Ксю Бадб | Еротика на Букнет

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️— Не може бути, — хрипко кажу я. — Ти здох.Коротка пауза, а потім сміх, сповнений насолоди та тріумфу.— Завжди подобалося, як ти говориш, Вікторіє, — відповідає голос. — Навіть зараз. Навіть коли висиш тут, як м’ясо.Мене накрило хвилею злості. Сидоренко.Кожна клітина кричала, що це він. Інтонація, паузи, манера тиснути словами, перш ніж ударити, але мій розум упирався.Я бачила його тіло. Я була там. Він був мертвий.— Ти — не він, — сказала я повільно. — Поганий спектакль. Знайшов запис? Навчився копіювати голос?Силует рушив ближче. Кроки відбивалися від стін глухо, ніби ми були глибоко під землею. Старий, забутий підвал, і це ідеальне місце, щоб люди зникали без сліду.— Ти завжди була розумною, — каже він майже ніжно. — І завжди робила неправильні висновки.Відчуваю удар ще до того, як він стався. Різкий біль вибухає у щоці, голова смикнулася вбік, у вухах задзвеніло. Металевий присмак знову наповнив рот. Закашлюся, намагаючись не втратити свідомість.— Не груби, — холодно сказав хтось інший. Голос був інший, молодший. — Йому це не подобається.— Мені байдуже, що йому подобається, — шиплю крізь зуби.Другий удар був сильніший і я закричала не від болю, а від люті. Мотузки врізалися в зап’ястя, шкіра на них, напевно, вже розірвалася, але я трималася. Бо знала: щойно зламаюся — вони виграють.— Де Сидоренко? — раптом різко запитав голос з темряви.— Оце іронія, — прошепотіла я. — Ти сам питаєш, де ти?ІМПЕРІЯ ХИЖАКІВ

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️— Бачите, — я повільно оглядаю зал. — Ви всі звикли до певних правил та певних імен. До того, що якщо Ізмаїлова — то це методи мого батька, або моєї матері.Я нахиляю голову трохи набік.— Ви звикли думати, що я — їх продовження.Смішок тихий, майже ввічливий. Він долинає з правого боку залу.— Це навіть добре, — каже чоловік у світлому костюмі, з бездоганною поставою і надто чистими руками. — Що нове покоління обирає інші методи.Його голос м’який, занадто м’який. Презирство в ньому сховане так глибоко, що більшість його не почує, але я — чую. Ляльковод прокурора.Той самий, хто послав по мою душу шакалів.— Так, — погоджуюся я, дивлячись прямо на нього. — Саме так.Я роблю ще один крок, надто повільно, але спокійно.— Мої батьки ніколи б так не вчинили.Він усміхається ширше, вже майже відкрито. У його очах — задоволення. Чоловік думає, що зрозумів гру.— Вони вчили домовлятися, — продовжую я. — Вони вчили будувати союзи і вчили карати довго, складно і дуже показово.Я зупиняюся, зустрічаюся поглядом ще з одним чоловіком, який відчуває себе королем.— Але я — не вони.І в цей момент я витягую пістолет.Рух швидкий, чистий та відпрацьований. Я не думаю, а знаю. Постріл розриває зал.Голова ляльковода смикається, наче його смикнули за нитку, якої більше немає. ІМПЕРІЯ ХИЖАКІВ

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Князєв, — каже вона, не обертаючись. — Якщо ти прийшов пити — бар зліва. Якщо трахатись — я зайнята, а якщо по справі то сідай і говори швидко. Я сідаю навпроти, як така янгольська зовнішність може поєдгуватися з таким хуйовим характером, я не знаю до сьогодні. — Завжди по справі, Караєва.Вона усміхається занадто хижо. Жінка завжди так усміхається, коли знає, що зараз буде цікаво.— Ти не з тих, хто приїжджає вночі просто так.Кого шукаємо?Я дістаю телефон, кидаю на стіл кілька імен. Вона навіть не дивиться одразу. Затягується, випускає дим.— Ці люди пов’язані з нападом на Вікторію Ізмаїлову, — кажу рівно. — І з історією Сидоренка.Олівія нарешті дивиться на екран. Її погляд змінюється — ледь помітно, але я бачу.— Цікаво… — тягне вона. — Дуже цікаво.Ти, часом, не закохався, Князєв?— Це не твоя справа.— От і добре, бо закохані чоловіки роблять дурниці. А ти прийшов до мене не за дурницями.Вона клацає пальцями — поруч миттєво з’являється її людина з планшетом.— Працюємо, — коротко кидає вона. — Через старі зв’язки, неофіційні канали. Мені потрібні адреси, маршрути, охорона. Все і блядь швидко. Уже сьогодні о 00:00 розділ від Князєва 💥

