Канал укpаїнської онтології. Спадщина, музика, літеpатуpа, живопис, світогляд, істоpія, місія, візії минулого та майбутнього. Згадуємо та відтвоpюємо себе.
Володимир Свідзінський належить до покоління "Розстріляного відродження", його активне творче життя припало на 20-30ті роки ХХ століття, він загинув від рук НКВД в 1941 році. Мені здається, він якийсь трохи недооцінений. Покажу його вірш "Зима"*1За гаєм, гаєм,За деревамиКують морозиПоломну зброю,Поломну зброю —Мечі огнисті,А в гаю тихо.Заячі лапкиВ пухкій порошіСлід проснували,Сосонки темні,Як ті чернички,Струнко і строгоЧекають сонця,…Кують морозиМечі огнисті.2Розцвіли снігиІскряним блиском.За садом сонце!А в саду, садуЗападь глибокаЗдіяла чудо:Сплела дереваЗа білі рукиТа й зчарувала.А на квітнику,По сухім бадиллю,Розсипались снігурі,Як червоні вуглики.Сидять, гойдаютьсяІ все гудуть та й гудутьВ свої срібні сопілки.…Розцвіли снігиІскряним блиском.3В синій пустиніСіяє місяць,В безмовний смутокЗакований.Тишею ночі,Туманним блискомСад зачарований.Пагілки яблуньВ холоднім цвітіТонко срібліютьНа темній блакиті,І непорушноЇх сіть воздушнаТінню прозороюДолі повторена.…В безмовний смутокМісяць закований.(с) Володимир Свідзінський#адвент
Ослінчик візьме, компоту, в пригорщу аличуІ підпирає мужицькими плечима старий пліт.Дідові рідко було до сміху, рідко до плачу,Аж тепер на старості оглянувся дід на світ.Хтось кивне йому «добрий вечір» і далі йде,Аж поки не стане цяткою десь у кінці вулиці.Дід не зводить свій погляд із пишних дерев,Що гіллям одне до одного туляться-туляться.Ненатулився за вік. Ненагорнувся. Одинак.Горне ціп'ятко, гладить кота, обіймає собаку,Цьомає морду кролячу, як той розпашілий юнак,Старий же, як світ, а любові спраглий однаково.Дивиться в небо: хмарка на хмару не схожа!До сонця кривиться, ловить носом проміння.Добрий вечір, діду, – гукає звіддаля перехожий.Старий усміхається, є ще в старого жевріння.Ходи-но сюди, – каже, – покажу тобі пташку!І той чоловік перехожий йде, старий бо кличе.Вдає, що не бачив таку пернату, йому не важко,А дідові радість. А дідові усмішка на обличчі.Перехожий піде, а дід спомина, як звався.Згадує-згадує, ну звучало ж ім'я в розмові!Махне рукою, дідько з ім'ям, важливіший спогад зостався– Кілька хвилин уваги. Кілька хвилин любові.Мирослава МАЛИК
На початку Бог знищив людину, створену на образ Його. І побачив Бог, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день перший. І знищив Бог риби великі, і всяку пташину крилату, і душу живу. І був вечір, і був ранок, день другий. І сказав Бог: "Нехай згаснуть світила небесні, нехай не відділяють день від ночі" І сталося так. І був вечір, і був ранок, день третій. І сказав Бог: "Нехай розтечеться вода попід небом, і нехай суходіл стане незримим". І був вечір, і був ранок, день четвертий. І сказав Бог: "Нехай зникне твердь, нехай вода буде невіддільна від води". І сталося так. І був вечір, і був ранок, день п'ятий. І сказав Бог: "Нехай дінеться світло". І темрява була безоднею. І був вечір, і був ранок, день шостий. *Та й, здавалося би, по всьомуАле настає день сьомий - НеділяСвята, як хрестик натільнийНа перехресті шляхів, Шовкового і Чумацького Починається ярмарок, середньовічний, наче чумаТіні бродять між яток у мареві/маренніВижили тільки вразливі і нарваніХодять розмови в тісному натовпі:"Так сподівались на Бога - і на тобіЧас був безкінечним, та ось межа його" Торгують ножами, м'ясом і чорними жартамиМолитовниками з нечинними вже молитвами, Всім, що може горіти і бути налитим, Діляться зброєю, жаром і травамиДілимось тим, заради чого сюди потрапилиТим, що тримає нас намертво в цьому місці, Де закінчилися віра і божа милістьДе починаємся миМарина Пономаренко
