Estadísticas de telegram channel - @ontologia_ua

Знов я побачив українські ночі,Яснії ночі моєї Вкраїни,Знову у зорі вдивляються очі,Знову я чую пісні чарівнії.Знову я чую шептання діброви,Чую, як хвилями дихає став,Знов мене ваблять дівочії брови,Знов я кохаю, як перше кохав.1909День зимовий. Сніг пухнатийЗ неба сіється, летить;Ліс сосновий, тут дорогаМіж дерев кудись біжить.Наче вихор, мчаться коні,КопитОм швиргають сніг,Видно – блискають підковиІз-під дужих кінських ніг.– Гей, гей, гей, – візник прикрикне,Свисне, лусне батогом,Пливуть сани, мов в повітрі.Ліс, метелиця кругом.Ліс, і сніг, і сани, й коні,І дзвіночки голосні –Все змішалось, і не тямиш,Чи це дійсність, чи вві сні.Ліс і степ кругом, без краю,Скрізь природа чарівна,Я веселий, я співаю,Моя рідна сторона!1919Співай, моя мила,Жартуй, залицяйся.Ти вільна, як мрія,Як цвіт, молода.Чеши свою косу,Як хоч, прибирайся,Душа поки вільнимАкордом рида.Бо швидко, ох, швидкоЖиття проминає,Рожева доба,Найкраща жаринаДуші затухає.І візьме в обіймиВсю радість журба.Зумій же ти кожну,Кохана, хвилинуВесні своїй яснійРожевій віддать,Щоб потім під старістьВ лихую годинуМогла цюю веснуНе раз пригадать.Співай, моя мила,Жартуй, залицяйся,Ти вільна, як мрія,Як цвіт, молода.Чеши свою косу,Як хоч, прибирайся,Душа поки вільнимАкордом рида. 1921Їду полем я зимою,Поле й сніг, немов килим,Дзвоник плаче під дугоюПередзвоном чарівним.У лице мене сніжинкиВсе торкають крадькома,Легко так, немов пір’їнки,Линуть, крутяться – нема.Десь гаї, неначе скелі,Попід снігом манячать,То селянськії оселі,Як могили ті стоять.Їду полем я зимою,Поле й сніг, немов килим,Дзвоник плаче під дугоюПередзвоном чарівним.1926

Сьогодні виповнюється 130 років з дня народження одного з найвидатніших українських художників - графіків, вченого - енціклопедіста Василя Касіяна. Незважаючи на те, що майстер мав практично всі регалії, які взмозі отримати художник за життя, його творчій шлях був нелегким. Виходець з багатодітної селянської родини, Касіян народився на Прикарпатті, закінчив гімназію в Коломиї, служив у австо-угорській армії. Вчився у знаменитого педагога Макса Швабінського в Празький академії образотворчих мистецтв. 1927 року Василь повернувся в Україну. В Київському художньому інституті він викладав одночасно з Казимиром Малевичем. До речі, Касіян був і серед вчителів Марії Примаченко в Київських експериментальних майстернях. Під час другої світової був евакуйований до Самарканду, де продовжував багато працювати творчо. Після війни художник повернувся до Києва, де оселився в відомому багатьом киянам будинку з гастрономом на розі вулиць Володимирської та Великої Житомирської. Майже всі роки свого післявоєнного життя прожив там. У роботах художника 1920-30-х років він сягнув майстерності дійсно світового рівня. Але і серед післявоєнних робіт майстра є справжні шедеври. Насправді любителі мистецтва в Україні в більшості своїй знають розрекламовані кілька десятків творів майстра, але навряд чи бачили справжнє розмаїття його творчої спадщини (за Едуардом Димшицем)

