пам’ятаєте пісню про те, як «кум до куми залицявся»? так от, а не можна. загалом хрещені батьки в середньовічних уявленнях увіходили в систему спорідненості, байдуже, що духовної, а не кровної, тож, наприклад, хрещена мати не мала права одружитися з похресником. але й стосунки між самими хрещеними батьками ускладнювалися, і мало того, що церква на них дивилася криво, то ще й існували розмаїті народні повір’я про наслідки порушення таких заборон. а порушень, вочевидь, було чимало, бо чого б іще від них так активно застерігали.«євангелія від прялки», доволі іронічна збірка повір’їв і забобонів, записана в 1480-х роках (її оповідач докладає всіх зусиль, щоб переконати нас, що ані слову з цих народних — а що гірше, жіночих — мудрощів не вірить), починають розмову про кумів ще від моменту хрещення дитини. під час хрестильної церемонії, якщо хрещені батьки молоді й неодружені, між ними неодмінно має стояти священник або двоє інших людей, інакше вони можуть закохатися й захотіти одружитися одне з одним — і навіть якщо отримають диспенсацію (тобто офіційний церковний дозвіл), то їхній шлюб не буде мирним, а діти, народжені в ньому, помруть поганою смертю.якщо кум залицяється до куми настільки успішно, що в них трапляється (позашлюбний) секс, то йому не вдасться ввійти до раю, поки похресник не спокутує цієї провини — спершу за жінку, потім за чоловіка. якщо ж кум успішно залицяється не до куми, а до дружини кума, то двері раю будуть перед ним замкнені, доки йому не пробачить зраджений чоловік.це все, звісно, особисті справи учасників процесу, але в «євангеліях від прялки» є ще одна пересторога, актуальна вже для всієї спільноти. якщо кума з кумом таки одружаться, то щоразу, коли вони займатимуться сексом, здійматиметься буря на землі або на морі. (мені здається, якби трохи відкалібрувати цю суперсилу, такі пари були б дуже корисні в господарстві).персонажі з маастрихтського часослова початку xiv століття, схоже, не кум із кумою, тож залицяються без перешкод.#їхнізвичаї
у п'ятничному опитуванні виграли екскурсія в пекло й історія про те, як люципер судився з богом (дуже рівненько йдуть, то доведеться писати про обидві), а відлюдники не виграли. але раптом у вас колись трапиться бісівська спокуса — ловіть цінну (і напрочуд гуманну на тлі засобів, описаних у києво-печерському патерику) пораду від мудрих дядьків.десь на початку хіі століття вільям, настоятель лаонського монастиря, спитав єпископа гільдеберта, що робити зі стражданнями одного монаха. про обставини страждань ми знаємо з гільдебертової відповіді:ти пишеш, що коли твій брат розпластується, щоб молитися, то злий дух сходить на нього, кладе руки на його чоловічі органи й не припиняє тертися об його тіло своїм, поки монах від збудження не занечистить себе випуском сімені. це трапляється, коли цей брат молиться, і за відчуттями скидається на справді людські дотики.щоб такого не діялося, гільдеберт радить:щоби зміцнити й захистити члени його тіла, над якими тріумфує ворог, їх треба перехрестити й посипати освяченою сіллю.(він, щоправда, ще висловлює сумнів, чи то не звичайна мастурбація, яку монах виправдовує надприродним втручанням, але навіть у такому випадку трохи свяченої солі не зашкодить же ж).#вечірнінотатки
яків ворагінський розповідає про те, як після смерті ісуса апостоли розійшлися по світу з місіями: андрій пішов у скіфію (в сенсі, десь у наші краї), а матей — у мургундію, себто ефіопію. і якщо андрієві вдалося витягти хрест на (майбутні) київські пагорби без особливих клопотів, то матей зустрівся з перешкодами: мургундцям проповіді не сподобалися, то вони викололи йому очі й кинули його у в'язницю, щоб через кілька днів стратити.