Закохуючи в Україну

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл!А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?.. А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін, І все, що я можу насправді для тебе зробити, — Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл! Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!), І риби у морі, і звірі у полі — про це ж: Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі, Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!.. І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, — Мужчинам, Імперіям, Часу: Не руш моїх кіл.Забужко

Іноді історія схожа на спалений рукопис: ми бачимо лише краї, але відчуваємо, скільки втрачено.У XVI ст. іспанські місіонери на Юкатані палили книги майя — кодекси з кори, вкритої тонким вапняним шаром. Для завойовників це були “язичницькі” тексти. Для майя — пам’ять цивілізації: календарі, ритуали, родоводи, астрономічні таблиці, рух Венери, затемнення, час війни й жнив, мова богів і людей.Із великої книжної культури майя до нас дійшли лише кілька доколоніальних кодексів. Ціла бібліотека народу перетворилася на попіл. Це одна з найболючіших втрат світової культури: не просто знищення “міфів”, а удар по науці, історії й способу бачити Всесвіт.Та через 4 ст. ключ до мовчазних знаків знайшов харків’янин Юрій Кнорозов. Він довів, що письмо майя — не набір загадкових символів, а система, де знаки можуть передавати звуки й склади. Після цього мертві, здавалося б, написи почали говорити: про царів, війни, міста, дати, богів і людей. На фото він із котом — трохи не схожий на кабінетного вченого, чи не так? ))

Гора Хрестів — литовська святиня, місце паломництва, розташоване біля міста Шяуляй. На великому пагорбі височіють п'ятдесят тисяч хрестів різної форми та розміру. Тут є кам'яні гіганти, дерев'яні - в ріст людини, і навіть натільні малюки. Кожен, хто приніс сюди хрест, приніс свій біль, свою любов, свою пам'ять про жертв депортацій, здійснених радянським режимом в 1940 - 1941 роках та після Другої Світової. Лише за одну операцію "Весна" (1947 р.) було примусово вивезено понад 100 тис. осіб. Совіти нікому не пробачали найменший опір. Меморіал започаткували в 90-их роках зусиллями нащадків вивезених литовських патріотів. Кожен хрест символізує мученицьку долю людини, насильно розлученої з рідною землею. Завжди думаю, де стоятиме наша гора? На Змієвих валах під Києвом чи на степових курганах Херсонщини? Добре, авжеж, щоб з неї було видно море. Наше море. Так несправедливо нарічене "чорним". Наше лазурове, наше смарагдове, наше волошкове, наше барвінкове. Що ми приноситиме туди? Окрім свого болю, своєї пам'яти, своєї любови. Все, що вело нас до винагороди ними? Улюблені книжки чи відеокасети. Футбольні м'ячи та боксерські перчатки. Гітари або запальнички. Вудки, а може платівки. Ножі чи гільзи. Турнікети або саперки. Так, це все там буде. А ще фотографії, прапори і ящики з-під набоїв. Стріляні тубуси, пробиті шоломи. Але годі всяк час про себе. Ми нестимемо теплі шкарпетки і сухпаї. Батончики і польові душі. Ампули і конвалюти. Аптечки і термухи. Кава, чай, печиво. Листи і малюнки. І весь свій біль, всю свою пам'ять, всю свою любов. А потім будемо довго дивитись на море. На наше море (Віктор Ошовський)