Сьогодні Євгенові Плужнику 127 років.Нагадаю вам рядки з його листа до дружини: «Як дивно випливають у пам’яті спомини; встає перед очі все, все, що на нього, здається, й уваги не звертав тоді, коли воно справді відбувалося. І кожна найменша рисочка, кожна дрібничка щось додає до життя й до тебе такого, без чого й воно, й ти були б наче неповні!».Євген Плужник* * *Ракетою піднісся і упав,Широким ревом прокотивсь додолуГудок останній. Рушив пароплав,Кормою повертаючись до молу.П’ять-шість хвилин шамкої метушні,Гарячий вибух рухів, слів і ліній —І знову сонце в синій вишині,І друге сонце у безодні синій...Юрба на молі рідшає, і ті,Що залишились, встигли вже забути,Що в безбережній світлій самотіЙде корабель, щоб, може, не вернути.* * *Тепер мене хвилює малоВсе те, що замкнено в слова;Не зап’яніє, як бувало,З дзвінкої фрази голова.Ні, все частіш кортить мовчатиПід шелест чуваних розмов,І вірш, нудьгуючи, початийЗабути й не кінчати знов...Бо що тоді слова готові,Коли сприймаєш без кінцяВсе те, що не дається мовіЙ не потребує олівця?* * *Цвітуть думки, а на слова скупіше...Я знаю сам, — росту. Міняю лист....Нехай, кому не ліньки, пише,Що от, мовляв, запеклий песиміст...Я ж почуваю так: скажу — бо мушу! —Хоч щось своє, не казане ніким;Коли рядкам якимсь звіряти душу, —Тільки таким!А там нехай, кому не ліньки, пише,В словах нудьгу розводячи густу...Цвітуть думки, і на слова скупіше...Росту.(За матеріалами Ярини Цимбал )

Поглянь, які дими! Густі та сиво-сизі. Летять собі, пливуть. Куди? Аби ж знаття!Повз місяць-молодик, повз паморозь на кризі. Крізь ніч, що мерехтить, предивна, як життя. А пагорби риплять, немов старі могили, На них церкви, хрести і баби споконвік - Дороговказів вир тобі, мій Боже милий,В той день, як з тебе знов постане Чоловік. Пологи у цей рік страшні і нескінченні.Два тижні вже ось-ось перейми слід у слід.Втомилися волхви. Віслюк та віл - смиренні. У діви на чолі не просихає піт. Тужавіють ставки. Поля срібноколосять. Між човником долонь подихає пастух.Та десь серед хлівів в цім дивнім суголоссіВже відчуваєш, як утілюється дух. Хай Ірод верещить, хай військо його скаче. Хай обрій спалахне й бентежно в животі. Волхви сідають в джип. В БК нема нестачі. Давай бувай, малий, і щезнуть в темноті. А ранком стане день. І сонце над хатами. А у повітрі – сміх лунає й новина. Що Ти таки прийшов. Що Ти таки із нами. Що всі волхви цілі. Й добігла ця війна. І рушить наш вертеп веселий та завзятийЗ тобою на чолі, з тобою крок-у-крок. На лижах, ковзанах, а хто і на санчатах По Бугу, до степів, до моря, до зірок. Поглянь, які дими! І пагорби розлогі. Тут дихається так, що грішно встати й йти.Запам’ятай цю ніч. Ці зорі. Ці пологи. Він воплотився, та...чи впустиш його ти.2023, Ві Ошо

Листя жовте, листя в’ялеОпадає, шелестить,Вітер лютий, вітер буйнийТо голосить, то свистить.Ліс спустілий, ліс змарнілий,Замираючи, шумить,Хмари чорні, хмари тяжкіОповили всю блакить.Птаство вільне, птаство бистреВ вирій на зиму летить,В полі чистім, в полі дикімГайвороння лиш кричить.Пугач хмурий, пугач хижий,Не вгаваючи, гука, —Криком віщим, криком гучнимСум глибокий виклика.****************************Сріблить місяць мури, ґрати,Вже пора б лягати спати,Та, мабуть, сон,Що дрімав коло вікон,Пішов кудись гуляти.Хай гуляє – буду ждатиТа дивитись через ґрати.Усе мовчить,Тільки зірка маячить.Вона не може спати.Сестро мила, ясна зоре.Кинь порожні ті простори,Прилинь до ґрат.Будем тихо розмовляти,Аж поки сон не зборе.******************************То не грім стугонитьІ не вихор шумитьУ безкрайому полі.То я мчусь на коні,В блискавичнім вогніІз неволі до волі.Дикий кінь вороний,Як той змій степовий,Розпустив свою гриву.І хутчій за орлаВін летить, як стріла,Без угаву й уриву.Летимо у той край,Що здається за рай,У країну свободи:Де немає мечів,Де нема палачів,Де щасливі народи.Через ріки і лісМене кінь переніс.Перескочили й море.Та куди б не зайшли,Ми усюди знайшлиЛише рабство та горе.І мій кінь зупинивсь,Навкруги подививсь,Землю б’є копитами:– Що робить, що казать!Чи ще далі скакать,Чи лишатись рабами!– Якщо бути рабом,Краще смерть нам обомЧи в пустелі, чи в полі.Що нас жде – не минать,Все одно – помирать.Так помрем же на волі!І помчався мій кінь,Наче блискавки тінь,Через гори і скелі —Або волю знайти,Або прахом лягтиУ безлюдній пустелі.Никанор Онацький (1875-1937)

