сьогодні #вечірнінотатки такі більш пообідні, та й не з цитатою, а з картинками — хочу показати, яку гарну книжку щойно взяла в місцевій бібліотеці. видана 1995 року, зветься «паломники до пекла і раю» («pielgrzymi do piekła i raju. świat średniowiecznych łacińskich wizji eschatologicznych») і розповідає про середньовічні есхатологічні видіння.на перших двох фотографіях — початки розділів; на наступних чотирьох — титулки до вміщених наприкінці книжки перекладів середньовічних текстів (по-моєму, такі додатки — це дуже дбайливий підхід до організації тексту). страшенно мені подобаються ці шрифтові стилізації, стільки якоїсь любові й радості в них, і ніби й марно бурчати, що нині такого вже не роблять (бо ж роблять зовсім усіляке), але мені справді такого більше ніде — а тим паче в наукових виданнях — не траплялося.книжку я ще не дочитала, сфотографувала титулки наосліп, то пропоную так само наосліп вибрати, яке видіння переказуватиму тут у п'ятницю:🔥 — апокаліпсис від петра;🦄 — видіння дритхельма;🌚 — видіння отця бернольда;🐳 — видіння однієї вбогої жінки.
наприкінці xv століття бенедиктинський монастир у шпонгаймі отримав нового абата, йоганнеса тритеміуса, який дуже наполегливо поширював культ святої анни, проводив монастирські реформи й створив легенду про те, що імператор максиміліан походить від самого траяна (він навіть вигадав джерела, які цитував на потвердження цієї тези, — хроніки меґінфріда, гунібальда і вастальда; бачте, і в цій справі генеративний ші — марний епігон). подейкували також, що тритеміус був могутнім магом, якому вдалося викликати на розмову дух покійної максиміліанової дружини, марії бургундської.але любимо ми його не за це. і навіть не за наїзди на домініканців: мовляв, якщо комусь бракує клепок зрозуміти доктрину про непорочне зачаття (домініканці її якраз заперечували), то хай краще мовчить на цю тему. а за те, що за 22 роки свого абатування, від 1483-го до 1505-го, він збільшив монастирську бібліотеку з вісімдесяти томів до майже двох тисяч, і всі в монастирі під його керівництвом були такі вчені, що навіть тамтешній песик на ім'я еріс виконував команди грекою 🐺(лисик усім своїм виглядом показує, що на команди грекою не реагує просто тому, що йому команди загалом не цікаві. а так-то він теж освічений кіт і не проти полежати на книжці).#вечірнінотатки #куточокбібліофіла
у тихо браге не було носа, але не через те, що ви подумали, а тому, що на заручинах одного свого колеги він посперечався з іншим колегою про те, хто з них кращий математик, і справу вирішили розв'язати так, як і належить математикам, — на дуелі. розрахунки браге виявилися недосконалі, суперник відрубав йому носа й лишив шрам через усе обличчя, і далі бідолаха мусив ходити з протезом: на повсякдень латунним, а на особливі оказії — зробленим зі срібла й золота.роздуми браге над тим, із чого, власне, робити носовий протез, — це один із витків крихітного роману «все під місяцем» («sublunar» в англійському перекладі) гаральда вуетманна, який я взяла почитати, поки чекаю на переклад його ж «видінь і спокус» — книжки про отло, бенедиктинського ченця з хі століття, що вирушає в передсмертну мандрівку потойбіччям; анотація обіцяє сад кефалофорів і бордель для впалих ангелів. загалом вуетманн більше спеціалізується на латинській античності: він написав монографію про сульпіцію, перекладав ювенала з петронієм, а ще один його іронічний історичний роман, який в англійському перекладі існує як «awake», розповідає про плінія старшого, який мозолиться над писанням «природничої історії». але з перших розділів «всього під місяцем» скидається на те, що й із ренесансом автор справляється пречудово. текст — це суміш із нотаток самого браге та його помічників, яка починається з того, що надворі грудень, усім помічникам теплого вбрання не вистачає, то браге вирішує, що з цього можна зробити кілька експериментів, і просить їх занотувати, хто навесні матиме більше вошей: ті, хто носить кожухи, чи ті, хто мусить обходитися без. я поки що в процесі (навіть до результатів оцього цікавого досліду — якщо, звісно, помічники не забудуть їх зафіксувати — не дочитала), то захвату може й поменшати, але це дуже добре, дуже весело написано — і, на відміну від деякого автора, якого ми вчора обговорювали на книжковому клубі, вуетманн, навіть говорячи про астрономію, алхімію чи коментарі до книги одкровення, не силкується показати, що знає сильно більше за вас, тож, мовляв, гризіть цей граніт без соусу, ніхто й не обіцяв, що буде легко. «все під місяцем» — це вкрай читабельний і чарівний текст, від якого хочеться гуглити не тому, що інакше складно вловити сенс речень, а тому, що за дрібними згадками можуть ховатися якісь реальні історії, занадто захопливі, щоб їх пропускати. то поки що страх як тішуся.#вартечитання
