Нам усім хочеться спитати: чому Гендальф не посилає орлів? Ви знаєте, як Толкін відповідав на це питання. Хто не знає - є коротке відео на YouTube. Важливо зрозуміти одне - Орли не можуть "просто взяти і прийти". Орлів треба обумовити, на них треба заслужити. Вони прилітають не тоді, коли нам страшно чи погано, а тоді, коли Фродо і Сем попри все, у темряві і безнадії, виконують що мають до кінця. Хочеться думати, що ми зараз десь у фінальній частині, коли Арагорн із залишками війська підходить до брами Мордору й кидає виклик Саурону. Спершу може здатися, що мета - відволікти Саурона від Фродо. Але в цьому й парадокс: Саурон не знає, що хтось іде знищити кільце. Він мислить лише категоріями, котрі розуміє сам, як, між іншим, і наш ворог. Він гадає, що до нього йде новий король, який хоче скористатися силою персня. Він навіть не може уявити, що хтось обрав інший шлях - що хтось здатен стати над маренням абсолютної влади. І саме тому він такий упевнений в своїй перемозі. Питання лише одне: чи в нашій історії Арагорн зміг подолати силу кільця? Отже, шанс на спасіння виникає не з безнадійного на перший погляд двобою, а з того, що ворог помиляється. Ворог зосереджує сили на групі відчайдухів, які підходять до його воріт. Багато хто з них загине. І їхня смерть не стане марною тільки за однієї умови: якщо в цей час Фродо дійде до Орудруїна - вогняної ріки, що здатна знищити перстень влади. Якщо хтось, попри все, буде продовжувати робити те, що ніхто не хоче робити.І страшно навіть думати, що може статися за крок до перемоги. Фродо може схибити. Кільце може виявитися сильнішим. Всевидюще палаюче око пропаганди може спопелити його волю до опору. Воно таке щедре на швидкі рішення замість довгої дороги. Прості відповіді на складні питання. Воно вмикає свої принади саме коли падаєш з ніг. Коли хочеться «будь-якою ціною», «хоч якось», «аби тільки закінчилося». Сем може впасти. Військо може бути розбите. З іншого боку, абсолютно неочікувано фінальну роль у знищенні Персня може зіграти Голлум - дріб’язкове зло, яке ми зневажаємо, але інколи воно дивним чином вирішує все. Втім, за будь якого сценарію ми повинні наполегливо наближатися до Орудруїна. Якщо ж саме в ту мить, коли наші звитяжці відволікають пильність Саурона, виграючи час своює кров'ю, ми продовжуємо жити найкраще життя, цибаючи на новорічних корпоративах, роблячи вигляд, що все це не має до нас стосунку - наша історія чинавряд завершиться добре. Жодних оцінювальних суджень. Так є. Не більше.Це найважливіше, що варто пам'ятати, увходячи в Новий рік. Фродо та Сем не мають права на зупинку, поки триває битва під чорною брамою Мораннону. Бо орли прилітають не за змахом чарівної палички. Орли прилітають, коли ми своєю впертістю виправдовуємо їх рятівний політ.P.S. Жити всередині Великої історії - складніше, ніж читати про неї. Хотілося б прочитати колись нашу - звитяжну, переможну? Це реально. Але кожен має написати по рядку. Своєму. Щирому. Незамінному.Віктор Ошовський
У серпні 1893 року видатний археолог Вікентій Хвойка відкрив на правобережжі Дніпра (сучасна вул. Кирилівська, 59–61 у Києві) Києво-Кирилівську палеолітичну стоянку. Масштабні дослідження цього комплексу, що тривали до 1900 року на площі близько 9 тис. кв. м, дозволили виявити значні скупчення кісток мамонтів, залишки вогнищ та колекцію крем’яних знарядь, серед яких домінували різці та скребачки.Особливе місце серед знахідок посідають зразки первісного мистецтва епохи Верхнього палеоліту (24–23 тис. років тому) – фрагменти бивнів мамонта, вкриті лінійним різьбленням. Серед них виняткову наукову цінність становить уламок бивня із зооморфно-орнаментальною композицією. На виробі збереглася складна система декору, що складається з хвилястих ліній, зиґзаґів, коротких нарізок та дугастих відрізків. Ці геометричні мотиви майстерно доповнені стилізованими профільними зображеннями: голови мамонта з хоботом, птаха з довгою шиєю і дзьобом, а також черепахи з видовженим тілом та випущеною з-під панцира ластою.