Він сидів на хиткій призьбі, битій шашелем. Пахло гречаним медом і торішнім тютюном. Впавши на коліно, як личить у цих краях, одразу ж почав питати:— Як упізнати, не схибити - як?Старий мовчав, аж поки не заговорив. Хоч губи його не розмикалися:— Один - усміх голоду, Инший - радість ситості. Один каже: опануй себе. Инший каже: опануй їх. Один каже: у тебе є все. Инший: цього замало. Один каже: ось любов. Инший каже: ось надмір любовей. Один каже: даю - і дає. Инший каже: бери - і бере. Тепер ясно?— Так, але ж ні. Ціна зависока! Продовжуй! Благаю!(Тіні ставали тремкішими.)— Один ніколи не просить. Инший завжди вимагає. Один - дорога, Инший - перехрестя. Один - прихисток, Инший - пастка. Один - красивий, Инший - прекрасний. Один дає сумнів, Инший - упевненість. Один - претихий, Инший - громоголосий. Один - досконалий, Инший - чепурений. Один - простий, Инший - вигадливий. Один - стриманий, Инший - надмірний. Один - суворий, Инший - люб’язний. Досить? Впізнаєш, як стрінеш?— Мо й так. А мо й ні. Ще хочу. Дай буть чув більше!(Холод під ребрами пік вогнем.)— Один каже: важливо, як сам себе бачиш. Инший каже: важливо, як бачать другі. Один - прісний, Инший - медяний. Один - шорсткий, Инший - манірний. Один - неспішний, Инший - гарячкуватий. Один - вода, Инший - нафта. Один - яблуко, Инший - патока. Один - пара, Инший - дим. Один - стовп, Інший - трон. Один - дерево, Інший - різьблена скриня. Досить нарешті?— Дякую. Ясно. Щось наостанок?— Один - це все, що є ти. Инший - все, що ти не є.— Виходить, що і ти теж?— І я теж.Промовивши це, він витяг стару люльку з небаченого смарагдового скла, набив її лусочками сушених ялинових шишок і встромив у чорний, беззубий рот. Потім дістав велике скло, витягнувсь назустріч сонцю і закурив. Він пахкав частіше й частіше й нарешті розтанув у клубах диму, що духм'янів найкращим голландським тютюном і, повільно звиваючись, розчинявся між верхів’ями ялин.Я підвівся і вийшов за лаштунки, перш ніж несамовито гримнуло до дрижаків. Злива тоді гула достославно. (Ві Ошо)
28 жовтня 1937 Майк Йогансен мав відзначати 42 роки, у переддень 27 жовтня «на честь 20-ї річниці Великої революції» його розстріляли. Бо наша мова - їх найстрашніший ворог. Шкода, що цього не розуміють досі так багато хороших людей. З автобіографії: «І ось я, Майк Йогансен, стою своїми двома ногами і росту разом із трьох європейських культур, я, що дев'ятьох літ з роду написав свій перший твір німецькою мовою і що свій останній твір присвячу своїй, колись вільній, в майбутньому голубій і прекрасній Еспанії.Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ним говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишаюсь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі, що я, вовік невтомний, словом і ділом ніс призначений мені прапор гордо і високо.»