цієї середи в польському містечку старий сонч, яке отримало міські права 1257 року і в якому нині мешкає майже дев’ять тисяч осіб, почнеться один із найстаріших у європі фестивалів давньої музики «omnia beneficia». п’ять днів, шість концертів, хронологія музики — від хі до хіх століття; і багато державної підтримки, тому абонемент на весь фестиваль простим слухачам обійдеться у приблизно 170 гривень. (не знаю, щоправда, скільки в цей період коштують довколишні готелі й квартири).якщо вам здається, що я це пишу трохи заздрісно, то насправді ні — мені просто жаба в око потрапила. тим більше, що, по-перше, зараз від мене туди їхати пів години громадським транспортом, тож навіть жаба в цій ситуації не особиста, а така глобально історична; а по-друге, у нас тепер у києві є власний молодий (заснований 2023 року), але вже дуже крутий фестиваль давньої музики «kyiv baroque fest», який почали робити фантастичні люди з «open opera ukraine» у співпраці з національною філармонією, і цього листопада я знов планую на нього приїхати (бо минулого було чудово).але то буде аж у листопаді, а цього тижня програма така:• середа — бароко: генріх шютц і дітріх букстегуде;• четвер — нідерландська ренесансна поліфонія: якоб обрехт; співатиме «cappella pratensis»;• п’ятниця — камерний польський романтизм;• субота — середньовічна музика на честь болеслава хороброго, коронованого 1025 року, і святого войцеха; співатиме «ensemble peregrina»;• неділя — по-перше, барокова музика, яку гратимуть на відновленому 2024 року органі 1679-го; по-друге, класика хіх століття: франц бервальд і людвіг ван бетховен.теоретично в усього цього мають бути прямі трансляції на радіо / ютубі, то можу викладати тут посилання на окремі концерти, якщо таки знайду, де їх видають (маякуйте єдинорожками, коли вам таке треба).
в «історії бельгійського і французького театру» фредеріка фабера, написаній у хіх столітті, є сюжет про нестандартну сценографію однієї драми, яку 1549 року зіграли в містечку турне для принца філіпа іі, сина карла v габсбурга. (так, це вже не сильно середньовіччя, але страшне, то най буде).перед приїздом принца (який того року заскочив у турне всього на дві доби) місто старанно оздобили — в архівах навіть збереглися свідчення про конкурс на найкраще прикрашений квартал. а щоб додатково розважити філіпа (або щоб натякнути на політичну ситуацію, бо карл v захопив місто неповні три десятиліття до того, тож принц навряд чи був сильно популярним персонажем), містяни вирішили поставити вуличну драму про юдит і олоферна. якщо цей біблійний сюжет вам раніше не траплявся, то зовсім коротко: олоферн був ассирійським полководцем, який тримав в облозі юдейське місто бетулію, далі плануючи йти на єрусалим; юдит — вродливою вдовою з бетулії, яка прийшла до ассирійців із обіцянкою завести їх у місто, а коли олоферн якогось вечора наказав привести її до себе в намет, зачекала, поки він напився до відключки, відрізала йому голову й із цим трофеєм повернулася додому; після цього юдеї розбили ассирійців, а європейське мистецтво отримало вкрай популярний образ юдит із головою олоферна (його ви й бачите на оцій мініатюрі з 1110-х років).організатори вистави подбали, аби їхня версія історії добре запам’яталася гостеві — і запропонували одну з головних ролей у ній чоловікові, засудженому до страти за єресь і вбиства. загалом його планували четвертувати, але у відплату за виконання ролі олоферна йому пообіцяли легшу смерть — від меча. чоловік був не проти — імовірно, пише фабер, він сподівався, що виконавиця ролі юдит не зможе отак узяти й відрубати йому голову; але про це подумали також постановники, які знайшли юнака, засудженого до вигнання з міста, і йому теж запропонували альтернативне покарання: якщо він зіграє юдит і насправжки відрубає голову олофернові, то зможе лишитися в турне як вільний повноправний громадянин.