Гліб Бабіч:А що в мене є? Та все. Ти навіть не уявляєш.Кажеш, війна несе — що ти бачиш, коли стріляєш?Те, що я бачу в приціл, не є картиною світу,Бо яка в тебе ціль — таке ти і сплатиш мито.Ось я — бороню своє. Плачу своїм і собою.Що там у мене є? На чотириста метрів бою? —Люди, що люблять, бісяться, ненавидять і байдужі,Гострий уламок місяця, що лежить у калюжі,Тихе слово «люблю», не сказане, бо не на часі.Небо із кришталю, а скрізь пролітає трасер.Червоний колір піску на дуже потертих берцях,Куля на ланцюжку, що влучила мимо серця,Мій портал — телефон. В країни і краєвиди.Зброя, мов фараон — бо взята із піраміди.Вода у руслі окопів, як дельта у Амазонки,Париж, ресторан, Європа — у м’ятій банці тушонки.Арабська кава — шифром життя у залізній кружці.На броніку римські цифри — група на тонкій смужці.Американський джгут та шприц вгамування болю,Китайський приймач, захриплий, як голос у «Моторолі».Наліпка смішна «Kill Bill» на боці у автомата,Німецький нічний приціл, що везли з села в Карпатах,Пластмасовий білий хрест, дитячий святий малюнок,В навушниках «Queen. The best», на картці — пустий рахунок.Постійно голодний пес — живий оберіг для ВОПу,Турботливі смс — «Купуйте квитки в Європу!»Проклюнеться, мов трава, проміж попси у новинах,Що десь там війна (бува), і хтось там (бува) загинувОсь так живемо, братан! І все, як у всіх, і вдосталь.Спокійні, як ураган — якусь там епоху поспіль.Живучі, немов щури, біля нори просто неба,Щоб знати правила гри — суддею бути не треба.Ти кажеш, що бачив світ. А я бачив більше за тебе.Те, що весь бруд, весь піт — це тільки стежка по небу,Все буде — чи тут, чи десь. Бо доля — вона строката.А світ вміщається весь на дні рюкзака солдата.(с) Гліб Бабіч
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл!А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?.. А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін, І все, що я можу насправді для тебе зробити, — Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл! Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!), І риби у морі, і звірі у полі — про це ж: Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі, Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!.. І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, — Мужчинам, Імперіям, Часу: Не руш моїх кіл.Забужко
Іноді історія схожа на спалений рукопис: ми бачимо лише краї, але відчуваємо, скільки втрачено.У XVI ст. іспанські місіонери на Юкатані палили книги майя — кодекси з кори, вкритої тонким вапняним шаром. Для завойовників це були “язичницькі” тексти. Для майя — пам’ять цивілізації: календарі, ритуали, родоводи, астрономічні таблиці, рух Венери, затемнення, час війни й жнив, мова богів і людей.Із великої книжної культури майя до нас дійшли лише кілька доколоніальних кодексів. Ціла бібліотека народу перетворилася на попіл. Це одна з найболючіших втрат світової культури: не просто знищення “міфів”, а удар по науці, історії й способу бачити Всесвіт.Та через 4 ст. ключ до мовчазних знаків знайшов харків’янин Юрій Кнорозов. Він довів, що письмо майя — не набір загадкових символів, а система, де знаки можуть передавати звуки й склади. Після цього мертві, здавалося б, написи почали говорити: про царів, війни, міста, дати, богів і людей. На фото він із котом — трохи не схожий на кабінетного вченого, чи не так? ))
