Estadísticas de telegram channel - @booksntalks

#відгук #прочитане 📖 Франц Кафка. Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів➡️ початок🔵 По-перше, це високий модернізм. Автор не розкриває нам мотивацій головного героя — (Йозефа?) К. І через це його одержимість Замком зовсім незбагненна. Також ми не знаємо його передісторії, а тому весь текст губимося, де він щиро розповідає про своє минуле, а де маніпулює.🔵 По-друге, ми маємо опис Замку, а точніше — його бюрократії. Ця частина роману не менш неоднозначна. Що означає ця бюрократія? Як її розкодовувати?🔵 По-третє, мешканці села: їхня мотивація, відносини між ними. Все це нагадує місцями гарячкове марення. І тим не менше, у цьому є система! Але вона завжди вислизає з однозначних пояснень.Власне, в "Замку" є три головні течії пояснень.1⃣ Це абсурдистське зображення модерного суспільства — з його наголосом на стандартизації та уніфікації. Соціологічний відповідник цього роману — дослідження "МакДональдизація суспільства" Джорджа Рітцера. Модерне суспільство — світ дегуманізуючих правил, де людина вже не особистість, а "одиниця" — споживання, обліку, використання. В цьому не-гуманному світі не лише головний герой, але й інші намагаються жити: десь зберігаючи людяність, десь її втрачаючи. Найбільш моторошним є змішування цих "режимів" існування: одна й та ж людина в різних ситуаціях поводиться зовсім інакше. Дехто починає будувати свою мікро-диктатуру, хтось — ненавидіти сусідів. Кафка, фактично, описує явище, яке стане ендемічним в ХХІ ст.: нерозуміння людьми заплутаних соціальних процесів, що веде до ксенофобії.2⃣ Релігійні пошуки. Це найбільш неочевидна інтерпретація, яка мені найбільше до вподоби. Замок — як недосяжний об'єкт віри, який герой бачить на початку роману, але далі — в ході щоденної рутини! — вже перестає помічати. Навіть більше, якщо на початку роману ми ще бачимо сонячний день, то далі дія відбувається лише вночі... І ось в цій темряві головний герой шукає способів дістатися Замку. Але його відділяють химерні правила та абсурдні "вартові".3⃣ Самотність. Цю інтерпретацію запропонував Керуак. І вона мені здається найбільш поверховою. Так, К. дійсно самотній весь твір. Але хто є причиною його самотності? Часто це він сам і його одержимість Замком. Втім, роман дійсно передає відчуття ізольованості і неможливості порозумітися з іншими.🔥 "Замок" — шедевр, який я не знаю, чи перечитуватиму. Він надто важкий та виснажливий для читання. Але щонайменше один раз в житті його прочитати треба, нмд

ℹ️ Видавництво "Богдан" перевидає два твори Сімака:📖 Всяке тіло — трава📖 Резервація гоблінів❤️ Обидва твори — мої улюблені. Але порівняйте старі та нові обкладинки. На мою думку, нові зовсім не відображають духу Сімакаℹ️ Сучасники називали його стиль пасторальною фантастикою: мовляв, в ній нічого не відбувається, а місце дії — якась глушина, та ще й головні герої — лузери❤️ Стара обкладинка Всяке тіло — трава має ідеальну ілюстрацію: сині квіти на тлі неживого пейзажу. І це паралельний світ, в який потрапляє головний герой! Чому він такий моторошний? Це задум Сімака — і він чудесний!❤️ А Резервація гоблінів взагалі не про гоблінів. Вона є дарк академією: Сімак описує університетське життя. Це дуже ламповий твір в плані ностальгії за університетськими часами. Тому дракон на старій обкладинці — це таки спойлер, але його золотавий колір — це і є барва повісті. Дія відбувається восени в університетському містечку серед лісів (біля резервації гоблінів)❓ А які обкладинки Сімака вам більше подобаються?