А ви ніколи не задумувалися, яким чином серед повної катастрофи в інженерній сфері, багаторічньому руйнуванні військово-промислового комплексу за досить короткий період Україна вийшла в лідери світового ракетобудування? А нічого ж дивного насправді. Ось лише кілька найвидатніших, імен, на плечах яких стоїть ця тяглість. Почнемо. А ви знали, що Микола Кибальчич народився 31 жовтня 1853 року в Коропі на Чернігівщині? Він знаменитий тим, що ще в ХІХ столітті запропонував ідею літального апарата з реактивною тягою — задовго до космічної ери. А ви знали, що Валентин Глушко народився 2 вересня 1908 року в Одесі? Він став одним із головних творців радянського ракетного двигунобудування — людиною, без якої багато великих космічних стартів були б неможливими. А ви знали, що Сергій Корольов народився 12 січня 1907 року в Житомирі? Його називають головним конструктором радянської космічної програми: супутник, політ Гагаріна, перші прориви в космос — усе це пов’язане з його іменем. А ви знали, що Юрій Кондратюк, справжнє ім’я Олександр Шаргей, народився 21 червня 1897 року в Полтаві? Він розрахував ідею польоту на Місяць через вихід на місячну орбіту — принцип, який став ключовим для програми Apollo.А ви знали, що Михайло Янгель став одним із головних архітекторів ракетної школи? Він був першим головним конструктором КБ «Південне» і перетворив Дніпро на один із центрів світового ракетобудування.А ви знали, що Володимир Челомей (народився в Польщі) виріс у Полтаві й Києві? Він став одним із великих радянських конструкторів ракетно-космічної техніки, творцем ракетної лінії, пов’язаної з «Протоном».А ви знали, що Гліб Лозино-Лозинський народився в Києві? Він став одним із головних творців радянської аерокосмічної техніки і керував розробкою орбітального корабля «Буран».А ви знали, що Георгій Гамов народився в Одесі? Він не був “ракетником” у прямому сенсі, але став одним із батьків сучасної космології — людиною, яка допомогла пояснити ранній Всесвіт і теорію Великого вибуху.А ви знали, що Ігор Сікорський народився в Києві? Ключова фігура світової авіації: творець великих літаків і фактично один із батьків сучасної гелікоптерної індустрії. А ви знали, що Олександр Засядько народився 1779 року в Лютеньці на Полтавщині? Він був військовим інженером козацького походження й одним із піонерів ракетної справи ХІХ століття; на його честь названо кратер на зворотному боці Місяця. А ще....Левко Мацієвич — український інженер, авіатор, кораблебудівник. Архип Люлька — народився на Київщині; конструктор авіаційних реактивних двигунів...і безліч безліч титанів, а плечах яких стоїть наш сьогоднішній опір. Слава нашим предкам! Слава збройним силам України.

О сонечку, смішна комашко,червона черепашко в ластовинні,червона половинко з чорним зрізом,червона шапочко з бабусиної казки.О сонечку з осіннього віконечка,краплинко літа на моїй долоні,спочинь хвилинку і летишукати другу половинку...О сонечку з осоннячка!++++++++++++++++++++++++++++++Несе ім’я комашкиця річечка мала.Пульсує ще Мурашка,як жилочка села.До інших не подібна,засіяна дощем,під вишнями Поділляу світ вона тече.Біжить моя Мурашка,сяйлива, як сестра,до ширшої Мурафи,до глибшого Дністра.А Дністер синьогорийнуртує з нагаємі діду Чорноморудитину віддає.Від мору береже насприрода недарма.Вже море СередземнеМурашку обійма.Вирує між човнамивітрисько-плугатар.Ворота відчиняєіскристий Гібралтар.У далечі прозорійчекають нас дива.Атлантика просторизахмарні відкрива.Мурашко! Над рікоюшаліє крутія.Не пахне осокоювже хвилечка твоя.Та ось я з океанучерпаю сам-одиннебесну, Богом данукраплиночку води.У жмені, мов комашка,водиця спочиваі мовою Мурашкикурличе: «Я – жива!..»+++++++++++++++++++++++++++++Нічний вокзал беріг тепло весняне,за вікнами лиш вітер шепотів.Осяяні безсонними вогнями,дрімали пасажири в забутті.І враз під склом високого склепіння,у плетиві думок, чекань і снівгорластий півень солодко запіяв,знемігши в клітці кошика тісній.Запіяв півень хвацько і заклично,дзвінке відлуння хлинуло у зал -і проясніли заспані обличчя,і загримів розбужений вокзал.Пливла земля нечутно між світами,і дихала з безмежності сади.З далекого, пахучого світаннядо станцій поспішали поїзди.++++++++++++++++++++++++++++++Є в осені невидима межа між пишною красою і старінням. Ось коник на стеблині заіржав і перескочив стежечку нерівну.Ще мідні груші дзвонами гудуть, ще дуб добірних жолудів не ронить. Ще сонях сушить голову руду і приміряє сонячну корону.Та вже пісні у вирій подались услід за журавлиним перелетом. І молодий кленовий падолист майнув за вересневим фіолетом.Сухим вогнем зустрів мене лісок, окутаний золою шелесткою. І враз черкнув зазубрений листок по скроні, мов розпечений осколок.Петро Перебийніс

