Канал укpаїнської онтології. Спадщина, музика, літеpатуpа, живопис, світогляд, істоpія, місія, візії минулого та майбутнього. Згадуємо та відтвоpюємо себе.
Колти – давньоруські прикраси, які носили прикріпляючи до головного убору з двох боків. У порожнисті колти могли вкладати ароматичні речовини. Прототипом цих прикрас були, очевидно, підвіски, котрі виготовляли візантійські майстри для кочівницької степової еліти раннього середньовіччя. Мотиви зображень на колтах мають відповідності у візантійському та перському мистецтві, хоча безпосередніх аналогій прикрасам Русі не відомо.На сьогодні відомо понад сто золотих колтів із перегородчастою емаллю. Майже всі вони походять зі скарбів, що були сховані наприкінці ХІІ – в першій половині ХІІІ ст. Більшість - територія Верхнього Києва, але й інші міста Руси (сахнівський скарб, Шепетівка/Ізяславль). Більшість тепер знаходяться за межами України (Європа, США, московія). Такі прикраси характерні для елітарного убору, який викликав наслідування серед широких верств населення. Тому на Русі з’явились також численні прикраси подібного типу, виготовлені за простішою технологією із недорогоцінних металів.
135 років тому, на Івано-Франківщині, в містечку Косів у багатодітній родині потомственного гончаря Йосипа Совіздранюка народилася майбутня майстриня кераміки Павлина Цвілик. Сім’я жила бідно, не було ні землі, ні худоби. Кожен мав тільки невтомні, трудові руки, на які була єдина надія в житті. Семеро дітей з ранку до пізньої ночі носили глину й воду, допомагаючи батькам. А в неділю разом з ними складали на візок готові вироби й везли на ярмарок. Пізнавати таємниці гончарного мистецтва Павлина почала в майстерні свого діда Михайла Волощука, який побачив захоплення онуки гончарною справою. Все частіше дівчинка ставала за гончарний круг – щораз кращі виходили з-під її рук горнятка, мисочки, вазочки. Павлина самотужки, без будь-якої освіти, пробивалася до знань, у напружених пошуках оволодівала гончарним ремеслом і розписом. Павлині було лише дев’ятнадцять, коли вона стала відомою на весь край майстринею. У 1910 р. кілька її керамічних робіт експонувалися на виставці у Відні й були високо оцінені.
Вагітна Матір Божа, Madonna del parto або Madonna in cinta - відносно рідкісний сюжет, який присутній у різних гілках християнського живопису минулого тисячоліття в тій чи іншій формі. Цікавими, але непроговореними залишаються й українські варіанти такого зображення. Найважливішим для нас безумовно є "Велика Панагія", що волею історії більше відома як "Ярославська Оранта". Панагія - ікона велетенського розміру (193 на 120 сантиметрів), найімовірніше написана в майстерні Печерського монастиря, яку очолював найдавніший український маляр, ім'я якого нам відоме - Аліпій. Зображення Богородиці, яка молиться з піднятими руками, вперше зафіксували в римських катакомбах. Як відомо Оранта є основним зображенням київського Софійського собору. У ХІІ столітті таке зображення з’явилося й у Новгороді. Ще в ХІ столітті Ярослав Мудрий заснував там свій двір, так зване Ярославове дворище. Окрім того, Ярослав (при хрещенні - Юрій-Георгій) заклав кілька монастирів, куди згодом постійно передавалися ікони київських майстрів, зокрема найвідоміші - "Велика панагія" і, так зване "Устюзьке благовіщення", котре скоріше за все прикрашало Золотоворітську надбрамну церкву, а згодом було подароване Свято-Юріївському монастирю Новгорода. У XVI столітті війська Івана IV Грозного спалили та вирізали Новгород, після чого Новгородська вічева республіка назавжди припинила своє існування. Але перед знищенням опричники об'їхали новгородські храми й монастирі та відібрали найцінніше майно. Тоді вивезли й "Ярославську Оранту".Ця ікона вражає не лише розмірами, а й особливим зображенням лику. Богородиця має асиметричні очі, тому видається, що вона пильно стежить за споглядальником. Подібний ефект створює і погляд мозаїчної Оранти в Софійському соборі Києва. Нині Ярославська Оранта також є власністю Третьяковської галереї, яка на сьогодні, як влучно зазначив Антін Проненко, є найціліснішим музеєм українського мистецтва.