"- Софія Київська до часів Петра Могили і Івана Мазепи перебувала, як ми знаємо, у жалюгідному стані. А потім несподівана, за Вашою логікою, реставрація надала їй геть іншого вигляду.- Вигляд то інший, але на цей вид був тоді запит. Так, вони розуміли цінність того, що давні фрески і мозаїки мають бути збережені. Але пішли трошки іншим шляхом. Стан Софії Київської як храму був поганий, він потребував негайного ремонту. Іван Мазепа Калединський мав два варіанти: розібрати старий храм і на його місці спорудити новий. Він не пішов тим шляхом. Він все ж таки інкорпорував старі субстанції, незважаючи на те, що фрагментарно щось розібрав. Цей принцип властивий не лише для архітектури, а для скульптури також. Я бачив багато прикладів, коли, скажімо, у фігур голови міняли. Можливо, Мазепа цей принцип також знав, тому обрав варіант - законсервувати старе і розширити масштаби навколо нього. Можемо говорити про те, що він зробив реконструкцію. Тільки не того храму XI століття, а якогось нового храму. Тому що ми в цьому новому храмі можемо побачити релікти старого. - Так само пізніше з Кирилівською церквою обійшовся Григорович-Барський. Згадаймо у цьому контексті й церкву Спаса на Берестові. Тобто це київська традиція - навколо старого нарощувати щось інше.Додаю схему, щоб зрозуміти масштаби храму ХІ століття проти ХVIIго, тобто ща "наростили". Змінили й принцип загального образу - не домінування найбільшого куполу, а згуртованість навколо нього. Не імперський, не княжий, і навіть не монархічно-абсолютистський принцип.А ще подивіться на свіжу світлину Олеся Бадьйо/ Oles Badio, він з дзвіниці чудово вловив образ гуртування, навіть тілесної притуленості всіх частин, кожна з яких доволі виразна і сама по собі. У європейських культурах такий принцип, сховку старого і одночасно нарощування нового, був досить поширеним. А спробуйте пригадати щось подібне у москалів? (Діана Клочко)
Земля рибинПам’ять – найхисткіше з морів, і ніколи не знаєш, чи ти збайдужієш до нього, чи воно поглине тебе, закрутить, загубить і забуде – поміж в’єтнамок, водоростей і мертвого пір’я на брудній солоній поверхні.Збирається на дощ, тепло й волого, я лежу під напівгрозовим небом над Гамсуном – важкою коричневою книжкою, купленою десь на кримському базарчику. Галька муляє і дратує, як і всенький світ, туго затягнутий риб’ячий мішок, земля рибин, нудотна, як малярія, Балаклава. Цим словом, ще вчора густим і настояним на сонці, мов нектар, тепер можна сполоснути рота, як солоною водою від зубного болю. Прекрасна бухта набурмосена й затягнута туманом. Несправжня, чужа і не моя. Ми щодня довго деремося сюди, на цей благословенний пляж, нам видно пречудесну бухту, спека й засмага переслідують нас, ми малі й безпомічні, ми боїмося, що от-от звідкілясь, із якогось із паралельних світів, вискочать таври, схоплять нас і кинуть зі скелі, отуди, поміж низенькі покручені дерева й кущі, аж до моря, на дно, і ми канемо мертвими кораблями, старими історіями, ми, молоді блукальці, печальні шукачі своєї смерті.Солодка солянка з морепродуктів, слова – як запахи в цьому рибному ресторанчику – в’їдаються в пальці, вітер гойдає невисокі гори, гойдає воду і нас, накупаних і натомлених. Ми не хочемо повертатися у квартиру, ми сунемо нічною набережною, немов сліпі, немов загублені між спекою і холодом, прийдешньою осінньою сльотою і сухотним серпневим спалахом блискавки. Нам нічого не треба від світу поза цим, ми не хочемо на потяг, і ми не можемо залишитися тут. Бо це земля, якої немає, якої ніколи ні в кого не було. Земля, що її скоро не буде й у нас. Земля рибин.