Найщасливішими були десятиліття, коли я жив за рослинним календарем. Коли не було ні мети, ні сенсу більшого, як встигати за фенологічними змінами у побуті. Передовсім рослини, тобто квіти. Квіти і рослини завдавали хронологію краси. Слід було бути лиш уважним і адекватним. І усі дні і тижні, навіть місяці ставали оправданими без пошуку жодних додаткових підтверджень значимості.Первоцвіти і котики, бруньки і краплі соку дерев. Мускарії згодом. А тоді, відразу, ні з того ні з ового – нарциси і тюльпани. Паралельно – алича та інші сливкові. Тоді яблуневі. А тим часом багато трави у сподіваних і несподіваних місцях. Приріст за ніч неймовірний. Каштани бубнявіють, заки не розродяться шматами вибухлого листя. Ще день-два і шмати стають напруженими. Тіні щораз суцільнішими. Пора, коли лягаєш спати ще в одному світі, а прокидаєшся в цілком іншому.До винограду лізе вверх підземна невидима вода. Розштовхує бруньки і листочки. З виноградом особливо цікаво співпереживати сторони світу. Найліпше освітлення тепер пришвидшилося до початку дня. Тож листя починається зі сходу. Чим грубша лоза, тим помітніше.Півонії і іриси сперечаються за першість у змінених кліматичних умовах. Іриси вибухають гострими шпилями, півонії тим часом просто набрякають. Дощі полощуть одних і других. Ірисів тепер стало набагато більше. У сенсі, що різні сорти. Надмірно гарні. Півонії, які прийдуть за ними, простіші у своїй розкоші.Тоді розквітне виноград, пахнучи медовим мускатом. А на аличі вже не тільки щільне листя, але й порядні зелені плоди. Десь ще між тим усім відбувся боз, бузок. Вже важко згадати про те, що були і маґнолії, і жахливо гарні квіти айви.Заки що до чого – вже трускавки. Значить невдовзі у травах будуть суниці. Дивовижний темп. Так минає життя. Треба хоч щось зафіксувати. Немов упав у глибоку гірську ріку, що несе тебе до водоспаду. Напір, прозорість, зеленість, все миготить, бракує повітря, нема за що вхопитися. Гомін і тиша. Ти живеш, заки несе тебе потік сезонних квітів і рослин.Що там далі? Черешні, порічки, а з квітів? Має же ж щось бути звично – небувале. А, так, ще липи мають мати цвіт. А модрини, здається, ще давніше позеленіли. От уже вибілюються паперівки. От уже жовтіє і буріє найзеленіша зовсім недавно трава. Жовтий аґрест. Малини.Скільки разів це все вже було. А так, як отепер – ще ні. Ніколи так усе не буяло. Лиш би не відвертатися, а зануритися. Піти за тим ростом. Пропустити його через себе і у ньому розчинитися.Чим ближче до осені, яка вміє віднедавна так вдало розтягатися, тим бурхлива пам'ять насіння і паростка слабне. Плоди стають повільнішими. Насиченішими. Лінивство ситості запанує у жовтій гарячі печі літа.Тоді нема більшого сенсу, як напихати у мозок, якого невдовзі вистудять перші холоди, кольори і смаки. Поглинати враження. Вчитися бути такими ж мудрими, як усі ці втомлені щастям рослини.Якось отак. Хронометр є опорою. Заки ми з тим усім поруч.04.06.2026, Тарас Прохасько