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩— Ще? — шепоче він низько, хрипко. — Ми дамо тобі набагато більше, Софі.Брюнет нахиляється і губи його гарячі, а поцілунок жадібний, язик уривається в мій рот, смак шампанського змішується з сіллю його шкіри. Я вчіплююся в його волосся, тягну ближче, але він відсторонюється, кусає нижню губу — різко, до крові. Солоний присмак розтікається язиком. Його рука спускається до грудей — стискає сосок, тягне, крутить пальцем. Сосок твердіє миттєво, біль прокочується хвилею насолоди, мурашки біжать по спині.Ден з іншого боку м’якший — наче тепла хвиля. Губи його торкаються мого плеча, язик ковзає по шкірі, залишаючи мокрий, гарячий слід. — Ти така красива, коли кінчаєш, — шепоче він. — Хочемо побачити ще.Його долоня лежить на животі, повільно сповзає нижче, пальці дражнять кружляють навколо, але не торкаються самого центру — провокація, від якої я вигинаюся дугою. Стогну і тепло розливається внизу, клітор набухає, наче чекає.Ітан цілує шию, кусає мочку вуха. — Розслабся, — шепоче він. — Ми тільки починаємо.Його пальці стискають інший сосок сильніше — біль змішується з насолодою, я хапаю повітря. Ден спускається нижче — губи до грудей, язик кружляє навколо соска, смокче, зуби легенько прикушують. Його рука розсуває мені стегна ширше, пальці ковзають по внутрішній стороні, торкаються вологих губ — але не входять.—Будь ласка… — виривається в мене.Сьогоднішній розділ « Різдво на трьох»

🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️Наше життя — не ідеальне, але справжнє. Ми можемо посперечатися через посуд, але миримося швидко і з поцілунками. Олеся — моя опора. Коли в мене проблеми на роботі, вона підтримує так, що хочеться йти далі.Я навчився ще більше готувати. Особливо її улюблені салати й каву без цукру. Мама теж змінилася: записалася на курси, почала подорожувати, була з нами в Італії.— Я пишаюся тобою, Павле, — каже вона тепер.Марина й Ігор разом. Після їхньої «паузи».— Ти був правий, бро, — зізнався Ігор. — Тиснути не можна.Аня — наше диво. Їй рік. Очі — як у Олесі, характер — мій. Впертий. Народження доньки — найщасливіший день мого життя. Я тримав Олесю за руку й плакав, коли почув перший крик.Тепер я встаю ночами, співаю колискові й просто дивлюся, як вона спить.— Ти найкращий тато, — каже Олеся.Мама — бабуся року: пиріжки, казки, любов без меж.— Вона твоя копія, Павле, — сміється мама, кожного разу коли бере малечу в руки.А я думаю, що всього цього могло б не бути, якби декілька років назад я випадково не закохався в подругу моєї мами, яка стала цілими світом для мене.Завтра фінальний розділ «ПОДРУГА МОЄЇ МАМИ» і сьогодні уже виклала ще один бонусом.А я запрошую вас почитати історію Марини та Ігоря в книзі « Кохання без табу»