Ми кожного року їдемо в Херсонес, мене тягне туди. Хочеться відчути край землі й подивитися на море так, наче ти трохи захищений твердю від усіх оман, морських їжаків, медуз і застуджених нічних голосів. Тяжкий гуркіт моря чути у квартирі. З мертвого міста Херсонеса видно тільки незворушну блакить. Із варяг у греки. З ясиром і ордою. На поклик муедзина. В нікуди.Солодка султанко, смішна барабулько, божественна Балаклаво, ти відпливла навіки, потонула, як Атлантида, у власній бухті, але десь над тобою ще висне місяць, і бліда нервова доріжка бринить на воді. Важко прощатися, і важко згадувати тебе. Я скупила тут усіх сухих морських їжаків, усі рожеві мушлі, усі твої назви й імена, усі небувалі каравани, усі скарби світу, і тепер мені нІкуди повернутися. Солоні води зімкнулися над моєю історією, і я забула номер квартири, у якій жив мій гостинний дядько, до якого ми три роки поспіль їздили, ніби на прощу. Дядько помер від раку. Гамсун стоїть у мене на полиці. Морському їжаку я намалювала маркером очі, і він став ще печальнішим. Жодна з кримських мушель не розбилася. Але моря в них я вже не наслухАю, хоч воно там, може, і є. Тільки ось тут, зараз, у цьому центральноукраїнському місті, сире повітря раптом гусне, і я знаю – то Бог смажить на вечерю свою небесну барабульку, і тільки Йому відомо, з яких пекельних глибин Він дістав її. З Балаклавської бухти.Марина Боровська
Сьогодні тут буде "вісімдесятник", і, напевне, найбільш київський поет в історії укрліт, Аттила Могильний.ЧОКОЛІВКА Присвячую моєму дідовіщо загинув 1943 poкyВ Київському підпіллі 1Bipші -це у нас родинне.З наших ніхто навіть не здивувався, коли мій дідпройшов з Чоколівки на Сирецьповз патруліі блискучі вітрини австрійських ресторанів,несучи в рукахфінський автомат «Суoмі»загорнений в окупаційну газету. Назавтра налітали на Сирецький концтабір. 2 Взимку на Відрадному —білі замети вздовж вулицьі зелений туман ліхтарівзаливає найтихіші провулки. І я не шкодую, що мивеселими вечорамиза найменшу дурницюрозбивали кулаки,лишаючи на снігукраплі крові,як золоті шкуринки помаранчів Ми вираховували своє походженняз Чоколівки,де не любили чужаківі чужі слова,зокрема такі,як «окупація». 3Шепіт снігу, що падає,і сумний шепіттихих розмовпро тих,що затялися стояти на своємудо останку,бо знали,що у Чоколівки є лиш одна надія —байдужі очіколишніх кулеметників. І в цьому крихкому сяйві зимиприходять слова про те,що в підмурках нашої iсторії - незліченні окупації, війниі холодна затятість киян,приречених ставати першими на шляху.(с) Аттила Могильний
Зі всіх смертних гріхів заздрість – напевно, найскладніший до розуміння і потрактування. Досить того, як на мужицьку фільозофію, що ота заздрість може бути двох ґатунків, хоч обидва не є уникненням гріха. Народний томізм каже так: є заздрість чорна і біла, як і чари. Чорна гірша, ото вже ґанц гріх смертельний. Бо то коли хочеш, аби той хтось, що має щось, чого ти не маєш, а хочеш, – того, що має, не мав. Як багатий – то аби йому згоріло. Як щасливий з кимось – то аби йому повмирали. Як вдатний – то аби заломився і т.д. І аби той я, який нічого того не має, нічого цього не здатний, став ліпшим у своїй ницості, бо той інший упаде так звисока, що я стану вище. Большевицький підхід. А та, яку називають білою, трохи лагідніша, але для сповіді значно складніша. Вона вже межує з іншим смертним – із жадібністю. Така заздрість, дякувати Богу, не є небезпечною для ближніх. Натомість – як усякий гріх – нищівна для заздрісного. Ще й межує з новим гріхом – з лінивством. Заздрісник, не бажаючи комусь щось втратити (і це вже добре), хоче отримати без максимальних зусиль те, що мають люди навколо, а він – ні. Зрештою, чи мені пояснювати те, що усім зрозуміле? Натомість кажу, як на сповіді, – ніколи нікому не заздрив. Як казав один видатний британський айкідист українського походження – дякую за це Космос. Влодко Гривінський процитував би дона Хуана – природа з нами згідна – не думаючи про те, що це дон Хуан, а не він, придумав.