Але тут, розумієте, не лише чорнозем.Бувають інші ґрунти.Чутливі сипкі піщаники, грудки вологої глини,каштанова оранка півдня, сіре підніжжя лісу,тривожний болотяний торф, крейдяна порода – довга пам'ять про море,і жовтий підступний льос, і солончак прилиманський, на якому втримується лише цупке і колюче – також комусь потрібні.Бо це така земля, з якої життя росте.Усе, що було важливим, пекучим –таким і лишається. Все, що бігло задихано,щоби виговоритися нарешті,викручувало вихудлі руки текстам –залишається туті росте.Земля така: що не встромиш – усе росте.Встромиш війну – за ніч виростаєвідчайдушна козацька держава.Посадиш відірвану ногу, а виростепереможець у міжнародному спринті.Закопаєш перерізану замертво пуповину –виросте здатність любити знову.Бо любов, що малою спиналась на ноги,а дорослою – опускалася на коліна у підворітні,і відсмоктувала у порожнечі, ковтала,втираючи губи – залишалась любов’ю.Ковзаючись у баюрі бруду й розхитуючись –завжди залишалась любов’ю, залишалася туті втомлено, мовчки росла.Бо всі тутешні ножі з однієї сталі,бо вони, закривавлені, обіймаються після бою,бо рута росте поміж ними з кожного ґрунту.Бо коли захищаєш себе – для тебе немає втомиКатерина Калитко

30-ті роки! Тоді всім здавалося, що людство досягло апогею свого технічного і духовного розвитку. Молоді, що вчилася у вищих школах і мріяла своєю працею прислужитися народу, це додавало сил і впевненості. Таким же впевненим у собі був і 22-річний студент права Львівського університету, а водночас учень Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка та заповзятий учасник популярної на той час молодіжної "Капели Яблонського" Богдан Весоловський, коли перша його пісня стала абсолютним львівським шлягером. Богдана впізнавали на вулицях і хизувалися знайомством. Повселюдно співалися: "Прийде ще час", "Ти і твої чорні очі", "Усміх"... Здавалося, що щасливе музичне майбутнє само стелиться під ноги Богдана Весоловського, і, що невдовзі Україна в його особі матиме потужну силу в царині легкого, як тоді казали, жанру музики. Та нараз життєва дорога молодого музики круто повертається. Здобувши правничу і музичну освіти, він виїздить у 1938 році до Закарпаття - тодішнього острівця української незалежності. Після цього він вже ніколи не повернувся додому. Політичні переслідування змусили його податися на чужину. Там і проминуло все життя. У Відні захистив докторську дисертацію і розпочав трудову діяльність. У Канаді її продовжив, розвинув і завершив. Пісенна спадщина композитора нараховує понад 100 позицій. У першому періоді творчості вони написані, в основному, за еталоном тогочасної західної естрадної музики, в манері, якою він почав писати ще у Львові. Танцювальні ритми танґо, фокстроту, легкого вальсу були тут домінуючими. Багато пісень написав композитор на тексти українських поетів з материкової України. До Вашої уваги пропонуємо декілька пісень Богдана у виконанні культового львівського барда Віктора Морозова. Справжня Україна почнеться, коли з кожної української таксівки звучатиме не радіо-шансон, а пісні Веселовського. І так буде. I have a dream ))Текст за матеріалами https://www.pisni.org.ua/persons/209.html

1900 року на березі річки Рось неподалік села Сахнівка, що на Черкащині, місцеві селяни знайшли два горщики із давньоруськими прикрасами 12-13 століть. Через перекупників більшість предметів Сахнівського скарбу потрапила до зібрання Богдана і Варвари Ханенків, а згодом – набули статусу музейних предметів.Провівши розкопки, Гезé дослідив залишки 30 жител, знайшов чимало цікавих предметів, матеріальних свідоцтв того часу, та подальшим дослідженням завадили грабіжницькі ями: віднайдення коштовних предметів спричинило в Сахнівці й сусідніх селах «золоту лихоманку», і майже вся площа городища була перерита селянами у пошуках скарбів.Серед знайдених прикрас були і чотири золоті намистини.Намистини – сферичної форми, масивні, порожнисті. Прорізавши отвори, майстер намагався надати їм ажурності. На трьох намистинах міститься зображення вписаних у коло трьох рівнобічних хрестів, між ними – три пари птахів, співставлені головами. На четвертій намистині, чітко поділеній поясками зерні, зображено три пари звірів.