#прочитане Сексистський, наївний, сентиментальний БредберіВ ХХІ столітті 451 за Фаренгейтом часто звучить як погано налаштований музичний інструмент: десь фальшиво, десь неприємноІ водночас цей твір досі вміє міцно вхопити за серце і спитати:Хто ти? Що ти робиш на цьому світі? Чим ти допомагаєш зробити світ кращим? Від деяких сцен досі мурашки по шкірі чи сльози в очахЗ одного боку, твір морально застарів. З іншого, він досі ставить правильні питання...І наостанок — цитата, яка вразила мене зараз, але яку я пропустив, коли читав повість підліткомВоістину, твори Бредбері дорослішають зі своїми читачами!Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтега. Отже, якщо він, Монтег, разом з іншими пожежниками спалюватиме те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то згорить геть усе!Хтось із них мусить зупинитися. Сонце, звичайно, не зупиниться. Отже, виходить, повинен зупиниться він, Монтег

🥳 5 та 12 вересня 1990 відбулася прем'єра фільму Розенкранц та Ґільденстерн мертві Тома Стоппарда — за п'єсою того ж Тома Стоппардаℹ️ В українському перекладі п'єса виходила спершу в журналі "Всесвіт" (наприкінці 1990-х), а потім — через десятиліття! — і окремою книгою. Обох видань вже не знайти...❗️ Якщо Ви ще не бачили, то дуже рекомендую!📽 Ось відомий фрагмент про гру в питання🤔 Якщо коротко про сюжет, то це "Гамлет" Шекспіра, але написаний з перспективи двох другорядних персонажів — Розенкранца та Ґільденстерна — які прибувають в Ельсінор на прохання матері Гамлета, щоб зрозуміти, що його мучить / в чому причина його божевілля🤔 Гамлет вирішує, що вони — шпигуни його дядька (і вбивці батька Гамлета), а тому нічого їм не розповідає. А далі відправляє їх на смерть❤️ І от з такими вихідними даними Стоппард написав п'єсу, яку критики назвали і екзистенціалістською, і гострою критикою екзистенціалізму. Як на мене, то вона взагалі за межами будь-яких поділів, бо ставить набагато більше питань

🥳 Сьогодні день народження Станіслава Лема!ℹ️ У вікіпедії та в новинах писали, що день народження Лема, але Войчех Орлінський в біографії Лема (яку видав "Човен" кілька років тому, і яку ще можна придбати і прочитати, якщо ви цього ще не робили, то дуже багато втратити) встановив, що Лем народився 13 вересня, але його батьки записали в метриці "12.09", бо 13 — нещасливе число🔥 На фото — дрібка книжок Лема з нашої сімейної бібліотеки. Сюди не вмістилися біографія від Орлінського "Життя не з цієї Землі", книга інтерв'ю "Лемові леми", вибрані твори 1990 від "Дніпра" (де "Голем XIV", "Голос Неба", "Кіберіада", "Казки роботів", "Сім полорожей Трурля і Кляпавція" та "Нежить"), "Фіаско", "Розповіді про пілота Піркса" і, звісно ж, два видання "Високого замку" — перше українське та красиве від "Богдану". Тут бракує "Фантастики і футурології" 😅 Ще є видання "Апокрифів" від "Літопису", але вони перевидані в "Шестикнижжі"❓ А у вас є улюблений твір Лема? Або які твори плануєте читати?📝 Діліться в коментарях!

Подивився я відео "Суспільного", що українська література в школах надто депресивна, перечитав один з прикладів "журби і туги"І скажу, що це важливий твір для шкільної програми, хоча я згоден з "Суспільним": не в 7 класі — в 10-11!ℹ️ Короткий переказ сюжету — в коментарях❗️ Климко актуальний саме зараз, бо піднімає питання:🔵 деколонізації та "сили безсилих": кримські татари та українці гуртуються, щоб протистояти окупації🔵 колабораціонізму🔵 імперіалізму та "закорінення": всі негативні персонажі — не-місцеві, бо чи німецькі та італійські окупанти, чи росіяни, які намагаються обдурити своїх же сусідів (українців, киримли та білорусів)🔵 ідентичності: дія відбувається між Бахмутом та Дебальцевим, але ніхто з українців не говорить російською❗️ На основі Климка можна годинами зі школярами (і не тільки) міркувати про сучасну Україну і нашу Велику війну❓ А що ви думаєте про українську літературу? Вона депресивна чи ні? І потрібно в школі вивчати наш літературний канон?📝 Діліться думками в коментарях!

