О сонечку, смішна комашко,червона черепашко в ластовинні,червона половинко з чорним зрізом,червона шапочко з бабусиної казки.О сонечку з осіннього віконечка,краплинко літа на моїй долоні,спочинь хвилинку і летишукати другу половинку...О сонечку з осоннячка!++++++++++++++++++++++++++++++Несе ім’я комашкиця річечка мала.Пульсує ще Мурашка,як жилочка села.До інших не подібна,засіяна дощем,під вишнями Поділляу світ вона тече.Біжить моя Мурашка,сяйлива, як сестра,до ширшої Мурафи,до глибшого Дністра.А Дністер синьогорийнуртує з нагаємі діду Чорноморудитину віддає.Від мору береже насприрода недарма.Вже море СередземнеМурашку обійма.Вирує між човнамивітрисько-плугатар.Ворота відчиняєіскристий Гібралтар.У далечі прозорійчекають нас дива.Атлантика просторизахмарні відкрива.Мурашко! Над рікоюшаліє крутія.Не пахне осокоювже хвилечка твоя.Та ось я з океанучерпаю сам-одиннебесну, Богом данукраплиночку води.У жмені, мов комашка,водиця спочиваі мовою Мурашкикурличе: «Я – жива!..»+++++++++++++++++++++++++++++Нічний вокзал беріг тепло весняне,за вікнами лиш вітер шепотів.Осяяні безсонними вогнями,дрімали пасажири в забутті.І враз під склом високого склепіння,у плетиві думок, чекань і снівгорластий півень солодко запіяв,знемігши в клітці кошика тісній.Запіяв півень хвацько і заклично,дзвінке відлуння хлинуло у зал -і проясніли заспані обличчя,і загримів розбужений вокзал.Пливла земля нечутно між світами,і дихала з безмежності сади.З далекого, пахучого світаннядо станцій поспішали поїзди.++++++++++++++++++++++++++++++Є в осені невидима межа між пишною красою і старінням. Ось коник на стеблині заіржав і перескочив стежечку нерівну.Ще мідні груші дзвонами гудуть, ще дуб добірних жолудів не ронить. Ще сонях сушить голову руду і приміряє сонячну корону.Та вже пісні у вирій подались услід за журавлиним перелетом. І молодий кленовий падолист майнув за вересневим фіолетом.Сухим вогнем зустрів мене лісок, окутаний золою шелесткою. І враз черкнув зазубрений листок по скроні, мов розпечений осколок.Петро Перебийніс