоможуть вам чи скласти це читацьке бінго, чи й поза ним додати собі хороших книжок у бажанки.щоб узяти участь у розіграші подарунків, вам треба впродовж цього жовтня: • начитати трошки модерністських текстів, щоб заповнити ними один із рядків бінго;• опублікувати на них відгуки в будь-якій — абсолютно будь-якій — соцмережі з тегом #місяцьукраїнськогомодернізму;• а потім під оцим дописом на каналі «укрліт!» залишити коментар, у якому будуть картка із заповненим рядком і посилання на всі відгуки з нього.кожен текст можна використати тільки один раз, навіть якщо він пасує до кількох клітинок; утім, це не мусить бути ціла книжка — наприклад, ви можете прочитати одну п’єсу зі збірки творів для клітинки «драма», а другу — для клітинки «1920-ті» (але тоді й відгуки на них треба писати окремі).повторювати цей процес можна, поки не скінчиться картка для бінго — і так, якщо ви ретельно за неї візьметеся й прочитаєте щось на кожну з 24 клітинок, у вас буде 12 різних заповнених рядків :)один коментар із заповненим рядком і посиланнями на відгуки — один шанс отримати добірку книжок, яку ми розіграємо в листопаді.щоб допомогти вам із заповненням (і похизуватися, скільки хороших текстів ми знаємо), організатори цього свята життя найближчими днями викладатимуть у себе на каналах списки до окремих пунктів бінго з тегом #місяцьукраїнськогомодернізму. звісно, ви не мусите брати тексти саме з них, але раптом потребуватимете підказок — то вони там будуть. а потім ми зберемо посилання на всі ці списки окремим дописом, щоб ви точно нічого не пропустили. тож лишайтеся на зв’язку, читайте українських модерністів і неодмінно кличте інших приєднуватися.
візантійське житіє косьми й даміана, святих лікарів, розповідає про хвору жінку, яка, видужавши за їхнім заступництвом від тяжкої хвороби, пройнялася до них такою великою побожністю, що не тільки регулярно ходила в паломництва до їхнього гробу, а й на свої домашні стіни замовила фрески з їхніми подобами. і недарма: одної ночі її схопив страшний біль живота; жінка ледве змогла встати з ліжка, але зішкребла трошки штукатурки з портретів святих, розчинила її у воді й випила — і їй відразу полегшало.це історія з кінця vi століття, і ні тоді, ні через тисячу років вона не була особливо дивною. причетні до святості об’єкти — це, зокрема, ліки, а ліки добре працюють у безпосередньому контакті з організмом, тому вже ранні християни мали звичку споживати пил із мученицьких могил, олію з лампадок, які над цими могилами горіли, штукатурку з храмових стін абощо. (загалом рівні контакту зі святістю — це складна багатоповерхова структура, але нам сьогодні достатньо буде уявити, що святість переходить на близькі об’єкти, як радіація: чого торкалося святе, те й саме починає трошки світитися святістю і може передавати її далі).із того самого vi століття походить житіє симеона стовпника, де є сюжет про хворого префекта, який попросив знайомого священника написати пустельникові листа з проханням про заступницьку молитву, бо «все, що я їм, перетворюється на кров і червів і миттю виходить із мене, завдаючи мені страшних мук». священник обіцяв, що напише, але насамперед запропонував ліки: «у мене тут є трохи симеонового волосся і пороху, який він поблагословив. замочи їх у чистій воді, а потім пий її, постуючи, і натирай нею тіло — і побачиш славу божу». так і сталося; а потім від симеона прийшов лист із підтвердженням того, що від таких симптомів точно допомагає намочити святі об’єкти й пити з-під них воду.