погодилися обоє.фабер пише: «і коли філіп підходив до місця, де відбувалася вистава, удавана юдит дістала гострий меч і, взявши за волосся олоферна, що вдавав, наче спить, завдала йому одного удару з такою силою і майстерністю, що голова одразу відділилася від тіла. із шиї олоферна забив фонтан крові, який публіка зустріла хто оплесками, а хто обуреними вигуками. тільки юний принц із незворушною цікавістю спостерігав за конвульсіями обезголовленого тіла, а потім сказав супутникам: “хороший удар”».є, щоправда, чимала імовірність, що то все вигадки. до нас, звісно, дійшли не всі міські архіви турне й точно менше, ніж мав до своїх послуг фабер у 1870-х роках, але згадки про візит філіпа в збережених документах є, а про цю постановку — нема. ба більше, у двох тогочасних описах філіпової мандрівки — іспанською мовою і французькою — про виставу теж не сказано ні слова (може, вона не вразила не тільки принца, а і його хроністів?). джоді ендерс, за книжкою якої я це все цитую, припускає, що розповіді про криваву п’єсу могли бути просто фікційним штрихом до портрету філіпа, який загалом мав репутацію жорстокого і злостивого вельможі. у кожному разі, вони таки лишилися в історії культури — принаймні в статусі міської легенди.#мертвілюди #старозавітне #міськебуття
персонажі з «книги про властивості речей» бартоломея англійця прийшли на показ авангардної повнометражки про землю й потихеньку усвідомлюють, що в цьому кінотеатрі сильно бракує крісел. до можливості зручно дивитися кіно вдома залишається ще з пів тисячоліття. утім, зі зручністю з'являється нова проблема — вибору. якщо у вас регулярно виникає питання, що б його подивитися, є сенс підписатися на @MovieDigest — канал про фільми від людей, які люблять кіно і цінують кіно. із хорошого там є система тегів за жанрами, короткі описи-відгуки (з яких зрозуміло, що автори текстів дивилися те, про що пишуть, і хочуть поділитися втіхою від перегляду) і періодичні, іноді аж ностальгійні дописи з окремими кіносценами чи добірками фотографій. із дуже хорошого — розмаїття: на @MovieDigest пишуть не тільки про свіже кіно й не тільки про американське. популярні фільми в дописах, звісно, з'являються, але це така популярність із зірочкою — зараз, наприклад, тло каналу присвячене «красі по-американськи», яку вже й до класики можна зарахувати.одне слово, підписуйтеся на @MovieDigest, там добре.#іншілюди
24 липня 1485 року мешканці французького меца вже о четвертій ранку почали займати місця в очікуванні щорічної вуличної драми: того року це була триденна вистава про святу варвару. міські хроніки не кажуть, що саме спонукало глядачів прийти ще вдосвіта — може, минулого року постановка виявилася дуже хорошою, то тепер вони чекали щонайменше не гіршої; може, ними рухала абстрактна любов до театру; а може, вони спеціально прийшли подивитися на виконавця головної ролі — цирульничого підмайстра на ім’я ліонард.хай там що рухало глядачами, ліонард не підвів. як каже хроніка, «він зіграв роль так добре й так гідно, що довів до сліз шість тисяч осіб. адже він був вродливим юнаком, і його постава, рухи й жести були такі вишукані, що втішили кожного, і неможливо було впоратися краще». (у святої варвари було ще ціле коло придворних дам, яких теж грали хлопці. один із них, філіп де віньєль, лишив нам опис усього дійства; він особливо пишався тим, що його потім плутали із ліонардом — аж сімнадцять разів).