Ксю Бадб | Еротика на Букнет

РІЗДВО НА ТРЬОХ новий розділ уже на Букнет✨️Тоді Ітан говорить уперше. Його голос низький, прямий, ріже тишу, як ніж.— Софія, ти ж усвідомлюєш, що ми плануємо тебе трахнути, а не фільми тут дивитись чи каву пити.Я завмираю. Слова висять у повітрі, грубі, без прикрас. Ден повертається до нього, очі розширюються.— Ітане, бляха, ти чого?Але Ітан не відводить погляд від мене. Його обличчя спокійне, ніби він говорить про погоду.— Вона доросла. Ми всі дорослі. Навіщо ходити навколо? Ми дали їй простір, але давай будемо чесними. Цей вікенд був для сексу — з жінкою, яка знала. Помилка сталася, але ти залишилася. Тож ти розумієш, чого ми хочемо. Якщо ні — скажи, і ми йдемо.Моє серце калатає, обличчя горить. Його прямота шокує, але... є в ній щось звільняюче. Без ігор, без натяків. Ден намагається врятувати ситуацію:— Ітане, ти лякаєш її. Софія, вибач. Він не мав на увазі...— Якого хріна...— перебиваю я, голос тремтить. — Можна не тиснути на мене!А також там заховані 2 промокоди на книгу « Викладачка для Мажора» від Джоанна Вейн

😊😊😊🤩😊😊😊 Притискаю Лілію до стіни, повільно, обережно, ніби боюся, що вона розтане. Губи знаходять її — поцілунок не поспішає, смакує кожен подих, кожну мить. Мої пальці ковзають по шиї, по ключицях, розстібаючи блискавку сукні ззаду — шовк сповзає, як шкіра змії, оголюючи її тіло, її шрами, які я знаю напам'ять. Кожен — історія, кожен — наша перемога.— Захаре... — зітхає вона, коли сукня падає до ніг, і її руки тремтять, розстібаючи мій фрак. — Я кохаю тебе...Опускаюся на коліна перед нею, цілую живіт, стігна, ніби поклоняючись богині. Її шкіра гаряча, оксамитова, і я відчуваю, як вона вигинається, хапаючись за мої плечі. Піднімаю її на руки — легку, як пір'їну, — і несу до ліжка, де ми падаємо разом, переплітаючись, як корені дерева. Мої губи блукають по її гр*дях, по шиї, шепочучи.— Кохаю тебе, квіточко.Жінка відповідає ст*гоном, її нігті ковзають по моїй спині, не ранячи, а маркуючи — «Мій».Вх*джу в неї повільно, глибоко, дивлячись у очі — нікуди не поспішаючи, бо в нас вічність. Рухи — як хвиля, що накочує, м'яка, але нестримна: її ноги обіймають мою талію, руки в волоссі, і ми дихаємо в унісон, ніби одне серце. Кожен поштовх — обіцянка, кожен поцілунок — клятва. — Захаре....— і це ллється в мене, як мед, розтоплюючи останній лід. Відчуваю, як вона тремтить, наближаючись до краю, і прискорююся, але ніжно, тримаючи її, як скарб.Коли хвиля накриває нас — разом, одночасно, — це не вибух, а розквіт: її стогін зливається з моїм, тіла стискаються в єдине, і світ зникає. Ми падаємо, сплетені, спітнілі, щасливі. Я ховаю обличчя в її волоссі, вдихаючи ваніль і сіль.— Назавжди, квіточко. Ти — мій дім, назавжди.Книга «Гріх» йде до свого happy and 🥰❤️