Ці "яйця Воскресіння" датуються 9-12 століттями і, ймовірно, потрапили до Швеції з Києва.Вони зроблені з обпаленої глини і розписані жовтим орнаментом, що нагадує листя, яке сплітається по глазурованій поверхні. Всередині яйце порожнє, з місцем для невеликого предмета, який брязкає при струшуванні.Київ у 11 столітті приймав дивовижну кількість людей, пов'язаних з Англією: після завоювання Києва Канутом у 1016 році він став притулком для двох синів покійного суперника Канута, Едмунда Айронсайда; один з них, Едвард Вигнанець (помер у 1057 році), можливо, одружився з донькою Ярослава, київського правителя. Інша дочка Ярослава, Еллісеф, вийшла заміж за ще одного вигнанця - Гаральда Сігурдссона, пізніше відомого як Хардрада (Суворий правитель, король Норвегії), який загинув під час вторгнення в Англію в 1066 році. А після Гастінгса дочка Гарольда Годвінесона, Гіта, також знайшла притулок у Києві, де стала дружиною Володимира II. Її син Мстислав Великий був останнім правителем об'єднаної Русі; у скандинавських сагах він відомий як Гаральд на честь свого англійського діда. Самі яйця були відкопані в Сігтуні у Швеції в 1927 році (Олег Марголін)
Ярема Вишневецький, воєвода Руський. Шляхтич з Лубнів, роду Вишневецьких, герба Корибут. Виховувався у православній родині і хоч згодом прийняв католіцизм - підтримував розвиток системи православних монастирів на Лівобережжі, якими опікувалася його матір. Талановитий підприємець, державник та військовик. "Під впливом політичних уявлень ХІХ–ХХ ст. у художній літературі та кіно було створено заполітизований, карикатурний та відверто демонізований митцями образ Яреми. Але не слід забувати, що князь по суті був людиною свого часу, і жорстокості щодо ворога в нього було не більше, ніж у будь-якого іншого тогочасного князя, гетьмана чи козацького полководця. Під час повстання Богдана Хмельницького князь Ярема Вишневецький залишився вірним присязі вітчизні – Речі Посполитій та королю, так само як і більшість із тих, хто служив у його війську. Вони бачили своє майбутнє та майбутнє тогочасних українських земель у складі Речі Посполитої." Хто хоче дізнатися трошки більше - неймовірно цікава стаття відомого реконструктора Сергія Шаменкова про склад особистого війська князя. І, забігаючи наперед - так, більшість надвірного війська були місцевими шляхтичами та козаками, включаючи достославних "польських" гусарів. "Сам Вишневецький у своєму заповіті детально перерахував склад трьох гусарських хоругв, дві з яких він називав «українськими слугами», а третю – «волинськими слугами»" https://striy.org.ua/index.php/striy/article/view/Striy07%282025%29-HC5-Yarema/HC5-Yarema
Дмитро́ Никано́рович Фалькі́вський (справжнє прізвище Левчук; 3 листопада 1898, село Великі Лепеси (зараз у міській смузі міста Кобриня, Берестейщина) — 16 грудня 1934, Київ) — український поет, прозаїк, перекладач, сценарист представник розстріляного відродження. У юності працівник каральних органів СРСР. Жертва сталінського терору.Ну, що ж! Здоров єси, мій день похмурий,Повитий буйним клекотом гудка...Нехай на сонних стінах чорних мурівЧеркне тобі привіт чиясь рука,—А я мовчу, бо знаю, що у містоПлетешся ти не в зоряних вінках.Не з радістю весни, а з жовклим листом,Прибитим першим инеєм вночі,І гониш в далечінь прозоро-чистуОтари хмар і журавлів стрункі ключі.І разом з ними б'єш на сполох в полі...Ах, стань-же, серце... стань і не кричи,Бо— чуєш?—наче цуценята голі,Вітри скавчать і виють в даленіНад жовклим трупом мертвої тополі:Це осінь виряджа на прощу сірі дні.Як саваном укривши павутинням...І б'ється й дзвонить тоскно по вікніОсіння пісня сонячним промінням.Збірка поезії "Обрії" 1927р.----------------------------------Одшуміло літо... Одспівало жито.Тільки вітер креше іскри по стерніІ, як тінь докори, наступа копитомСухоребра осінь на поля сумні.Там, де грали роси у вишневих ранках,Не сміються дзвінко ніжні васильки.Не шелеснуть листям над самотнім ганкомВ тишині вечірній ясени стрункі...Не озветься поле у задумі сонній...У задумі сонній синьоока даль.І прядеться тихо в мене під віконнямБіле павутиння й золота печаль...А з печаллю разом і думки про осінь...(Це-ж із нею роки так підручки йдуть!)Розгублю в дорозі дні золотокосі,Як розгубить вітер листя у саду.І прийду розбитий... І прийду порожній.А куди—не знаю... Чи-ж не все одно?Мрійником родився, здохну подорожнім,Як приблудна сука під чужим вікном.І не вийде батько... І не стане мати,Руки заломивши в ревному плачі.—Тільки пес голодний, тільки пес кудлатийЛапами облапить труп мій уночі.І, задравши морду на янтарні зорі,Проскавчить голодним і сумним виттям,Скаржучись, оближе губи мої хворі,І до вітру сходить на моє шмаття...Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!..Білим павутинням заплітає дні...А пожовкле листя мчить кудись у просїньі безсило пада на стежки сумні...Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із неюСмуток допрядає кужелясту тінь...А у серці сохнуть снігові лілеї.Молоді лілеї молодих хотінь.Все таке байдуже... Чи тому, що хворий?Чи тому, що роки в золотім огні?І на буйні очі вже лягла покораДнів моїх роздертих, розіп'ятих днів...Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній...У задумі сонній синьоока даль...І прядеться тихо в мене під віконнямБіле павутиння й золота печаль...