#новинки_2025 📦 Вчора приїхала новинка, яку ми дружиною чекали від моменту, коли прочитали Цей химерний світ Кейма МакДоннелла. Наразі в циклі 5️⃣ романів, українською маємо вже 3️⃣ з них 🔥🥳 Якщо коротко, то це гумористичне міське фентезі. Тобто дія відбувається в сучасному Манчестері (тут існують смартфони, додатки для побачень тощо). І головна героїня — під впливом особистих обставин — опиняється в складі редакції Stranger Times — газети, яка висвітлює паранормальні події. Важлива частина етики видання: не вигадувати ні слова, а просто переказувати слова "очевидців". Звучить химерно? Тому в українському перекладі "Цей химерний світ"❓ А де ж інтрига? — спитаєте ви🔥 МакДоннелл — як стендапер зі стажем — вирішує додати абсурду: і редакція "Химерного світу" має тепер розслідувати справжні магічні злочини... Адже в місті починає коїтися "чортівня": то з'являються вовкулаки, то містом шастають вампіри...🥳 Трохи в стилі Пратчетта, але не зовсім. І так, в назві відсилка до британського пост-панку 🧐

#прочитане #відгук #фентезі #бенкрофт📖 Джосая Бенкрофт. Сходження Сенліна (Вавилонські книги, том 1) (Апріорі, 2025)📝 «Корабельний журнал. Запис за 14 серпня 2025 р. Після 13 днів безнадійної боротьби з цим текстом, я вирішив припинити мучити і себе, і книгу — і просто відпустити її.»❓ Ви можете спитати про причини такого рішення. Як-не-як, йдеться лише про перший том, а тому історія може розгорнутися в наступних, набути глибини та барви. Невже не боязко покидати її ось так на пів дорозі? Невже не страшно не прочитати неймовірне і оригінальне фентезі? Адже в книги рейтинг — 4,11!🤔 Що ж, в мене немає відповіді, яка вас влаштує. Адже текст просто "не мій". Я спершу навіть поставив оцінку, а потім усвідомив: я ж оцінюю не книгу саму по собі, а її відповідність моїм очікуванням. Але ж автор не завинив, що я собі нафантазував різного вражаючого і захопливого!🤔 Якщо ж вам такої відповіді буде недостатньо, то маю більш розлогі аргументи. Але пам'ятайте: я попереджав, що всі мої пояснення, чому книга не зацікавила мене — похідні від розходження очікувань з самою історією.1⃣ Головний герой. Хоча йому 40 років, він поводиться як людина, яка щойно зіткнулася зі світом за межами свого дому. І поступово здобуває суб'єктність та дієздатність. Так, це типовий фентезійний сюжет — роман-становлення. Але мені такий тип історій менш цікавий. Це сюжет для YA-фентезі.2⃣ Історія. Вона дійсно має багато від Кафки. Але є одна суттєва відмінність. В Кафки абсурд є тотальним: по-перше, з нього просто так не вирватися, по-друге, він ніколи не отримує жодних пояснень. І під останнім я маю на увазі не лише те, що абсурдні події НЕ виявляються логічними та виправданими (просто на початку ми не знаємо всього контексту, а тому не можемо проінтерпретувати те, що нам показує автор). Кафка не дає історії жодної "шпаринки", через яку герої могли б "втекти" в осмислену діяльність. На жаль, Бенкрофт порушує ці принципи абсурду. Безглузді події виявляються наслідком тиранії, а тому герой отримує місію — боротися за звільнення невинних. І так ми знову стаємо на рейки стандартної фентезійної історії — мономіфу (за Кемпбелом) про подорож героя. Але мої очікування були більш абсурдистськими.3⃣ Світ. Власне, з попереднього пункту вже зрозуміло, що є клопоти і зі світом. Знову ж таки, відчувається вплив Кафки, але деталі... Кафка витримує баланс між детальним описом абсурдних процесів, в які потрапляють герої, і схематичним зображенням всього решта. Натомість Бенкрофт намагається бути і Кафкою, і Мартіном / Толкіном. Тобто він пише абсурд, але свою увагу зосереджує не на тих деталях. Замість наголосу на абсурді, він вдається до стандартних фентезійних описів: пасажів, з яких читачі та читачки мають уявити місце дії та інших учасників. Чи це погано? Ні, але одразу породжує питання про решту світобудови. Наприклад, якщо нам описали вистави з Зали, то як логістично організовано цей процес — без сучасних систем стеження? Але це дурниця: хто підтримує "інфраструктуру" вистав? Наприклад, головний герой на кухні знаходить величезний штат щойно спеченої шинки. Хто її спік? Коли? Як це було зроблено непомітно для інших учасників вистави? Самі по собі ці питання не є аж такими руйнівними. Але коли її провокує ледь не кожен опис місця дії (і не дає жодної відповіді)... Тоді текст починає "розсипатися".🤔 Якщо коротко, то ось і всі причини. Їхнє поєднання зробило текст Бенкрофта нецікавим для мене. Шкода, звісно. Корисно виходити за межі власних читацьких звичок. Але цього року забагато невдалих читацьких експериментів. Тому я просто відпускаю цю книгу. Просто я не її читач.