🤩🤩🤩🤩🤩🤩Намагаюся не дивитися — чесно, намагаюся! Закриваю очі, відвертаюся, але ноги ніби приросли до плитки. «Не дивися, Олесю, не дивися, це ж син подруги, а не статуя Аполлона!» — кричить внутрішній голос, але інший, нахабніший, шепоче: «Але ж який вид...». Роблю крок назад, щоб втекти тихо, як миша, але підлога — слизька, як лід на ковзанці. Нога ковзає, я втрачаю рівновагу, махаю руками, ніби намагаюся полетіти, і... падаю. Прямо вперед, з криком, який виривається мимоволі:— Чорт!Він реагує блискавично — повертається, хапає мене за руку, ловить, ніби в кіно. Його руки міцні, мокрі, і я опиняюся притиснутою до нього — близько, надто близько. Вода бризкає на мене, одяг намокає, але це дрібниця порівняно з тим, що я відчуваю його тіло — гаряче, тверде, як скеля. Очі в очі, його — здивовані, але з іскрою, мої — розширені від шоку. «Чорт, Олесю, ти в душі з голим хлопцем, і це не сон!»— думаю я, і серце калатає так, ніби хоче вистрибнути.— Олесю, ти окей? — питає він, тримаючи мене міцно, ніби боїться, що я знову послизнуся. Його голос — хриплий від несподіванки, але з турботою. — Не вдарилася?Намагаюся щось сказати — «вибач», «йди геть», «чому ти голий?» — але слова застрягають у горлі. Замість того, щоб відштовхнутися, я... не витримую. Це як дамба тріснула: всі емоції — страх, приваблення, вчорашні зізнання — хлинуть назовні. Я піднімаюся навшпиньки і цілую його. Раптово, гаряче, ніби це останній поцілунок у світі. Його губи — м'які, з присмаком м'яти від зубної пасти, — відповідають, і світ крутиться, як у каруселі. Вода ллється на нас, але це неважливо — тільки цей момент, де я забуваю про все: про Іру, про вік, про «не можна».Поцілунок триває вічність — або секунду, не знаю. Хлопець обіймає мене міцніше, і я відчуваю, як тремчу — від води, від нього, від усього. Нарешті відриваюся, важко дихаючи, і дивлюся на нього: очі його — темні, як ніч, повні здивування і... бажання.— Олесю... — шепоче він, не відпускаючи.— Не кажи нічого, — бурмочу я, ховаючи обличчя в його плечі. — Це... я послизнулася. На емоціях.https://booknet.ua/book/podruga-mo-mami-b445095

+ 6 сторінок « РІЗДВО НА ТРЬОХ»— Помилка в розподілі сертифікатів, — відповідаю я, намагаючись звучати спокійно. — Пам'ятаєш, як агентство казало, що один з них буде розіграний на корпоративі? Але не наш. Наш мав піти безпосередньо тій, що підписала угоду. Кетрін, чи як її там.Ден киває, хмурячись. Він завжди був тим, хто не заглиблювався в деталі — я займався логістикою, він — шармом. Але зараз навіть він виглядає стурбованим.— Так, Кетрін. Блондинка з профілю, яка писала, що любить пригоди. А ця... Софія? Вона сказала, що виграла на корпоративі. Твій корпоратив, Ітане? Ти ж бос в тій фірмі.Я зітхаю, проводжу рукою по волоссю. Так, мій корпоратив. Сертифікат був спонсорований агентством як "преміум-відпочинок". Ніхто не знав деталей, окрім мене. Я домовився, щоб один пішов на розіграш, але не той, що для нас. Наш був персоналізований, з кодом активації для конкретної жінки.— Саме так. Я перевірив email від агентства тиждень тому. Сертифікат для Кетрін мав бути надісланий їй напряму. А той, що розіграли, — просто на спа-вікенд, без "додатків". Хтось наплутав у пошті або в базі даних. Можливо, помічниця в HR — вона завжди кудись поспішає.Ден робить ще ковток, дивиться у вікно. Вогні міста миготять, ніби насміхаються з нашої ситуації.— Гаразд, припустимо, помилка в логістиці. Але що тепер? Вона там, у спальні, одна. Перелякана, але... залишилася. Чому вона не втекла одразу? Я бачив її очі — там не тільки страх. Софія. Я бачив її в офісі — не часто, вона з іншого відділу, маркетинг чи щось таке. Тиха, ефективна, завжди з кавою в руках і посмішкою, що не доходить до очей. Ніколи не думав про неї в такому контексті. А тепер? Вона стояла там, притискаючи руки до грудей, і її голос, коли вона сказала "домовились", — твердий, але з тремтінням. "Жінка-переляк", але з вогником. Це інтригує і лякає водночас.— Вона залишилася, бо... цікаво? — кажу я, намагаючись розібратися в своїх думках. — Або через шок. Ми не можемо на неї тиснути, Дене. Ми обіцяли — жодних кроків без її "так". Якщо вона скаже "ні", ми йдемо. Але якщо вона залишиться... що ми робимо?