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Я посміхаюся — з Кірою легко, невимушено, бо вона не як мама — м'якша, але розумна.— Ти знаєш, що я тобі завжди рада. Кава?— Так і розкажи, що в тебе нового, а то після Лондона ми не бачились. Ми сідаємо, п'ємо каву, говоримо про дрібниці: її поїздки, мої ресторани, погоду. Невимушено — про моду, про місто, про спільних знайомих. Вона сміється з моїх жартів про персонал, я — з її історій про закордон.— Ти молодець, — каже вона. — Ресторани цвітуть під тобою та й батько пишається, а він в нас досить скупий на похвалу. — Дякую. А в тебе як?Вона потягує каву, посміхається.— Нормально. Марта прилітає через два місяці з Америки. Хоче побути з сім'єю.Ім'я Марти — як укол. Донька Кіри, моя кузина, але... морально дуже далека. Дівчинка виросла за кордоном, в "нормальному" світі — університети, вечірки, кар'єра в моделінгу, а не в нашому. Я напружуюся, голос стає різкішим.— Марта? Це мене цікавить найменше, тітко. Ми з нею з різних світів. Вона — принцеса в казці, я — в реальності. Вибач, але в нас спільна лише частинка в крові. Кіра дивиться здивовано, але м'яко. Вона знає, що ми з Мартою з самого дитинства різні, але тітка намагалась нас подружити.— Вікторіє, вона також твоя сім'я і вона змінилася за цей час.— Сім'я? Кіро, Макс — це сім'ї, бо він тут, в нашому світі, знає правила, а Марта... вона приїжджає, як туристка, а потім тікає назад. Мене це не цікавить, нехай позує для своїх журналів і не лізе у справи дорослих.Кіра зітхає, торкається моєї руки, але зараз цей жест мене відверто дратує.— Вона хоче ближче. Ти — старша, могла б...— Ні, — перебиваю різко. — Я не нянька для "нормальних" родичів. У мене свої проблеми і твоя донька взагалі не в тему.ІМПЕРІЯ ХИЖАКІВ

😊😊😊🤩😊😊😊Тихо вислизаю з душу, халат мокрий, але мені байдуже. Проходжу через спа-зону — басейн порожній, пар клубочиться, нікого немає. Готель ніби вимер через снігопад. Піднімаюся ліфтом до свого номера, ноги ще тремтять від того, що сталося.Зачиняю двері, скидаю мокрий халат, залишаюся голим. Сідаю в крісло біля вікна — сніг за склом падає безупинно, світло лампи м'яке. В голові прокручується сцена знову і знову: її стогони, як Ітан тримав її зап'ястя, як вона вигиналася, як кінчала. Мій член знову твердіє — швидко, болісно і яне витримую. Руки самі тягнуться вниз, обхоплюють себе. Повільно спочатку — згадую її смак у басейні вчора, як вона тремтіла під моїми пальцями. Потім швидше — уявляю Ітана, його владність, як він змусив її кричати. Моя рука рухається ритмічно, дихання прискорюється, очі заплющені. Я кінчу знову, скоро, відчуваю, як все стягується...Раптом чую стук у двері — тихий, обережний. Я завмираю, рука зупиняється. Хто це, чорт забирай? Софія? Ітан? Ні, вони в спа. Я встаю, хапаю халат, накидаю на себе, не зав'язуючи — член все ще напівтвердий. Відчиняю двері.«Різдво на трьох»

😊😊😊😊😊😊😊😊😊😊😊😊😊 — Доброго дня, пане Ізмаїлов, — голос ріже, як скальпель. Тонкий, точний, льодовий. Голос жінки, яка ховає в сумочці пістолет і не вагається, коли настає час тиснути курок.Жінка.Брюнетка, набагато нижча від мене, але така, що змушує прокинутись інстинкти виживання. В обтягуючій чорній сукні й жакеті, що сидить так, ніби її ліпили на ній. Очі — темні, глибокі, проникають просто в мізки, розривають шкіру зсередини. З них дивиться смерть у дорогому ароматі.Йде повільно. Стегнами водить, наче гіпнотизує. За нею двоє амбалів — мовчазні, схожі на дві бетонні колони, що можуть завалитись у будь-який момент, точно ті, кого брав на службу Багіров.Сідає навпроти мене, ногу на ногу, з показовою грацією. Вдихає драматично. — Пане Ізмаїлов, якісь проблеми?Махаю секретарці — вийти. Кидаю оком на Мусаєва — у нього на обличчі “ахуй рівня Бог”. Саме так.— Вибачте, а ви?— Я — Рита Багірова. Вдова покійного Багірова. І це я вам писала щодо співпраці.https://booknet.ua/book/temna-koroleva-zmalova-b437667