що ж показували? звісно, мучеництва. вистава тривала три дні, і можна припустити, що кульмінацією став якраз третій — коли язичники остаточно розуміють, що варвару не вдасться вмовити, спокусити чи залякати, а тому віддають її на тортури. і драма була ні разу не така стримана, як мініатюра з французького рукопису 1500-х, котрою проілюстрований цей допис. святу (себто ліонарда) прив’язували до стовпа, били, палили, відрізали їй груди, запихали в бочку з цвяхами, а потім за волосся тягли на страту. не дивно, що публіка за неї (нього) переймалася. аж так переймалася, що після вистави ліонард отримав дві цікаві пропозиції. по-перше, заможна вдова викликалася «плекати й ростити його», як рідного сина. по-друге, місцевий священник вирішив, що такого хлопця просто необхідно послати на навчання задля блага люду й церкви. невідомо, чи сам ліонард мав право голосу в цьому протистоянні; хроніка каже тільки, що священник наказав його до себе привести, а потім був рік навчання в самому меці, університетські студії в парижі, свячення й серйозне доросле життя. удова ж залишилася ні з чим.щоправда, перш ніж вирушити до парижа, ліонард устиг іще раз побути мученицею: наступного року ставили страсті святої катерини і знов покликали його виконувати головну роль. але чи то катеринині тортури були не такі видовищні, чи то містяни розлюбили театр, чи то в юнака почалося ламання голосу й пробивання бороди — успіх постановки був далеко не такий цілковитий, як у 1485-му. ну й не страшно, все одно ліонард невдовзі поїхав учитися, то цілком міг собі дозволити зганьбитися наостанок. (і тільки філіп де віньєль залишив захоплені спогади також про цю другу виставу).#міськебуття
святий миколай і комікс про людську солонину на вівтарній панелі з xiv століття.колись я вже розповідала цю чудову історію, але най буде ще раз. якось місто, де миколай був єпископом, переживало голод. усі доїдали останні запаси, і тільки один різник без проблем продавав свіже м’ясо. миколай запідозрив нечисте і прийшов до різника, але не купувати, а перевірити робочий процес. і таки знайшов серйозне санітарне порушення: у кутку різниці стояла діжка для засолювання, із якої стирчали людські руки й ноги. вочевидь, якраз готувалася свіжа порція м’яса. виявилося, що в різника був іще один прибутковий бізнес — заїжджий двір, де спинялися всілякі подорожні й мандрівні студенти. то з деяких він брав і гроші за ночівлю, і частини тіла на продаж. у діжці якраз солилися останні бідолахи, які потрапили під дію цієї акції. то миколай перехрестив діжку — і сталося чудо: із частин тіла склалося троє юнаків, цілих і неушкоджених. на цій вівтарній панелі їх, щоправда, вилазить із діжки двоє, але в ліжку лежало стільки само, то це не миколаїв недогляд, а просто художник зменшив кількість дійових осіб.#чудотворення
цезарій гайстербаський, наше невичерпне джерело чудес, дивовиж і цілковито достовірних історичних фактів про гунів, у другому томі «діалогів» розповідає про ченця, якому полюбилася одна жінка, а от він їй — не полюбився. чернець і так до неї підходив, і сяк підкочував, але безрезультатно: жінка на залицяння не велася. тоді він вирішив вдатися до невеличкого чаклунства та, коли правив месу, сховав собі в роті одну гостію. існувало-бо повір’я про те, що, поцілувавши когось, поки у вас у роті гостія, ви його приворожите силою таїнства (дієвими також мали бути псалми — фрагмент із них треба було написати на смужечці пергаменту, а її покласти так, щоби по ньому пройшла ваша жертва. еее, тобто обраниця).богові, щоправда, таке використання його тіла не сподобалося, тож цілуватися чернець так і не дійшов. наблизившись до церковних дверей, він відчув, що розростається на всі боки й аж торкається стелі головою — про те, щоби протиснутися крізь вихід, узагалі не йшлося. нажаханий перспективою ще серйознішого господнього гніву, чернець спробував заховати гостію в кутку храму й побіг до свого товариша-священника, щоб зізнатись йому в гріху. потім вони разом пішли до того місця, де чернець сховав гостію, але ні крихти хліба там не знайшли — натомість у кутку лежала фігурка розіп’ятого чоловіка, маленька, але зроблена з плоті й (дуже видимо витеклої з ран) крові.що було з ченцем далі, цезарій не знає, тому спокійно можна припустити, що нічого особливо видовищного — інакше нам би про це точно розказали. із тих, чий фінал нам відомий, можна згадати іншого, цілковито реального ченця-кармеліта на ім’я петер рікорді, що 1329 року спробував приворожити жінку, виготовивши для цього її воскові фігурки, над якими читав закляття й розливав усілякі сумнівні рідини — наприклад, жаб’ячу кров, якої сам і націдив. потім він ці фігурки закопував під порогом жінки й навіть приніс сатані в жертву метелика заради успіху своєї справи. принаймні так сказано в нотатках з інквізиційного процесу, результатом якого став вирок довічного ув’язнення на хлібі й воді.