Гора Хрестів — литовська святиня, місце паломництва, розташоване біля міста Шяуляй. На великому пагорбі височіють п'ятдесят тисяч хрестів різної форми та розміру. Тут є кам'яні гіганти, дерев'яні - в ріст людини, і навіть натільні малюки. Кожен, хто приніс сюди хрест, приніс свій біль, свою любов, свою пам'ять про жертв депортацій, здійснених радянським режимом в 1940 - 1941 роках та після Другої Світової. Лише за одну операцію "Весна" (1947 р.) було примусово вивезено понад 100 тис. осіб. Совіти нікому не пробачали найменший опір. Меморіал започаткували в 90-их роках зусиллями нащадків вивезених литовських патріотів. Кожен хрест символізує мученицьку долю людини, насильно розлученої з рідною землею. Завжди думаю, де стоятиме наша гора? На Змієвих валах під Києвом чи на степових курганах Херсонщини? Добре, авжеж, щоб з неї було видно море. Наше море. Так несправедливо нарічене "чорним". Наше лазурове, наше смарагдове, наше волошкове, наше барвінкове. Що ми приноситиме туди? Окрім свого болю, своєї пам'яти, своєї любови. Все, що вело нас до винагороди ними? Улюблені книжки чи відеокасети. Футбольні м'ячи та боксерські перчатки. Гітари або запальнички. Вудки, а може платівки. Ножі чи гільзи. Турнікети або саперки. Так, це все там буде. А ще фотографії, прапори і ящики з-під набоїв. Стріляні тубуси, пробиті шоломи. Але годі всяк час про себе. Ми нестимемо теплі шкарпетки і сухпаї. Батончики і польові душі. Ампули і конвалюти. Аптечки і термухи. Кава, чай, печиво. Листи і малюнки. І весь свій біль, всю свою пам'ять, всю свою любов. А потім будемо довго дивитись на море. На наше море (Віктор Ошовський)
А ви ніколи не задумувалися, яким чином серед повної катастрофи в інженерній сфері, багаторічньому руйнуванні військово-промислового комплексу за досить короткий період Україна вийшла в лідери світового ракетобудування? А нічого ж дивного насправді. Ось лише кілька найвидатніших, імен, на плечах яких стоїть ця тяглість. Почнемо. А ви знали, що Микола Кибальчич народився 31 жовтня 1853 року в Коропі на Чернігівщині? Він знаменитий тим, що ще в ХІХ столітті запропонував ідею літального апарата з реактивною тягою — задовго до космічної ери. А ви знали, що Валентин Глушко народився 2 вересня 1908 року в Одесі? Він став одним із головних творців радянського ракетного двигунобудування — людиною, без якої багато великих космічних стартів були б неможливими. А ви знали, що Сергій Корольов народився 12 січня 1907 року в Житомирі? Його називають головним конструктором радянської космічної програми: супутник, політ Гагаріна, перші прориви в космос — усе це пов’язане з його іменем. А ви знали, що Юрій Кондратюк, справжнє ім’я Олександр Шаргей, народився 21 червня 1897 року в Полтаві? Він розрахував ідею польоту на Місяць через вихід на місячну орбіту — принцип, який став ключовим для програми Apollo.А ви знали, що Михайло Янгель став одним із головних архітекторів ракетної школи? Він був першим головним конструктором КБ «Південне» і перетворив Дніпро на один із центрів світового ракетобудування.А ви знали, що Володимир Челомей (народився в Польщі) виріс у Полтаві й Києві? Він став одним із великих радянських конструкторів ракетно-космічної техніки, творцем ракетної лінії, пов’язаної з «Протоном».А ви знали, що Гліб Лозино-Лозинський народився в Києві? Він став одним із головних творців радянської аерокосмічної техніки і керував розробкою орбітального корабля «Буран».А ви знали, що Георгій Гамов народився в Одесі? Він не був “ракетником” у прямому сенсі, але став одним із батьків сучасної космології — людиною, яка допомогла пояснити ранній Всесвіт і теорію Великого вибуху.А ви знали, що Ігор Сікорський народився в Києві? Ключова фігура світової авіації: творець великих літаків і фактично один із батьків сучасної гелікоптерної індустрії. А ви знали, що Олександр Засядько народився 1779 року в Лютеньці на Полтавщині? Він був військовим інженером козацького походження й одним із піонерів ракетної справи ХІХ століття; на його честь названо кратер на зворотному боці Місяця. А ще....Левко Мацієвич — український інженер, авіатор, кораблебудівник. Архип Люлька — народився на Київщині; конструктор авіаційних реактивних двигунів...і безліч безліч титанів, а плечах яких стоїть наш сьогоднішній опір. Слава нашим предкам! Слава збройним силам України.