😊😊😊🤩😊😊😊— Куди? — я кліпаю. — Зараз? — Зараз, — киває вона. — Поки ти не передумала і не почала страждати красиво, але мовчки.Павло одразу піднімається. — Стоп. Ні. Ви обидві п’яні. — Ми веселі, — поправляє Марина. — Це різне. — Дайте ключі, — додає Ігор. — Я вас хоча б додому відвезу. — Навіщо додому, якщо є Іра? — Марина робить великі очі. — Вона ж не кусається. Ну… майже. — Марина, — Павло намагається говорити спокійно, але я бачу, як у нього напружується щелепа. — Давай завтра. На тверезу голову. Я дивлюся на нього і раптом розумію, що якщо не зараз — то ніколи. — Ні, — кажу впевненіше, ніж відчуваю. — Якщо завтра, я злякаюся. А сьогодні… сьогодні мені все можна. — О, це мій улюблений аргумент, — Ігор плескає в долоні. — Але я все одно проти.Марина вже тягне мене за руку. — Хлопці, ви або з нами, або не заважайте. Це жіноча місія. — Це самогубство, — бурмоче Павло. — Романтично, — підморгує йому Марина. Вони ще щось кажуть, щось доводять, але ми вже пробираємося крізь натовп. Я чую, як Павло кличе мене по імені, але музика ковтає його голос. На виході Марина обертається і показує їм пляшку віскі. — Якщо що — це для хоробрості. — Вам не можна, — кричить Ігор. — Нам треба, — відповідає вона і тягне мене до таксі. Я сідаю, сміюся і раптом відчуваю, як серце б’ється швидше — від алкоголю, від страху, від надії. ПОДРУГА МОЄЇ МАМИ

🤩🤩🤩🤩🤩🤩🤩Офіціант підходить, простягає меню, і Лара, не втримавшись, питає:— Вибачте, а що за подія? Ці троянди... це якесь свято?Офіціант посміхається ввічливо, але погляд миготить — ніби знає, що це делікатно.— Це подарунок для пані Ізмаїлової, — каже він тихо. — Вчора кур'єр привіз. Тисяча одна троянда. Без підпису, але... вражаюче, правда?Лара киває, сідаючи, її очі блищать цікавістю.— Тисяча одна? Як у казці. Пані Ізмаїлова... це власниця? Щасливиця. Хтось дуже старається добитися її уваги.Я.. я киплю. Всередині все вирує, як вулкан: троянди для неї? Від кого? Кур'єр вчора? Тиждень тиші, і тепер це? Ревнощі спалахують гаряче, сліпо — уявляю, як вона отримує їх, усміхається, думає про когось іншого. «Ти один з багатьох», — її слова лунають в голові, і кулаки стискаються під столом. Хто посмів? Конкурент? Союзник? Чи хтось, хто хоче влізти між нами? Стримуюся, ковтаю гнів, як гірку пігулку, не показую нічого — посміхаюся Ларі, відкриваю меню.— Можливо, шанувальник, — кажу спокійно, голос рівний, але всередині буря. — Замовимо? Омлет для мене, і кава.Лара киває, замовляє салат, і ми переходимо до бізнесу: угоди, контракти, цифри. Вона говорить про ризики, про нові закони, і я слухаю, але думки далеко — про неї, про троянди, про те, як розтрощити того, хто надіслав. Гнів пульсує в скронях, але я стримаюся: не можу показати слабкість. Не перед Ларою, не перед залом, де напевно є її очі й вуха. Обід минає, ми їмо, говоримо, але смак їжі — як попіл. Вона тут, десь за стінами, і знає, що я прийшов з іншою. Але троянди... вони змінюють усе. Хто посмів?Сьогодні розділ від Князєва о 00:00