але якщо ви думаєте, що петерові сильно дісталося, то альберт великий розповідає ще жаскішу історію (і цього разу обійшлося безпосередньо без сатани). був собі чернець, який іще до ранкової молитви, цитую, запрагнув одну вродливу жінку сімдесят разів і вмер від виснаження. він походив зі знатного роду, то про всяк випадок йому влаштували розтин — і виявилося, що мозок ченця всох до розміру граната й від очей майже нічого не лишилося. (а треба було не прагнути так активно до сніданку й більше пити між окремими підходами до прагнення).персонажеві з часослова 1410-х років мариться щось страшне — певно, потім знову очі будуть пересохлі.#отівсялюбов
у «нарисі української міфології» володимира гнатюка є розділ про морських людей, які звуться сиренами, люзонами й мелюзинами. про сирен зрозуміло, це ще античний образ, а от ці дві інші назви — підозріло схожі, підозріло знайомі й несподівано загальні, бо взагалі-то в оригінальній середньовічній історії жана арраського мелюзина (від якої, каже легенда, пішов французький рід лузіньянів) була єдина й неповторна.походила вона з нерівного союзу короля і феї, виросла на авалоні й одного нечудового дня відхопила собі прокляття, за яким щосуботи перетворювалася вниз від талії на змію. ніби й невеликий клопіт і додаткова причина для тотального вихідного в суботу, але прокляття мало другу складову: поки чоловік мелюзини не знатиме про цей маленький недолік, їхня сім’я буде заможна і щаслива, а щойно дізнається, станеться страшне.далі трапляються всі доречні сюжетні повороти: мелюзина знайомиться з принцом, принц закохується по вуха й навіть обіцяє не підглядати за нею в суботу, вони одружуються, мелюзина зі своїми магічними помічниками будує розкішний замок, який називають лузіньяном, і народжує десятьох синів, по яких майже й не видно, що в них у роду є феї та прокляття; сини, власне, і засновують лузіньянську династію. але в принца є брат, якого цей добробут не влаштовує, тож він починає виїдати принцові мозок — мовляв, це взагалі як, коли у дружини є секрети? принц, звісно, піддається на провокації, однієї суботи проколупує дірочку в стіні й бачить, як мелюзина радісно хлюпає у ванні зеленим хвостом. спершу хвіст його взагалі не знічує, а от усвідомлення зламаної обітниці — авжеж. і хоча нічого страшного одразу не стається, поступово принц так накручує себе, що дорікає мелюзині її зміїною особливістю. тут вона розуміє, що все, кінець, вилазить на високу вежу, прощається з чоловіком і слугами, перетворюється на драконицю і, лементуючи, летить кудись далеко з лузіньяна, щоб більше ніколи не повернутися. і тільки її страшні крики у майбутньому провіщатимуть смерть представників лузіньянської династії.як ім’я цієї героїні перетворилося на загальну назву міфічної — та ще й водної — істоти, я не знаю (якщо напишете про це дослідження, почитаю залюбки). але якось воно поширюється — у чехії мелюзинами, наприклад, називають завивання в коминах — і доходить аж до наших країв. люзони, пише гнатюк, покликаючись на «гуцульщину» володимира шухевича, робляться з дівчат, що померли перед вінчанням, вниз від пояса виглядають як риби й живуть «далеко у великих водах, а в гори не заходять»; а шкода, бо в хорошу погоду вони «виходять на берег і співають пісні, вигадують байки та молитви, а люди переймають від них» (про молитви цікаво, бо мелюзина в жана арраського теж була доброю християнкою). мелюзини в нижній половині так само рибоподібні, а у верхній — дуже вродливі, але в них схрещення із сиренами заходить іще далі, бо вони «співають так чудово, що море тоді успокоюється, а чоловік може заслухатися до смерті»; ще вони «складають пісні і підкладають їх під ноти. вночі виходять на берег і кого здиблять, заїдають». перекази про мелюзин, до речі, записані трохи східніше, ніж про люзон, бо на хмельниччині, а зібрав їх павло чубинський.захопливо спостерігати, як сюжети мандрують.(мелюзина на ілюстрації до цього допису походить із французького рукопису xv століття).#отівсялюбов #дужемандрівнісюжети