Тільки уважний споглядач помітить відмінності між сучасним і сторічної давнини виглядом цієї етапної для всієї української архітектури споруди. Етапної з декількох причин:- вона маркувала і затвердила свого часу за козацькою традицією всю Слобожанщину – кілька століть поспіль сама ця церква слугувала взірцем і еталоном для цілого регіону;- її тридільна-трибанна структура й гранчасті об’єми без жодних вагань відсилають до нашого вітчизняного споконвічного дерев’яного зодчества;- і водночас відчувається вплив міжкультурного обміну на фронтирі.Багатьох обурює твердження про московську природу зовнішнього декору храму, починаються суперечки і пошуки альтернативних, сумнівних теорій його походження. Втім, від того, що каменярі кінця XVII століття вбачали цікавими певні елементи прикрас у будовах на північному сході й щедро їх позичали немає нічого крамольного. В своїй базі храм був, є і завжди буде символом українського мистецького генія.І, повертаючись до уважного споглядання:- по-перше, добре, що під час реставрації другої половини XX століття були повернуті такі ознаки оборонного храму, як гульбище над першим ярусом і зубчасті фронтони;- по-друге, цікаво помічати, що в часи імперії барокову споруду вирішили опоряджувати готичними добудовами. Нині характерні стрільчасті вікна спостерігаються лише на фасадах трапезної, але бачимо, що раніше зі сходу собору був присутній цілий готичний притвор. Також, більш глибоко ознайомившись з історією цієї пам’ятки, дуже хочеться віддати шану її багатолітньому дослідникові, видатному українському хранителеві національної спадщини, Стефанові Таранушенку. Без нього це була б зовсім інша, геть осиротіла Україна.Й ще, коли пишеш про Харків сьогодні, дуже щемить. Повсякчас йдеться і про сподівання на те, що будівлі стоятимуть, і, головне, що ті, для кого вони зведені – власне, харків’яни – будуть захищені й в безпеці (за матеріалами FB-спільноти Українське бароко)

Я знов живу і знов сміюся,Бо ти ожив, бо ти воскрес...І сонце теж до нас сміється,Побідно сяючи з небес...Забуто пишнії ідеї,Недолі зникла темна мла,Сміються радощі-камеї,І щастя усміх посила!.....І, розпустивши гарні коси,Іде до нас весна думок,І мрії яснії, мов роси,Ведуть сподіванки в танок...І розцвітають всюди квіти,Сміються радощам своїм,Сміються яблунь білі віти,І ми всміхаємося їм...********************В'ються чайки срібнокрилі,Де синіє далечінь,Море грає, плещуть хвилі,І синіє височінь....Скільки щастя і простору!Скільки волі навкруги!Як цілує млу прозоруВітер, сповнений жаги!..Сльози ж люду, сни безсиліВсе не йдуть із голови...Море синє! дужі хвилі!Чом не вільна я, як ви?!..*********************Упала чайка із блакиті,І сіра курява земліЗапорошила білі крила...А море тиша ніжна крила,Й сіяло сонце в ясній млі...Чом жити чайці не судилось?В ній мрія красная цвіла...В долині море гра сумнівів,І барвам ніжних душ і співівНемає місця серед зла.Забудуть чайку полохливуІ юні сни, і рій пісень,Вона, як зайва, умирає,І там, де море вільне грає,Повік сміятиметься день.Христина Алчевська

Ніщо не могло підготувати вас то пишноти іконостасу Преображенської (Спаської) церкви 1786 р. у місті Лохвиця!Гармонія і зухвалість маньєризму , бароко і поствізантійської мистецтва зливалися там у тріумфальну симфонію, амальгаму під назвою українське бароко Найбільше у мене, як художника, котрий виріс у реставраційній майстерні бісила гоголівська сцена, де Вакула з козаками дивуються оздобленню палацу в петербурзі. Як іконописець з Полтавщини, Вакула навряд міг побачити щось таке, що би відчутно перевершувало майстерність і досконалість іконостасів його рідного краю. Гоголь чудово це знав і свідомо ліпив з українців колоритних аборигенів, яким треба було летіти на чортові до столиці московщини, аби побачити золочення, скульптуру і живопис.... - Нічого собі, інтер'єр дерев'яної церкви! На заході не в кожній кам'яній таке побачишТаким чином розставлені акценти були підкріплені знищенням 99%нашої спадщини у 20ст, аж до того, що зараз, поки на Чернігівщині розвалюються останні дерев'яні церкви, молодь переймається реставрацією радянських автобусних зупинок і магазинних вивісок. Культурна руїна має безліч облич, але результат завжди один Церква була зруйнована наприкінці 1940-х років Екстер'єр, іконостас, реконструкція екстер'єру у XVIII стЦифрові реконструкції за світлинами С. Таранушенка 1920-х років (Антін Проненко)