янгол прилетів до андрія (вочевидь, ближче нікого з апостолів не було), розказав йому про матеєву проблему й попросив піти все повирішувати. андрій відповів, що поняття не має, де ця мургундія, але янгол його заспокоїв: іди, мовляв, до берега морського й сідай на перший же корабель, який побачиш, він тебе довезе. так, звісно, і сталося. андрій дуже оперативно прибув до мургундії, з ангельськими підказками пробрався у в'язницю, знайшов матея, поплакав із ним, помолився — і апостол прозрів. після того вони разом втекли з в'язниці, але матей вирішив, що тут його не цінують, тому невдовзі поїхав до антіохії; андрій же залишився й зумів навіть понавертати своїх переслідувачів, які спершу були трохи сердиті, що він вкрав у них претендента на страту.яків усе це переказує, а потім додає: «так принаймні розповідають; але мені складно повірити в цю історію, бо такий порятунок матея означав би — а це вкрай малоймовірно — що великий євангеліст не зміг сам здобути того, що так легко дав йому андрій». (утім, яків і на маргаритине топтання дракона носом крутить, то нам до його підозріливості не звикати).мініатюра з безансонського молитовника xv століття показує, що художникам таки часом складно було зрозуміти, якого андрієвого повернутого хреста від них хочуть замовники. схоже, хтось отримав книжку, глянув, зітхнув — не перемальовувати ж — і виправив ситуацію, як міг.#тяжкобутисвятим #домальоване
одного весняного вечора 1434 року вершки даремської спільноти зібралися в місцевому монастирі, щоб відсвяткувати спомин святого годріка, покровителя торговців. для досконалих посиденьок до дичини з довколишніх лісів і вина з монастирського погреба їм бракувало тільки розваги, яку мав забезпечити видатний менестрель мельхіор білоцвіт — але він, на жаль, занедужав і до дарема не дістався. замість нього прийшов потріпаний роками поневірянь і травневою зливою бард із несподіваним іменем modyr nakett, тобто мати гола. він, звісно, не мав у запасі історій про королівські походи й великі битви, якими потішив би публіку білоцвіт, але запропонував історію з привидом, що теж непогано.ще краще, що ця історія даремців зачіпала особисто, бо описувала цілком реальні події, які відбулися покоління тому в поблизькому селі сеґерстоні. тому, нехай заміна менестреля слухачів трохи й засмутила, вони дозволили матері голій плести свою розповідь (одразу попередивши, щоб на повну платню, про яку домовлялися з білоцвітом, не сподівався). не врахували тільки, що деякі розповіді, уже як почнуться, мусять бути виговорені до самісінького кінця — і ця виявилася якраз такою.роман «mother naked» ґлена джеймса бравна, усі його 220 сторінок, — це суцільна промова матері голої: від привітання до прощальної пісні, на останніх нотах якої він виходить із трапезної, щоб отримати за цілу ніч говоріння чотири пенси — найнижчу оплату за виступ, будь-коли занотовану в документах даремського монастиря (за словами бравна, приблизно десять фунтів на нинішні гроші). власне, дивне ім’я і напрочуд малий гонорар — то реальні факти, на які автор натрапив в одненькому рядку середньовічної бухгалтерської книги; решта тексту зіткана з історичних контекстів (майже сто років минуло від великої пошесті, п’ятдесят — від селянських повстань, досі пульсує рух лолардів), складних соціальних зв'язків, легендарних сюжетів, сумнівних теологій і дуже похмурої іронії. як багато історій про привидів, ця виявляється насамперед історією вчинків, які волають про помсту до неба, і помсти, яку доводиться вершити людям, що більше не мають чого втрачати. я жінка проста й люблю дивитися, як воно горить, а бравн (тобто мати гола) ще й розповідає про щось таке страшне, видовищне й захопливе, що відвести погляд ну зовсім неможливо, навіть коли дуже болить, то це стала перша за багато місяців книжка, яку я прочитала на одному подиху, відриваючись хіба зробити свіжого чаю. й от уже третій день ходжу про неї думаю. то якщо вам вдасться десь наполювати цей роман — усіляко раджу, він магнетичний.а тут можна почитати інтерв’ю, у якому автор розповідає про роботу над текстом — там є трохи про наші уявлення про середньовіччя, трохи про письменницьку кухню, трохи про те, як працюють історії. і нема спойлерів.#вартечитання