іноді святими об’єктами для намочування були реліквії першого ступеня — тобто самі тлінні рештки святих. наприклад, у єрусалимі паломникам роздавали для споживання воду, якою поливали голову святої мучениці теодоти, а в англії — воду, що контактувала з підлогою, на яку пролилася кров томаса бекета (ну гаразд, це не от прям зовсім безпосередній контакт із тілом, але ідея полягала в тому, що в цій воді є манюня часточка бекетової крові). поки мощі святого миколая перебували в мирі (потім їх вкрали й перевезли в барі), із них регулярно текла запашна й чудотворна рідина. але зазвичай вистачало умовної близькості: у vi столітті григорій турський радив паломникам збирати землю на голготі й робити з неї пігулочки від усяких недуг; у xiv столітті в канонізаційних документах петра люксембурзького була згадка про те, що земля з його могили, змішана з вином, допомагає від хвороб.звісно, якщо дуже активно розбирати землю на настоянки і припарки, голготи може зрештою не залишитися, то часом взаємодію зі святими об’єктами доводилося обмежувати. 1581 року монтень, мандруючи італією, побував у лорето, куди з назарета прилетів дім божої мами, і побачив там офіційний напис із забороною шкрябати стіни; і правильно, записав у щоденнику він, бо інакше «дому й на три дні не вистачило б». на щастя, у xvi столітті поширився друк, тож замість штукатурки зі святого місця можна було прихопити іконки (може, навіть попередньо потерті об ту саму штукатурку), спеціально призначені для того, щоб їх замочувати у воді, тримати під язиком, запікати в хлібі, згодовувати худобі абощо. власне, аркуш із богородицями, з якого почався цей допис, — то не для скрапбукінгу, а для споживання. німецькою такі аркушики звалися шлюкбільдхенами, буквально ковтальними малюнками, і на них були чи святі, відповідальні за конкретні недуги, чи отакі загальнотерапевтичні божі мами. оцей конкретний походить із 1780-х років, тобто, як бачимо, традиція трималася довго (та й зараз вона навряд чи абсолютно відмерла).#чудотворення #дрібкасвятості
у києво-печерському патерику ми вже натрапляли на історію про брата, який міг попросити мерців ненадовго воскреснути й кудись перелягти чи зачекати, поки він їм могилу викопає. по-перше, дуже люблю таке побутове чудотворення. по-друге, читаю зараз про подорожі потойбіччям (а кручик поруч вдивляється в осінь) і натрапила на схожу історію з «діалогів» григорія великого. тільки там якось усе менш ввічливо, чи що.жив собі заможний чоловік на ім'я марцелій, що мав двох сестер (чиїх імен григорій не згадує). якось він захворів і помер у пасхальну суботу, тож поховати його одразу не було можливості; сестри, користуючись нагодою, вирішили піти до місцевого єпископа фортуната, вже прославленого чудотворенням, і попросити, щоб він воскресив марцелія. єпископ його знав, тому на звістку про смерть розплакався, але відповів, що життя і смерть — то справа суто божа, і тут він нічого не вдіє.наступного дня, на великдень, фортунат прийшов до марцелія і його сестер додому, прочитав над покійником молитву, а потім сів біля нього й покликав його на ім'я. покійник тоді розплющив очі і сказав: «ну от що ти зробив?» єпископ трохи знітився й перепитав: «а що я зробив?»і тоді марцелій розповів, що вчора по нього прийшли якісь двоє і забрали його в чудове місце. а сьогодні їм наказали послати його назад на грішну землю, бо в гості прийшов фортунат. отак марцелій і повернувся до життя — а заразом і до здоров'я, бо всі його недуги пропали, — і провів на цьому світі ще багато років, живучи навіть праведніше, ніж раніше. але я на його місці таки була б трохи засмучена таким втручанням у мій райський спокій.#вечірнінотатки