+11 сторінок Імперія хижаків Вікторія з мамою🔥🖤— Якщо він зробить тобі боляче… – Її голос стає твердим, повним захисної люті.— Я прийду до тебе першої, — перебиваю, відчуваючи полегшення. — Але поки що — не втручайся.....Рита Багірова киває, не мама, а сама жінка, яку до сьогодні бояться. І в цьому кивку – вся її сила й любов.— Добре. Але запам’ятай, доню. Якщо ця гра стане брудною — я закінчу її швидше, ніж ти встигнеш сказати «кохання». Віктор з батьком💥💣– І знаєш, чим закінчуються інтрижки з родиною Ізмаїлових. Вони не прощають слабкості, а ти... ти вже слабкий перед нею.— Це не інтрижка, – гарчу я, відчуваючи, як серце стискається від правди в його словах. – Це... більше. Вона не просто жінка. Вона – виклик, тату і я не відступлю.— Поки що, – він робить крок ближче, і його голос стає тихішим, але важчим. – А далі або війна, або весілля. Третього варіанту з такими жінками не існує. Ти готовий до війни з Ізмаїловими? Чи до того, щоб одружитися з нею, щоб зберегти альянс?— Я не планую ні першого, ні другого, – відповідаю, але голос дрижить ледь помітно від сумніву. Всередині все вирує: страх втратити її, гнів на себе за цю слабкість.

— Не тікаю. Просто... дай час.— Скільки завгодно, — кажу я, цілуючи її знову, м'якше, ніжніше, ніби обіцянка. Ми стоїмо посеред кімнати, де повітря насичене ароматом її парфумів, змішаним з моїм власним адреналіном, який калатає в жилах наче штормовий океан.Відчуваю, як її тіло притискається до мого, м'яке й гаряче, ніби полум'я, яке ось-ось поглине нас обох. Ми, двоє, в цьому вихорі бажань, де серце б'ється в унісон з її диханням, нерівним і прискореним, як після довгого бігу від власних страхів.— Павле... — шепоче Олеся знову, її голос тремтить, повний суміші страху, збудження та тієї солодкої капітуляції, яка робить мене ще більш відчайдушним.Її очі, ці глибокі озера, горять вогнем, що відображає мій власний, і я не можу відірватися, притискаючи її ближче, руками ковзаючи по її спині, відчуваючи як шкіра під тонкою тканиною блузки реагує на мій дотик.Я цілую її шию, повільно, ніжно, але з тією пристрастю, яка накопичилася в мені за всі ці дні напруги. Олеся зітхає, відкидаючи голову назад, її пальці вплітаються в моє волосся, тягнучи мене ближче, ніби вона сама боїться, що я зникну....Уже о 00:00 « ПОДРУГА МОЄЇ МАМИ »🥹🥰

Спойлер до бонусного розділу ГРІХЯ прокинувся не від шуму, не від кошмару, не від телефону, а від плачу. Тихесенького, але такого, що ріже по нервах. Того самого, який Лілія видає тільки тоді, коли або їй дуже боляче… або коли вона страшенно хоче якусь х*йню.Я різко підвівся, адреналін вдарив у груди.— Квіточко?.. Що трапилось? Тобі погано? Маленька рухається? Болить щось?..Вона лежить на боці, обіймає подушку, обличчя мокре, очі червоні.— Я… я хочу диню… — схлип.— Диню? — моргаю. — Зараз?— Захаре, — голос ламкий, як скло. — Мені потрібна диня. Така… солодка… соковита… жовта. Не зелена. І не пізня. І не переспіла. І… — вона знову плаче, закриваючи лице. — В нас її немає…Боже. Її накрило. Вісім місяців вагітності.Ніч. Третя, мать її, година і їй раптово треба диню.— Я зараз покличу охорону, — кажу максимально спокійно.Жінка різко піднімає голову, очі — величезні, образа космічних масштабів:— Вони привезуть не ту!!!— Ліля…— Вони привезуть ДОВБАНУ МЕРТВУ ДИНЮ, ЯКА ВИДИХНУЛА СВІЙ ОСТАННІЙ СОКОВИЙ ПОДИХ ДЕСЯТЬ ДНІВ ТОМУ!!! — вона вже майже кричить.— М… що?— Я ХОЧУ СВІЖУ! Свіжу!! Свіженьку! ЯКА ПАХНЕ ЛІТОМ! І СОНЦЕМ! І ДИТИНСТВОМ! І НЕ ЯК ТІ СУХІ ХРІНІ, ЯКІ ВОНИ ПРИНЕСЛИ МИНУЛОГО РАЗУ!!Я мовчу. Мені хочеться сміятися, але я ціную життя. Вона знову починає плакати.— Я знаааю, що це тупоооо… але я хочу диню…Сідаю поруч, беру її голову в руки, цілую в мокрий лоб:— Це не тупо. Ти носиш мою дитину. Якщо ти хочеш диню — ти отримаєш диню.Вона хлюпає носом:— Тільки… правильну…— Тільки правильну.Вона зітхає, вже заспокоюється, але все ще пхикає:— І не куплену охороною…— Добре.— І не з супермаркету…— Добре.— А з маленького приватного складу на Шевченка, де ми брали восени…— Ох, бл*дь… — видихаю. — Зрозумів.