у біблії про дочок адама і єви прямо нічого не сказано, але ж вони були першими людьми й інших варіантів для продукування майбутніх поколінь не мали, тому пізніші тексти не раз намагалися додумати, звідки нас узялося так багато. різні джерела подають різні кількості адамо-євиних дітей: від п’яти (троє хлопчиків, чиї імена ми знаємо з біблії, і дві безіменні дівчинки) до семидесяти двох пар близнюків, у кожній із яких були дівчинка і хлопчик. навіть у цьому максимальному варіанті, де євина витривалість викликає острах і захват, dating pool не те щоб дуже великий. але що вдієш.зазвичай історії не дуже зосереджуються на тому, як саме відбувалося продовження роду: людей було трошки, потім багато, вони заселили землю, а тоді стався великий потоп і довелося починати все наново. але в сирійській апокрифічній збірці «печера скарбів» є розділ про каїна й авеля, який привідкриває завісу над матримоніальними труднощами перших поколінь (і розказує нетипову історію про братню ворожнечу).це один із тих переказів, у яких діти в адама і єви народжувалися парами. близнючку каїна звали лебуда, близнючку авеля — калімат. коли діти підросли й настав їм час женитися, адам із євою вирішили віддати калімат за каїна, а лебуду — за авеля, бо проти внутрішньосімейних шлюбів заперечень іще не було, а от міжблизнючі все-таки викликали сумніви. але лебуда, каже апокриф, була дуже гарна, і каїн захотів її собі. батьки (і авель) відповіли на цю пропозицію, що все-таки негоже одружуватися із сестрою — ее, в сенсі, із сестрою-близнючкою, — і порадили каїнові взяти жертву й піти в печеру молитися: може, бог щось хороше порадить. але, звісно, у печері на каїна чигав не бог, а диявол, який і намовив його вбити авеля, щоб не лишилося кому посягати на лебуду.продовження історії ви знаєте: каїн іде у вічне вигнання, адам із євою народжують сета, проєкт із заселення землі триває. та «печера скарбів» каже, що з каїном у вигнання пішла й лебуда, тобто свого він таки доп’яв. не сильно повчальний сюжет виходить.ілюстрацій до цього апокрифа мені не траплялося, тому мініатюру до допису взяла з часословного календаря з кінця xv століття. здається, комусь із його власників голі близнюки не сильно сподобалися.#старозавітне #отівсялюбов
святу маргариту ми в основному знаємо як топтальницю дракона, який немудро вирішив її з'їсти. але яків ворагінський у «золотій легенді» розповідає, що після отого випадку з драконом маргариту, знову кинуту до в'язниці, ще раз прийшов мучити диявол — цього разу в образі гарного заможного чоловіка (результат їхньої зустрічі можна побачити на цій мініатюрі з рукопису xiv століття).маргарита глянула на цього відвідувача, швиденько помолилася і, коли він підійшов і взяв її за руку (звісно ж, без дозволу), цитую, «вхопила його за голову, кинула на підлогу, наступила йому на обличчя і сказала: "не рухайся, гордий бісе, під жіночою ногою"». яків ворагінський далі переказує реакцію диявола, який, звісно, не такої зустрічі сподівався: «якби мене хоч побив якийсь хлопець, а не тендітна дівчина... і це після того, як я дружив із твоїми батьками!»до чого я це. з восьмоберезням нас усіх. і нехай усім нам, і дівчаткам, і хлопчикам, не заважають стереотипи й вистачає сил на топтання всілякої нечисті, бо щось вона лізе й лізе.#тяжкобутисвятим
латиномовний апокриф під назвою «житіє адама і єви» починається одразу після їхнього вигнання з раю і розповідає, що спочатку вони тиждень просиділи в цілковитому шоці, не дуже знаючи, що робити далі. але коли райська їжа остаточно покинула їхні організми, першим людям стало голодно, тож вони вирушили на пошуки їжі. земля, втім, була непривітна й непристосована до людського життя, і все, що адам із євою знаходили, виявлялося грубими харчами для тварин, які ну зовсім не лізли в горло після ангельської їжі з едему.