Унікальні артефакти в контексті прийдешнього Великодня🥚Крашанка, мальованка, дряпанка, крапанка, писанка — усі ці слова є синонімом до слова “великоднє яйце”.Символізм яйця надзвичайно старий і присутній у багатьох культурах — це життя, відродження і надія.В колекції Львівського історичного Музею зберігаються незвичайні артефакти — глиняні поливані яйця. Ці писанки були знайдені на розкопках у с. Зеленче Тернопільської обл., с. Крилос Івано-Франківської обл. та с. Підгірці Львівської обл. Загальна кількість налічує 5 од.зб. і датуються вони 11-12ст.Зазвичай ці знахідки виготовляли з високоякісної глини та вкривали різнокольоровою поливою, що надавала їм характерного блиску й декоративного вигляду. Керамічні писанки мають форму невеликого яйця заввишки 4,0–4,7 см та діаметром 2,0–2,5 см. Їхня нижня частина злегка сплющена й має невеликий отвір, усередині якого міститься глиняна кулька, що створює характерний звук при калатанні.Таємниця цих знахідок залишається нерозгаданою: археологи припускають, що в них вкладали сакральний зміст, хоча не виключають і побутову роль — роль іграшки.Ці артефакти нагадують, як давно з'явилися великодні символи, що супроводжують нас і сьогодні.(за Оксана Куценяк)
Ого, навіть ніколи не чув, до свого сорому! Григорій Гнатович Лапченко (1801, Валява, Київська губернія — 1876, СпБ) — художник, історичний живописець, портретист, академік Петербурзької академії мистецтв (1842). З 11-річного віку він навчався в Корсуні у художника-іконописця Степана Превлоцького, а потім в Білій Церкві у Якова Нікітіна. Талант живописця був помічений графом Воронцовим, і завдяки його клопотанням в 1822—1829 роках Лапченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв. У 1825 р. за малюнки з натури відзначений срібною медаллю II ступеня. У 1829 р. представив Раді Академії випускну роботу «Киянин, що несе Претичу вість про печенігів» (втрачена як і більшість робіт майстра). Дана робота була нагороджена Великою золотою медаллю, наданою Товариством заохочення мистецтв. Був одружений з відомою італійською натурницею Вітторією Кальдоні. Через ряд життєвих обставин його художня спадщина значною мірою втрачена. Знов таки питання, чи випадково? І чи не зберігається десь у підвалах академії. Бо не дуже канонічний для расєйського пантеону художник - малорос, з покріпачених козаків, вільнодумний, сміливий, гострий на язик і вчинки. Дуже цікава історія для дослідження.
Сарматський надгробок із драконовим знаменом, знайдений у Честері, Англія. Музей Гросвенор.Вважається, що цей надгробок присвячений сармату — представнику кочового народу з території, яка нині є південною Україною. Після поразки від Марка Аврелія у 175 році н. е. сарматів змусили надсилати своїх воїнів для служби в легіонах.Кіннотник зображений у броні та в характерному конічному шоломі. Втрачена частина каменю, ймовірно, показувала, що вершник тримає драконовий штандарт, яким сарматська кіннота була добре відома і якого боялися. Він складався з бронзової драконячої голови з широкою пащею та іклами, закріпленої на верхівці довгого древка. Задня частина голови була відкрита, і до неї кріпилася довга трубчаста смуга яскравої тканини.Коли вершник мчав у бій на повній швидкості, вітер вривався в пащу дракона, наповнював тканинний хвіст і створював моторошний пронизливий звук.Цей камінь є частиною великої колекції, знайденої в північній стіні міста наприкінці XIX століття. Колекція яскраво показує дивовижне різноманіття римської армії, до якої набирали солдатів з усього Римського світу; вони змішувалися між собою й опинялися далеко від рідних місць. Це надзвичайно важливі свідчення, що допомагають відтворити життя в римській фортеці Дева.