кумедне: думаючи про теми наступного довгочиту, гортала «іконофагів» жеремі кьорінга й зачепилася оком за фразу про те, що from the high middle ages, sophronius of jerusalem (ca. 550–639) was obliged to «remind the faithful that it was more profitable to commune with the body and blood of christ than to drink oil from the lamps in front of the tombs of the martyrs». (вже у високому середньовіччі софроній єрусалимський (бл. 550–639) мусив «нагадувати вірним, що корисніше споживати тіло і кров христові, ніж пити олію з лампадок, уміщених перед гробами мучеників»).народна побожність, яка постає із софронієвого зауваження, — абсолютно прекрасна. але цього разу мене зацікавила не вона, а раптові high middle ages у сьомому столітті. ну дурнувата ж помилка, із розряду «хотілося сказати одне, написалося друге, а потім ніхто не виправив».але виявилося цікавіше (і якби я одразу після гортання книжки не пішла гортати збережені в закладках посилання для потенційних майбутніх дописів, то забула б і пропустила б, але день сьогодні якийсь серендипний, чи що). французькою — із якої й перекладені «іконофаги» — раннє середньовіччя справді зветься haut, а пізнє, відповідно, — bas. тобто перекладач книжки, у якій добру третину займає середньовіччя, просто не розібрався в термінах, які, звісно, не те щоб міжмовні омоніми, але цілком собі тягнуть на хибних перекладацьких друзів. ну й потім таки ніхто не виправив. замість висновків про те, що лажають усі, ловіть лисика з кручиком, які не мають людству за зле таких маленьких недоліків (хоча могли б).#вечірнінотатки
минулої п’ятниці в опитуванні переміг пункт про звірів, нехай навіть вигаданих, і сьогоднішня історія така й буде: звір у ній цілком собі реальний, але ті, хто його описували й малювали, так рідко мали нагоду його побачити, що з тим самим успіхом він міг би бути цілковито міфічним. тобто йтиметься про слона; не знаю, чи вдалося вам його одразу впізнати на мініатюрі з бестіарію хііі століття (bl royal ms 12 f xiii, f. 13v).альдгельм, святий єпископ із vii століття, так описує слонів у збірнику віршованих загадок «aenigmata»:хоча творець і зробив мене потворним від народження,підростаючи, я отримав дарунки від життя.[...]природа не дає моїм колінам згинатися,мені доводиться вікувати навстоячки.під дарунками альдгельм має на увазі бивні, і, думаю, слони могли б із ним посперечатися, чи таке вже й велике це життєве благословення. а в наступних рядках він повторює те, що розповідають бестіарії: у слонів немає колінних суглобів, тому зігнути ноги, щоб, наприклад, лягти, вони не можуть і мусять, бідолахи, спати, спираючись на дерево. тут на них чигає небезпека від мисливців, які, знаючи про прикру фізіологічну особливість слонів, підпилюють дерева, щоб тварини падали й не могли підвестися — а тоді їх легко схопити і, наприклад, потім використовувати як бойову машину, як робили ще селевкіди в першій книзі макавеїв.коли ж слони не беруть участі у війні, вони символізують чесноту стриманості й цнотливості, тому що розмножуються раз за все життя і, на відміну від трагелапса, підходять до цієї справи зовсім без хіті. (я була трохи розчарована, коли виявилося, що про трагелапсів бестіарії більше нічого не розповідають). щоб почати процес розмноження, вони йдуть до мандрагорового дерева: слониха їсть із нього першою, а потім підштовхує слона, щоб він теж пожував мандрагори, і так, вам не здалося, тут справді є паралель із історією адама і єви. поївши, пара злягається й самка одразу зачинає, бо шкода було би змарнувати таку once in a lifetime opportunity.народжує вона в річці, тому що вода захищає маленьке слоненятко від одвічного слонячого ворога — дракона. якби слониха привела дитятко на суші, той одразу прилетів би, схопив малечу і з’їв, а у воді слоненя собі спокійно плаває, поки дракон біситься на березі й не може його дістати. зате самого дракона може дістати — і розтоптати — батько-слон, то навіть побіситися сильно довго не вдається, доводиться вшиватися, поки не помітили. наприкінці viii століття шарлемань отримав у подарунок слона, якого назвали абул-аббасом; 810 року слон помер під час військового походу, у документах про нього лишилося зовсім небагато, впливу на