О сонечку, смішна комашко,червона черепашко в ластовинні,червона половинко з чорним зрізом,червона шапочко з бабусиної казки.О сонечку з осіннього віконечка,краплинко літа на моїй долоні,спочинь хвилинку і летишукати другу половинку...О сонечку з осоннячка!++++++++++++++++++++++++++++++Несе ім’я комашкиця річечка мала.Пульсує ще Мурашка,як жилочка села.До інших не подібна,засіяна дощем,під вишнями Поділляу світ вона тече.Біжить моя Мурашка,сяйлива, як сестра,до ширшої Мурафи,до глибшого Дністра.А Дністер синьогорийнуртує з нагаємі діду Чорноморудитину віддає.Від мору береже насприрода недарма.Вже море СередземнеМурашку обійма.Вирує між човнамивітрисько-плугатар.Ворота відчиняєіскристий Гібралтар.У далечі прозорійчекають нас дива.Атлантика просторизахмарні відкрива.Мурашко! Над рікоюшаліє крутія.Не пахне осокоювже хвилечка твоя.Та ось я з океанучерпаю сам-одиннебесну, Богом данукраплиночку води.У жмені, мов комашка,водиця спочиваі мовою Мурашкикурличе: «Я – жива!..»+++++++++++++++++++++++++++++Нічний вокзал беріг тепло весняне,за вікнами лиш вітер шепотів.Осяяні безсонними вогнями,дрімали пасажири в забутті.І враз під склом високого склепіння,у плетиві думок, чекань і снівгорластий півень солодко запіяв,знемігши в клітці кошика тісній.Запіяв півень хвацько і заклично,дзвінке відлуння хлинуло у зал -і проясніли заспані обличчя,і загримів розбужений вокзал.Пливла земля нечутно між світами,і дихала з безмежності сади.З далекого, пахучого світаннядо станцій поспішали поїзди.++++++++++++++++++++++++++++++Є в осені невидима межа між пишною красою і старінням. Ось коник на стеблині заіржав і перескочив стежечку нерівну.Ще мідні груші дзвонами гудуть, ще дуб добірних жолудів не ронить. Ще сонях сушить голову руду і приміряє сонячну корону.Та вже пісні у вирій подались услід за журавлиним перелетом. І молодий кленовий падолист майнув за вересневим фіолетом.Сухим вогнем зустрів мене лісок, окутаний золою шелесткою. І враз черкнув зазубрений листок по скроні, мов розпечений осколок.Петро Перебийніс
Найщасливішими були десятиліття, коли я жив за рослинним календарем. Коли не було ні мети, ні сенсу більшого, як встигати за фенологічними змінами у побуті. Передовсім рослини, тобто квіти. Квіти і рослини завдавали хронологію краси. Слід було бути лиш уважним і адекватним. І усі дні і тижні, навіть місяці ставали оправданими без пошуку жодних додаткових підтверджень значимості.Первоцвіти і котики, бруньки і краплі соку дерев. Мускарії згодом. А тоді, відразу, ні з того ні з ового – нарциси і тюльпани. Паралельно – алича та інші сливкові. Тоді яблуневі. А тим часом багато трави у сподіваних і несподіваних місцях. Приріст за ніч неймовірний. Каштани бубнявіють, заки не розродяться шматами вибухлого листя. Ще день-два і шмати стають напруженими. Тіні щораз суцільнішими. Пора, коли лягаєш спати ще в одному світі, а прокидаєшся в цілком іншому.До винограду лізе вверх підземна невидима вода. Розштовхує бруньки і листочки. З виноградом особливо цікаво співпереживати сторони світу. Найліпше освітлення тепер пришвидшилося до початку дня. Тож листя починається зі сходу. Чим грубша лоза, тим помітніше.