Четверо вагітних в одному сюжеті? Беріть вище! Четверо пологів! Як це взагалі можливо? Як у будь-якій незрозумілій ситуації казала дорога мені людина, що власне закохала в живопис - "Se Dio c'è - possibile tutto" - "Якщо Господь існує - можливо все".Отже, сюжет "4 Різдва" є не надто поширеним, але канонічним у східному обряді християнства. Особливо любить його московитська традиція і подає під назвою "Доброчадіє". Тому, якщо побачили подібну ікону одразу знайте - радше за все вона запорєбрікового письма і не поспішайте розсилати рідним у вайбері. Зізнайтесь, ви ж іще не видалили цей фсб-шний чатик з телефона? ) У сюжеті зображено народження чотирьох найвизначніших на думку ортодоксів постатей — Марії (Богородиці), Ісуса, Іоанна Предтечі (Хрестителя) та Миколая Мирлікійського, якого зазвичай називають Святим Миколаєм Чудотворцем.Іконографія народження та раннього життя біблійних персонажів, таких як Марія, Ісус та Іоан - складна, і базується не тільки на біблійних розповідях, а часто поєднується з апокрифічними, а іноді і народними історіями. Приміром, старий пастух в народженні Іісуса асоціюється з чортом і походить зі старовинних вертепних сценок спокушання та накручування старого Йосипа. Три з цих типів «народження» — Марії, Іоана та Миколая — дуже схожі (рис 1-2). Московитські іконописці мали доволі обмежену та консервативну живописну лексику, тому просто повторювали старі візантійські елементи: лежача мати, батько сидить праворуч, троє служителів і новонароджена дитина, яку миє служниця. А от народження Ісуса, як правило є сумішшю більш раннього «східного» типу з деякими елементами «західного» письма, що з'явилися там лишень у XVIII столітті. Здогадуєтеся чому? Авжеж, це час активного переселення до московії майстрів з Гетьманщини, котрі вже кілька сторічь малювали зовсім інакше. Чому сюжет не став популярним в Україні? Невже тут не цінували Святого Миколая? Аж ніяк! Він був одним з основних святих і у козаків, в першу чергу як покровитель судноплавців, і у волиньських князів-лицарів. Тільки гляньте на живописний фрагмент житія Миколая острозької школи (рис.3.). Краса, чи не так? Гадаю, що основна причина - відсутність цього сюжету в західноєвропейській традиції, на яку, починаючи з 14-го сторіччя переважно орієнтуються українські іконописці. Саме тому, мені б хотілося завершити сьогоднішній екскурс на іншому сюжеті. Чотири жінки на іконі чи картині також повинні наштовхнути вас на думку, що на зображенні можуть бути Віра, Надія, Любов та їхня премудра мати (рис.4-5). Відомості про святу Софію та її дочок відсутні в найдавніших мартирологах, й перші згадки про них відносяться до VII століття. На думку болландистів, ці мучениці є персоніфікацією християнських чеснот, а не реальними особистостями. Втім, хіба це важливо? Авжеж ні. Важливо інше - втрата Софії-Мудрості здатна позбавити і віри, і надії, і любові. Їх просто нікому буде народити. Берегти мудрість у думках і вчинках - ось чого постійно бракує нашому народу, щедро сповненого рештою чеснот. Тож, будьмо мудрі. Не знецінюймо Софію, особливо в час, коли весь світ, схоже добровільно відрікся неї.