описи слонів у бестіаріях він не справив. в англії ж перший документально зафіксований слон з’явився 1255 року — його генріхові ііі подарував французький король людовік іх; слон жив у тавері, на нього приходили подивитися цілі натовпи, і це навіть трохи допомогло зображенням слонів в англійських рукописах. утім, це був одинак, то автори природничих текстів усе одно не мали нагоди поспостерігати за тим, як насправді розмножуються слони. та й прожив він недовго, бо годували його по-королівськи: найкращою яловичиною і дорогими винами (за однією з версій, надмір вина слоника й замучив).#бестіарії
коли в неділю ми з кручиком натрапили на мініатюру з орфеєм і еврідікою, я подумала, що знайти оригінал буде легко — то французька традиція, у французів добре оцифровані й протеговані манускрипти, треба тільки трошки погуглити. так от, це не манускрипт. і саме та версія, що на репродукції, зберігається в британській бібліотеці, тобто її онлайн погортати не можна. та принаймні я впізнала французів і датування кінцем xv століття, то було звідки починати розкопки.недільна мініатюра і її численні посестри походять із того цікавого часу, коли друкарство й рукописна традиція ще співіснували, проникали одне в одного й мали одне на одного великий вплив. у цьому дописі ви, наприклад, можете побачити неповторний друкований оригінал 1493 року і бліді кольорові копії (перша, друга) 1494 року, у яких текст надрукований, а от ілюстрації перемальовані від руки. (оту британську інкунабулу ic.41148, із якої таки можна подивитися кілька сторінок, хоч і не тих, що нас цікавлять, теж датують 1494-м).до слова, траплялося й навпаки: для оздоблення пізніх рукописів купували новомодні надруковані картинки, які потім вклеювали, наприклад, на місце ініціалів.щоправда, інкунабули у французькій бібліотеці протеговані вже не так ретельно, як манускрипти, а овідія я перечитувати не годна, тому не знаю, кому під спідницю залазить дракон і що означає біс із колесом (який, до речі, на одній із мініатюр пропав — утонув, чи що). якщо ви знаєте — підказуйте, будь ласка.(а ще з цими картинками можна гратись у пошук відмінностей).#куточокбібліофіла #біси
в одному рукописі з xiv століття є цікава примітка від власника: копіювальникові цієї книжки я заплатив 13 паризьких су, корчмареві — 10 денаріїв [5/6 су], а тому, хто знайшов мені екземпляр у корчмі, — 2 су.екземплярами в тогочасному парижі називали зразкові рукописи, затверджені в університетах для подальшого переписування — щоб студенти не копіювали книжок один в одного, нашаровуючи все нові помилки, а мали гарантовано якісний взірець. цілком можливо, що в цьому фрагменті слово вжите вже в загальнішому значенні — просто будь-якої книжки, яка слугувала джерелом для нової копії; а може бути, що хтось таки розрахувався за пиятику офіційним університетським екземпляром. у кожному разі, платити довелося не тільки за переписування книжки, а й за пошукові роботи і корчмареве посередництво. на оеліксі таки зручніше.(лисик стереже книжки, щоб нікому й на думку не спало нести їх кудись із хати).(це я читаю «народження книжки» люсьєна февра, а точніше, передмову до нього, яку написав марсель тома).#вечірнінотатки #куточокбібліофіла
дивіться, яке приїхало.брат отло (реальний бенедиктинський чернець, до речі, дуже плідний письменник, автор, зокрема, книги видінь і трактату про спокуси, які чигають на монахів) за вечерею непритомніє і падає під стіл, тягнучи за собою скатертину з усією заставою, їжа перекидається йому на голову, а коли брати приводять його до тями, бачить світло крізь кашу.власне, це і є перше речення роману: «крізь кашу я все одно бачив світло».але почала я це писати не через прикрий випадок отла, а через фразу, яку він думає, поки лежить у підвальній келії (куди по нього, схоже, і прийде смерть, але перед нею — видіння і спокуси) й дослухається до монастирських звуків поверхом вище. «наді мною човгає ногами брат. він іде з дорміторію до несесарію — ще один земний обов'язок».виявляється, що несесарій (necessarium) це таки оригінальне латинське слово на позначення вбиральні, зокрема монастирської. дуже точне — як і наш нужник (є також у болгарській, то, схоже, має цілком старослов'янське походження).#вечірнінотатки
