🆎🆎🆎🆎🆎⛔️⛔️Першою реагує мама, яка буквально виривається з кола людей, не звертаючи уваги ні на сукні, ні на статуси, ні на погляди. Вона біжить, як бігла б до мене в дитинстві, коли я падав і розбивав коліно, і цей образ б’є по мені сильніше за все, що я пережив за останні місяці.— Синку… — її голос ламається ще до того, як вона доходить до мене.Вона хапає мене за обличчя, перевіряє, ніби я можу зникнути, якщо вона відпустить. Пальці тремтять, сльози течуть вільно, і їй байдуже, хто це бачить.— Ти живий, — шепоче вона, притискаючись до мене. — Ти живий, сину…Я обіймаю її міцно, обережно, бо знаю, як легко зараз її зламати.— Я тут, мамо, — кажу тихо. — Все, я тут.Я піднімаю очі і бачу батька, який стоїть трохи осторонь, як завжди, коли емоції зашкалюють. Його обличчя спокійне, але в очах я бачу напружену роботу розуму. Він уже не рахує, живий я чи ні, він рахує наслідки.— Здається, — говорить він нарешті рівним голосом, — настав час пояснити.Його погляд ковзає по Вікторії, затримується на каблучці, потім повертається до мене. Батько не питає, але я знаю, що питання вже сформульоване.— Думаю, — додає він, — що не тут.Дамір Ізмаїлов з’являється поруч майже безшумно, але його присутність відчувається, як тінь від великої будівлі. Він оцінює сцену швидко і точно.— Гості залишаються в залі, — каже він, не підвищуючи голосу. — А ми поговоримо окремо.Ніхто не заперечує, бо коли такі люди говорять таким тоном, заперечення просто не виникає.Ми виходимо в меншу кімнату поруч, де стіни товстіші, а повітря щільніше. Тут збираються лише Ізмаїлови і Князєви. Двері зачиняються, відрізаючи нас від шуму і сотень очей.Я не тягну час, бо знаю, що якщо не скажу це першим, хтось інший спробує сформулювати реальність за мене.— Я скажу одразу, — починаю я, дивлячись прямо. — Вікторія Ізмаїлова тепер моя наречена і найближчим часом вона стане моєю дружиною.Слова зависають у повітрі, як куля перед пострілом. Мама різко вдихає і робить крок уперед.— Вікторе, почекай, — її голос тремтить, але в ньому з’являється знайома нота контролю. — Ти щойно повернувся з того світу, ти пережив травму, ти не можеш зараз приймати такі рішення…Я вже відкриваю рот, щоб відповісти, але не встигаю.— Він може, — спокійно каже Багірова.Мати Вікторії стоїть рівно, з тією самою поставою, яка не потребує підвищених тонів. Вона дивиться на маму прямо, без агресії, але з чіткою межею.— І він має на це повне право, — продовжує вона. — Я рада мати такого зятя.Вона робить паузу, достатню, щоб кожне слово встигло осісти.— І я нікому не дозволю зруйнувати щастя моєї доньки, — додає вона, кидаючи погляд на мою маму. ІМПЕРІЯ ХИЖАКІВ