Майже вісім років наводив жах на комуністичну владу "один із найвидатніших повстанських вождів" Кубані, козак станиці Гривенської Василь Рябоконь. "Чудовий стрілець та вершник, він за зовнішністю і характером був типовим козаком, створеним для боротьби за козацьку долю", – ось як оцінювали його сучасники. Завдяки його особистій хоробрості й зухвалості партизанських випадів, навколо його імені склалося багато легенд. Його помста скеровувалась на представників влади, а добровільних її помічників, інформаторів-сексотів він знищував без милосердя. Саме тому совєтська влада в навколишніх станицях боялася тероризувати населення так, як робила це в інших місцевостях Кубані. Самого ж отамана багато разів намагалися захопити в полон чи знищити. Для цього використовувалися підкуп, різноманітні провокації, засідки, обіцянки "амністії", надсилалися загони чекістів та червоноармійців. Але все марно. Отаман продовжував боротьбу. Ще багато років по завершенню боротьби на Кубані можна було почути: "Нема на вас Рябоконя!"

Як стискає, воскова інфанто,Цей порфір твоє тіло нужденне.Як застиг в етикеті побожнімПогляд твій на Марії Австрійській,Що, немов монумент із граніту,У гранітнім сідлі занімілаНа холодному тлі Веласкеса.Заломив гордий дон капелюхаЙ важить оком-вогнем на Данаю,А вона зашарілася млосно,Тіціановим златом наллята,Й, обважніле іще з насолоди,Ще від Зевсових пестощів тепле,Своє тіло безвладно розкрила.Гойний, ласий у Ірода бенкет,В криноліні пухка СаломеяСпокушає купців нідерландських.Легуміни ж – печені лебідкиІ рожеві лангусти на тацях —Ятрять очі, голодні до болю, —Р’яно ж їли і сито любили.При таверні у вихорі танкуМають литками німфи дебелі,А загонисті фавни із перцем —Хай живе дух крутий мушкетерів,Грім, і блискавки, й порох баталій —В оберемок їх тягнуть до гаю,Перестиглих, мов соти, й охочих.Нахилилась – така молоденька —Над ріднесеньким в сіні й радіє.Світе тихий, незрима лампадо.А у бабки обличчя, мов ріпка,Квокче курка, і мека овечка,І стулив зашкарублі долоніУ чоботях немазаних дядько.Душить в землю склепіння важенне,А дзвіниця сосонкою – вгору.Наче склепи, гранітні собори,Гук гранітний століть, мов соборів,Душить в землю склепіння уперте.Цілий світ, кроки вмерлого світу,В голих стінах луною подзвіння.Обніми ж бо, Антонію босий,Вирлооку відьмачку-красуню.В цій печері з усяким страхіттямЗ моди вийшов ти, цвіллю узявся.Вже тепер по пасео дель ПрадоЇздять патери в автах блискучих —Теж босоніж, але з педикюром.А Луї, пишноперий гурмане,Хоч до сонця й не зовсім подібний,Як боялась цнотлива інфантаКинуть мури свої католицькіДля поганських розкошів Версаля,Для поетів і зал кришталевих."Наші спогади – сурми мисливські,Що на буйнім вітру завмирають".Збляклий дух гобеленів прив’ялих,Ніжна дама і біла лілея,Наші спогади – спів гобеленів,Нитка в нитку – дзюрчання верстата,Груди всохлі, невиспані очі.Відгук їх на вітру завмирає.Десь – чи ж справді? – вві сні, може, в казціРейки стрілами, гони летючі,Кастаньєтів дрібні намистини,Переливчасті хвилі воланів,Ніч, як хвіст павича, довга, пальмаХризантемою в небі зеленім…– А мені мов берізка найкраща…Вероніка Черняхівська, 1920-ті.