#прочитане #желязни #перечитуючи📖 Роджер Желязни. Цей безсмертний (НК–Богдан, 2022)[Переклад — Денис Дьомін]🤔 Лише перечитавши цей роман, я усвідомив цікаве співпадіння: в жовтні йому виповниться 60 років!Втім, вперше я його прочитав приблизно 25 років тому, коли я ще був школярем. ℹ️ Так, останні кілька років дозволяю собі перечитування творів, які вразили в юності. Деколи це на користь творам, деколи — ні. Цього року я перечитав Камю ("Стороннього" та "Чуму") — і був вражений їх глибиною, яку пропустив шолярем, а також Воннеґута ("Механічне піаніно") — і був розчарований тим, як автор уявляв собі жінок.🤔 З Желязни справа була ризикованою. Я вже перечитував його цикл про Амбер — і ледь здолав перший том ("Дев'ять принців Амбера"), але на другому ("Рушниці Авалону") я здався і збентежився: як підлітком я міг захопитися цим твором?!🤨 "Цього безсмертного" я брав до рук з острахом: а раптом і тут все буде зле? Хоча я вже мало що пам'ятав. Тільки образ головного героя, постапокаліптичну Землю та те, що дія відбувається в Греції. Але твір запам'ятався мені, перш за все, атмосферою: дещо сумною і меланхолійною, але водночас сонячною і грецькою. Твір, де міфологія оживає!😅 Що ж... З одного боку, твір не розчарував. З іншого, він не вразив. Як би дивно це не звучало, але це затишна постапокаліптична фантастика. Затишна, бо загалом особливо нічого не відбувається, що збурювало б сильні емоції. Оскільки я не мав якихось особливих очікувань (нагадаю, що я "прийшов" бо меланхолійну, але сонячно-грецьку атмосферу ожилих міфів), то і не був розчарованим.🤨 Але твір виявився доволі простим в техніці виконання. В Желязни є декілька фірмових прийомів:1) відсилки / пасхалки / великодки;2) ретелінг міфологічних / класичних сюжетів.❓ Чи піднімає Желязни складні ідеї (як його сучасники, наприклад, Дік, чи Бредбері, чи Волтер Міллер молодший)? Не зовсім. Я б сказав, що сила творів Желязни не в тому новому, що він хоче сказати, скільки в перекомбіновуванні вже відомого читач(к)ам. Якщо їм це невідомо, то більша частина "магії" зникає.І тому я розумію, чому в підлітковому віці я був більше враженим. Тоді я розгадував відсилки/пасхалки і думав: "Ого, оце я розгадав авторський задум!" В мене було відчуття, що автор ставиться до мене з повагою: пишучи роман він вважав, що я справлюся і сам розгадаю всі відсилки! Зараз цей прийом — сам по собі! — не вражає. Якщо за цими відсилками стоїть дискусія чи полеміка — інша справа! Втім, Желязни використовує ці образи та символи просто як "слова". Це економить йому час і сили в поясненні, що це за герой, локація чи подія. Назва вже дає об'єкту "минуле", яке не обов'язково в тексті прописувати.🤨 Тому в цьому романі ми зустрінемо давньогрецьких Прокруста, Діану, Ясона, Кассандру, але й Дос Пассоса (письменника, який на момент написання роману був живий!) та навіть Рамзеса (простого прораба в Єгипті) тощо. Деколи вони відповідають своєму імені, деколи — просто для колориту.❗️ Але атмосфера! Ось це в творі затягує. І, звісно ж, метафора руїн, які потрібно не стільки реконструйовувати чи перетворювати в щось нове, скільки приймати їх такими, як вони є — і жити в них як в своєму домі. Несподівано це думка дуже суголосна "Грибу наприкінці світу" Анни Цзин. І виявляється, що Желязни випередив свій час років на 50 ("Гриб..." вийде в 2014)ℹ️ Про "Гриба..." я коротко писав в моєму каналі, присвяченому нон-фікшену — "Соціолог і книжки"🔥 Саме ці образи і атмосфера досі причаровують. І тому це чудовий атмосферний твір — якщо не задумуватися про сюжет та пасхалки. Чисте емоційне читання!🔥 В цьому плані твір витримав випробування часом. І це радує!🔥 І сталося це завдяки перекладачу — Денису Дьоміну, який ретельно та уважно підійшов до оригіналу, розгадав всі відсилки і до деяких залишив коментарі! Тому в цьому плані українському Желязни пощастило!