тому адам вирішив улаштувати покуту, щоби бог зглянувся на їхні муки і, може, забезпечив їх якимись не вкрай жахливими продуктами. єва трохи з підозрою поставилася до цієї ідеї — мовляв, якщо ми вигадаємо собі занадто тяжкий челендж і його не виконаємо, бог навпаки може розлютитися на нас іще більше. але адам уже розробив план і мав твердий намір його дотримуватися. базово план полягав в умертвінні плоті. сам адам по шию зайшов у йордан і пообіцяв богові, що сорок днів так простоїть; а єву послав стояти в тигрі — але, враховуючи її слабкість, не повний термін, а всього-на-всього тридцять сім днів. під час цієї покути до адама поприпливали всілякі риби — нелякані, що й не дивно, бо ж на таких живців їх іще ніхто не ловив. але він, оскільки жив у цьому світі лише кілька тижнів і ще не знав, яка райська буває смажена риба, не сприйняв цього як знаку хапати рибину й вилазити з води. його втрата.єва ж, пробувши в річці вісім днів, змерзла і втомилася страшенно, тому зраділа, коли на березі з’явився янгол і сказав, що бог побачив покуту своїх творінь і змилувався над ними. звісно, то був не посланець із небес, а перевдягнений сатана, який прийшов знову мучити людей, але я би подивилася, як ви відрізняєте справжніх ангелів від підробних на восьмий день стояння по шию в холодній воді. тож єва вилізла з тигра й разом із неянголом пішла розповідати адамові добру звістку — а він уже запідозрив, що щось тут не те. на оцій ілюстрації з часослова 1430-х років (f. 27r) ви бачите, як на першолюдей поступово сходить усвідомлення, що райської їжі найближчим часом можна не чекати.утім, зрештою вона їм знов перепала, якщо в посмертному раю взагалі хтось щось їсть. бо ж ісус, як ви пам’ятаєте з численних зображень пащі пекельної (а якщо ні, то дуже раджу тег #пащапекельна), між своїми смертю й воскресінням устиг вивести населення старозавітної відхлані на новозавітні небеса. а хто на небі, той святий, і католицька традиція навіть має день спомину для святих адама і єви — 24 грудня (може, знаєте, що з цим у православній?). #голілюди #вмитілюди #біси
надворі стоять 970-ті роки й чудова погода, а в кордовському халіфаті до влади приходить хаджиб аль-мансур. він, звісно, має просто виконувати функцію регента при малолітньому халіфі гішамові, але хто ж зважає на такі формальності. тим більше, що в аль-мансура серйозні плани: по-перше, відвоювати трохи земель у невірних сусідів; по-друге, почистити кордовську бібліотеку, яку попередні двоє халіфів чим тільки не наповнювали, від ідеологічно хибних текстів. а ніщо не чистить так добре, як вогонь. і саме в той день, коли аль-мансур віддає остаточний наказ палити, починається сюжет «бібліомулиці з кордови» — мальопису про трьох відчайдухів (й одну вкрай норовисту мулицю), які намагаються врятувати бодай трохи книжок — скільки зможуть на собі понести.я давно не розповідала тут про довколасередньовічні мальописи, а дарма, серед них є скарби. наприклад, оцей том, сценарій якого написав вілфрід лупано (ви його можете знати як автора «вовка в трусах», феєрично прекрасного коміксу про соціальну справедливість для найменшеньких), а художником був надивлений на арабські рукописи леонард шеміно, — сутий скарб. з одного боку, це книжка про цензуру, прагнення влади і крихкість культури, читати яку ниньки означає ловити страшне дежа вю; а з другого, кумедна, яскрава й аж оптимістична якась road story. мимовільні герої книжки — це бібліотекар (і євнух) тарід, скрипторка (і рабиня) любна, волоцюга (і аль-мансурів друг дитинства) марван і вперта, брикуча, грізна мулиця, яка відчуває особливий потяг до математичних трактатів. на п’яти їм наступають аль-мансурові найманці, на шляхах чигають розбійники, морський шлях зненацька блокують вікінги. ніхто з героїв не готовий до такої мандрівки, і навіть марван виявляється напрочуд непристосованим до виживання в дикій природі (теоретично, він уміє ловити рибу руками; на практиці з цим є кілька дрібних проблем). але любна вже давно навчилася давати собі раду — коли ти жінка й рабиня, навіть у затишному скрипторії доводиться розробляти стратегії захисту; тарід читав так багато, що якісь із його знань просто мусять стати в пригоді; а марван дуже добре бреше, якщо тільки його не змушують клястися іменем усевишнього. і в них є купа книжок, які самі себе не врятують, а значить, нема особливих варіантів, крім іти вперед, роздаючи копняки — мулиця в цьому особливо успішна — і розповідаючи історії.