Півонії і іриси сперечаються за першість у змінених кліматичних умовах. Іриси вибухають гострими шпилями, півонії тим часом просто набрякають. Дощі полощуть одних і других. Ірисів тепер стало набагато більше. У сенсі, що різні сорти. Надмірно гарні. Півонії, які прийдуть за ними, простіші у своїй розкоші.Тоді розквітне виноград, пахнучи медовим мускатом. А на аличі вже не тільки щільне листя, але й порядні зелені плоди. Десь ще між тим усім відбувся боз, бузок. Вже важко згадати про те, що були і маґнолії, і жахливо гарні квіти айви.Заки що до чого – вже трускавки. Значить невдовзі у травах будуть суниці. Дивовижний темп. Так минає життя. Треба хоч щось зафіксувати. Немов упав у глибоку гірську ріку, що несе тебе до водоспаду. Напір, прозорість, зеленість, все миготить, бракує повітря, нема за що вхопитися. Гомін і тиша. Ти живеш, заки несе тебе потік сезонних квітів і рослин.Що там далі? Черешні, порічки, а з квітів? Має же ж щось бути звично – небувале. А, так, ще липи мають мати цвіт. А модрини, здається, ще давніше позеленіли. От уже вибілюються паперівки. От уже жовтіє і буріє найзеленіша зовсім недавно трава. Жовтий аґрест. Малини.Скільки разів це все вже було. А так, як отепер – ще ні. Ніколи так усе не буяло. Лиш би не відвертатися, а зануритися. Піти за тим ростом. Пропустити його через себе і у ньому розчинитися.Чим ближче до осені, яка вміє віднедавна так вдало розтягатися, тим бурхлива пам'ять насіння і паростка слабне. Плоди стають повільнішими. Насиченішими. Лінивство ситості запанує у жовтій гарячі печі літа.Тоді нема більшого сенсу, як напихати у мозок, якого невдовзі вистудять перші холоди, кольори і смаки. Поглинати враження. Вчитися бути такими ж мудрими, як усі ці втомлені щастям рослини.Якось отак. Хронометр є опорою. Заки ми з тим усім поруч.04.06.2026, Тарас Прохасько
Але тут, розумієте, не лише чорнозем.Бувають інші ґрунти.Чутливі сипкі піщаники, грудки вологої глини,каштанова оранка півдня, сіре підніжжя лісу,тривожний болотяний торф, крейдяна порода – довга пам'ять про море,і жовтий підступний льос, і солончак прилиманський, на якому втримується лише цупке і колюче – також комусь потрібні.Бо це така земля, з якої життя росте.Усе, що було важливим, пекучим –таким і лишається. Все, що бігло задихано,щоби виговоритися нарешті,викручувало вихудлі руки текстам –залишається туті росте.Земля така: що не встромиш – усе росте.Встромиш війну – за ніч виростаєвідчайдушна козацька держава.Посадиш відірвану ногу, а виростепереможець у міжнародному спринті.Закопаєш перерізану замертво пуповину –виросте здатність любити знову.Бо любов, що малою спиналась на ноги,а дорослою – опускалася на коліна у підворітні,і відсмоктувала у порожнечі, ковтала,втираючи губи – залишалась любов’ю.Ковзаючись у баюрі бруду й розхитуючись –завжди залишалась любов’ю, залишалася туті втомлено, мовчки росла.Бо всі тутешні ножі з однієї сталі,бо вони, закривавлені, обіймаються після бою,бо рута росте поміж ними з кожного ґрунту.Бо коли захищаєш себе – для тебе немає втомиКатерина Калитко
TGLIST.COM.UA