А я нікому не заздрив. Ніколи не хотів мати те, що є в іншого. Ніколи не хотів бути таким, як хтось інший. Не заздрив, бо був вдячним за те, що є, і за те, що може бути, виходячи з того, що є.Не заздрив багатим. Не заздрив красивим. Не заздрив сильним. Не заздрив розумним. Не заздрив успішним. Вірив, що мій ламаний шлях досвіду є неповторним скарбом. Думав, що здобувши щось невластиве, десь із поля заздрості, можна втратити те, що мою заздрість нівелює.Я захоплювався красою багатьох речей, але завжди вистачало глузду насолоджуватися тими речами, споглядаючи їх, а не намагаючись інкорпорувати їх у себе.Не заздрив нікому, хто робив щось таке, на що я не був здатний. І нікому, що робив таке, як я, але ліпше. Зумів знайти таку позу, в якій здобутки ближніх дарують чисту насолоду від тих надбань і якостей.Не хотів ніколи бути на місці прекрасних героїв усіх видів. Навпаки, мені подобалося, що оточений кращими, що співісную з більшими від мене.Не заздрив ні культуристам, ні Покалеві, ні персонажам чудесних оповідань і романів, ні парапланеристам, ні хористам вірменської церкви, ні тим, які завжди знають, що сказати, ні стипендистам міжнародних проєктів, ні вправним майстрам, ні улюбленцям долі, ні чоловікам їхніх жінок, навіть ластівкам, кажанам і білкам не заздрив за те, що вони такі дивовижні. Такі самозреалізовані.Сповідь, однак, долазить до підгнилого. Таки так. Була заздрість. Маленька, гей би невинна, а насправді отруйна. Я заздрив трьом людям. Двох знав живими, про третього тільки чув. Предмет заздрості був натомість одним, однаковим. Усі ті троє уміли жити так, щоби у кожну незайняту чимось іншим хвилинку вирізати із будь-якого кусника деревини якісь фігурки чи різьби маленьким розкладним ножиком. З тих, кого бачив – мій дзядзьо Михась і водій панцерника башкир Мікі. З тих, про кого чув, чиї різьби бачив – Турчиняк, гуцульський скульптор, який різав складнощі вівтарі з кедрини цизориком. Колись так думав і досі відчуваю, що власне так виглядає недосяжне для мене щастя. Тож таки заздрив. Ще й тому, що жодного разу не наважився спробувати щось вирізати з гілки. Хоч грубих закручених гілок впродовж життя було безліч. А ножик усе мав при собі. Тарас Прохасько31.07.2025
Розминутися із чотирма іскандерами на Дніпро на якихось 15 хвилин - виїздили з міста двома машинами, двома групами. Попереднього ранку прокинутися тут удосвіта, наче від уколу голкою, трохи слухати оглушливий щебет птахів, дивитися, як до кімнати входить сонце - а потім потягнутися до телефона і зрозуміти, що розбудив тебе на відстані черговий жахливий обстріл Києва. На вулицях донбаських сіл слухати глухе віддалене гупання арти і думати, що за оцим обрієм зі складносурядними хмарами вона перемелює, наприклад, Покровськ. Дивитись на половецьких бабів біля входу в бібліотеку і подумки питати їх, чи можуть вони захистити цей наш степ. Дивитись, як очі іноземних журналістів, наших друзів, наповнюються слізьми під розбитою базою госпів у Павлограді. Їхати трасою поміж поторсаними, втомленими фронтовими корчами. Махати рукою дітлахам, які стрибають по коліна у калюжах після стрімкої зливи. Спостерігати за людьми, що виходять у золотаве надвечір'я з прохідної шахти. Оббирати придорожну шовковицю, ніби востаннє.Яке ж усе нестерпно крихке. Наші домівки, наші емоції, ми самі. І, по-чесному, нічого в нас немає, крім оцього всього. Крім здатності плакати і сміятися разом, крім спраги обіймів, крім напнутої на сотні кілометрів нитки світла, яка сіпається, коли на іншому кінці біда, і музично дзвенить, коли радість.Носіть із собою турнікети, любов до близьких і довгу пам'ять. Опирайтеся, навіть на дні найбільшої у житті втоми.Катерина Калитко