не знаю, наскільки ймовірно, що цю книжку видадуть українською. з одного боку, роботи лупано в нас уже виходили, хоч і дитячі, і принаймні у вузьких колах стали хітами; із другого, це повноколірний кабанчик формату а4 на 270 сторінок — мені боляче уявляти, скільки коштуватиме сам друк. але на відміну від більшості довколасередньовічного, що є в моїй бібліотеці, «бібліомулиця» може захопити навіть тих читачів, які не цікавляться ні сильно мистецькими мальописами, ні середніми віками, то страшенно хотілось би бачити в нас її переклад. #вартечитання
житіє радегунди, королеви, засновниці абатства в пуатьє і тамтешньої ж монахині, розповідає про те, що вона була дуже смиренною й не цуралася найтяжчих і найбрудніших монастирських справ: носила воду і дрова, мила посуд, прала й латала постіль, прибирала туалети й усяке таке. ще в неї була звичка ночами чистити сестрам взуття: поки всі спали, радегунда брала черевики, натирала їх олією й заносила назад у келії, щоб ніхто й не помітив, що вона зробила. щоправда, поруч із усім цим упокоренням у радегунди було спеціальне крісло, у якому невиспана королева вдень могла відпочити (не те щоб житіє каже, що вона так робила, в тексті й натяку на це нема; просто зазначено, що крісло було, а значить, ним користувалися). і з цим кріслом пов’язане одне посмертне чудо святої.якогось дня служниця на ім’я віноберга, що працювала в монастирі (і, можна припустити, задовбувалася не менше за радегунду), вирішила й собі посидіти в тому кріслі. але смирення смиренням, брудні роботи брудними роботами, а ієрархії — то річ серйозна; тож віноберга, щойно сівши, відчула, як її нутрощі наче спалахнули лютим вогнем, а черниці побачили дим, який здіймався над нею. жінка зрозуміла, що це покійна королева невдоволена, і стала просити в неї пробачення, та й усі, хто це бачили, приєдналися до молитви. і тоді «блаженна жінка ласкаво відповіла на їхні молитви, загасила пекуче полум’я — і служниця повернулася додому неушкодженою». імовірно, після того на радегундині речі вже ніхто не посягав, бо ну їх, справді.дама з «роману про олександра» сіла на трон і попереджає, що відтепер тут назавжди зайнято.#святітакісвяті
десь у v–vіi століттях жив у бретані юнак на ім’я мауд, якому судилося згодом стати видатним абатом. але його батьки про це не знали, тому, як зазвичай буває у батьків, мріяли одружити сина з порядною дівчиною — і навіть знайшли кандидатку, із сім’єю якої почали перемовини. але сам мауд одружуватися не хотів, бо планував зберегти свою цноту для бога (прикро, що в якийсь момент на чоловічій цноті для бога перестали наголошувати в агіографіях; цікаво було б дослідити, коли саме, бо навіть у пізній «золотій легенді» якова ворагінського ще трапляються згадки про те, що оцей і оцей святий були незайманими).тож мауд почав молитися — точнісінько як бригіда чи вільгефортіс — щоб господь послав йому недугу чи потворність, яка допомогла б уникнути шлюбу. і бог учинив чудо: дуже скоро юнак почав, емм, пахнути так сильно, що підійти до нього стало неможливо. звісно, потенційна наречена одразу розхотіла заміж, та і її батьки вирішили, що іще мають час пошукати кращу партію. що подумали маудові батьки, легенда не каже; утім, коли запах минув разом із ризиком шлюбу, вони більше не намагалися одружити сина, тому, ймовірно, були достатньо вражені чудом, щоб не хотіти його повторення.мініатюри самого мауда я не знайшла, то тримайте замість нього абата джона беркамстеда, який жив аж у хііі столітті та, як каже підпис до цього портрета, «нічого вартого згадки в житті не зробив». зате от тепер після смерті проілюстрував веселу історію, вже непогано.#тяжкобутисвятим