#прочитане #полярні📖 Руаль Амундсен. Південний полюс. Нотатки про Норвезьку антарктичну експедицію на "Фрамі" 1910-1912 (Бородатий тамарин, 2024)➡️ початок➡️ продовженняАле від цього всього текст Амундсена не стає просто... "безбарвним"😠 Тому що Амундсен додає "дрібку" від себе — фірмовий гумор та жарти⚠️ Для контексту треба додати декілька речей, які можуть бути тригерними. Тому майте на увазі, якщо читатимете цю книгу. Під час полярних експедицій собаки були не лише тягловою силою. Їх також використовували як корм — для інших собак, але й... для полярників. Вже цей факт доволі брутальний. Але Амундсен вирішує, з одного боку, показати, що в його експедиції не було жорстокого ставлення до тварин, з іншого — подати всі ці історії в "позитивному" ключі🔵 Найчастіше це стосується собак. Наприклад, Амундсен може написати: ми знали, що на цій стоянці нам треба буде позбутися більшості собак, що наповнювало наші серця сумом, але передчуття, що скоро ми поласуємо котлетками зі свіжого м'яса переважувало всі сумні думки😭 І таких випадків/ описів в тексті багато🔵 Крім того, Амундсен описує і полювання на моржів та тюленів. З одного боку, зрозуміло, що експедиція, яка пів року прожила в Антарктиді, потребуватиме свіжини. З іншого, навіщо писати це в такому "гумористичному" ключі?🔵 Наприклад, до поселення Амундсена прибився імператорський пінгвін. Як жартував колега Амундсена, їх називають джентльменами у фраку: через забарвлення та звичку кланятися. І це добрий гумор. А от Амундсен пише: ми прокинулися, а вранці біля дверей стояв пінгвін і ввічливо кланявся, а тому ми не могли відповісти на це грубістю — і швиденько з'їли його😠 Брак цікавинок про похід до Полюса, і поєднанні з таким гумором створює гнітюче враження від тексту 🔵 Якби не останні два розділи, написані колегами Амундсена, а також додатки, написані не ним, книга була б зовсім нудною. А так під кінець хоч щось цікаве🔵 Доволі несподівано для мене, але що поробиш... Буду знати, що Амундсен — сміливий мандрівник, але кепський письменник