Наталя Забіла З ВІКНА ВАГОНУ Спинитись би, на цьому полустанку.З вагону вийти, насипом пройти,І в теплій тиші літнього світанкуОтам в траві, під деревом лягти.І так лежать, ковтаючи напоїЖивущих сил землі, дерев і трав,Вдивлятись, як з очей зникає поїзд,Забравши геть тягар турбот і справ.І бачити, як рясно й соковитоУ вибою, де впав колись снаряд,Росте трава і пишно квітнуть квіти,Нічим не зламний стверджуючи лад.ЧОРНА ПАНТЕРА Наталя ЗабілаЧорним оком дивиться печераВ лісову ліянову межу.Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу.Виходжу зарошаним камінням,Жовтозоро ріжу синю ніч,І леліє місячне промінняОксамитним блиском на мені.Вигинаю чорнії рамена —Під ногами шурхом камінці...А весною билися за менеМолоді розпалені самці.Диких джунглів пахощі отруйні,Чорні спини, пазурі і кров...Розшайнулось пристрасно і буйноВесняне змагання за любов.Є закон — єдиний, невідхильний,А життя — безжалісно ясне:Має право жити тільки сильний, —Тільки сильний може взять мене.Жовтий зір мій синій присмерк ріже...Кожний добре знає власний шлях:Боротьба за волю і за їжу,Боротьба самиці за малят...Не вступити ворогу в печеру,Не пройти заказану межу, —Я — струнка, вигиниста пантераСвій барліг невсипно стережу.