якби валлійські закони х–хі століть досі діяли, то на цій фотографії були б не просто два чарівні сонні котики, а й кілька потенційних гусок.коти були важливим, навіть фундаментальним елементом середньовічних валлійських поселень: документ із х століття вказує, що «для законного поселення необхідні дев'ять будинків, один плуг, одна піч, одна маслоробка, один кіт, один півень, один бик і один пастух». звісно, найперша цінність котів була не в тому, що вони м'якенькі й радують серце, а в захисті збіжжя й усілякого іншого майна. то закон прописує й риси, які необхідні правильній киці: добре чути, ловити мишей, мати цілі кігті й зуби, могти сплодити наступні покоління і не з'їдати їх.за котів була встановлена фіксована ціна. від народження й до миті розплющення очей вони коштували одне пенні; від розплющення очей і до ловіння першої миші — два пенні; а коли вже зрозуміло, що з ловінням мишей у них проблем нема, — чотири пенні. якби виявилося, що проданому котові таки бракує якихось необхідних рис, то продавець мав би повернути покупцеві третину ціни (але не більше, бо характеристики кота — це тільки третина вартості, дві третини коштує сама котяча суть).і тепер — нарешті — ми підходимо до гусей. наступні пункти закону фіксують вартість іншої худобини: гуски й курки коштують по пенні, гусаки й півні — по два, а, наприклад, молодий бджолиний рій — шістнадцять (тобто коти не такі вже й дорогі; але все одно нема дурних їх на гусей міняти). в оцьому відео є ще трохи валлійських котячих законів, чарівних і корисних (щоправда, з покликаннями там якийсь хаос — або мені трапилося неправильне видання, у якому сторінки не збігаються).#вечірнінотатки #котофабрика
читаю на книжковий клуб «старосвітських батюшок і матушок».Отець Степан ходив од образа до образа й показував пальцем. В бабинці висів здоровий образ страшного суда, на которому внизу намальовано було червоне пекло. В пеклі світились вищирені здорові зуби якоїсь страшної кінської голови, а між зубами сидів на престолі сатана, з рогами, з білими зубами. В його на руках сидів Юда, неначе маленька дитина. Голова неначе хотіла проковтнути сатану з престолом та з Юдою, але вдавилась, і сатана застряг у самій пельці, зачепився за горлянку високим троном і не міг пройти далі. До голови йшли рядками голі грішники: ткачі з клубками в руках, кравці з ножицями, мірошники з камінням на мотузках, перекинутих через плечі, розпатлані голі відьми, писарі з перами й здоровими каламарями в руках; за ними купа жидів з пейсами, а позад усіх поганяли грішників нагайками рогаті та хвостаті чорти.— Дивіться! — сказав отець Степан, — це я видумав, а маляр намалював.по-перше, в івана нечуя-левицького виходять чудові екфрази (тобто словесні описи мистецьких творів). він загалом майстер передавати візуальне — його чарівні пейзажі пам'ятаєте?по-друге, може, отець степан таки й сам усе видумав, але ми впізнаємо джерела його натхнення (от тільки сатани, який врозчепірку сидить прямо над пащею пекельною, нашвидкуруч не знайшла, то вважайте, що це колаж).і оце написала — і зрозуміла, що не пам'ятаю, чи коли бачила на православних іконах страшного суду пащі пекельні. знов треба йти досліджувати.іще один апдейт: ні, таки отець степан узагалі не оригінальний. є достатньо українських ікон із пащами, дві штуки покладу в коментарі.#вечірнінотатки #пащапекельна
