Кілька днів тому перекладач та дослідник українського перекладу Богдан Стасюк виявив цікаву історію🔥 1970 в журналі "Всесвіт" вийшло оповідання Айзека Азімова "Сховище"🤔 От тільки в Азімова такого оповідання... немає🤔 Звісно, в СРСР часто міняли назви перекладених творів — з різних причин🤯 Але от імена персонажів та сюжет видалися Богдану Стасюку дуже знайомими😵💫 І виявилося, що це оповідання "Foster, you're dead!" (1955) Філіпа Кіндреда Діка🤔 Чому в 1970 Діка видали як Азімова? Тим більше, що саме це оповідання російською виходило ще в 1958!1⃣ Дік став неугодним в 1960-х? Цілком може бути, адже в оповіданнях Діка СРСР постає доволі демонічним ворогом США2⃣ Перекладачі випадково приписали оповідання Азімову? Володимир Аренєв в коментарях до допису написав, що оповідання Діка виходило в американській збірці, де на титульній сторінці великими літерами фігурує Азімов. (І там цікава історія, але вже її не переказуватиму — прочитайте в коментарях до допису Богдана Стасюка)🤯 Ось така загадка!
🥳 Оце нещодавно приїхала новинка, яку я й не сподівався отримати зараз: на сайті видавництва книга вийде друком аж 28 травня!🤔 Невже видавництво недооцінило читацький інтерес і зробило замалий перший тираж?📖 Юджин Вебер. Із селян у французи. Творення модерної нації (Наш формат, 2025)⚠️ Формально книга має інший підзаголовок: "Модернізація сільської Франції 1870–1914". Але в ній йдеться саме про націєтворенняℹ️ Вебер аналізує, які соціальні інститути творили Францію. І тут багатьох може чекати здивування. Адже Вебер починає з дуже несподіваної тези: станом на 1870 значна частина населення Франції не ідентифікувала себе з французькою нацією. Хоча Францію вважають першою модерною нацією в Європі, але національна ідентичність охоплювала лише верхні прошарки суспільства. Ситуація змінюється в останній чверті ХІХ ст.❓ З допомогою яких інститутів?🔥 Ось це й аналізує Вебер!🔥 І цим його праця досі актуальна (їй вже 5⃣0⃣ років!): як зміцнювати ідентичність — не лише якими ідеями та розмовами, але й діями!
📣 Українською вийшла книга📖 Людвіґ фон Мізес. Соціалізм (WellBooks, 2024)🔥 Класик економічної думки — про економіку та соціологію соціалізму❓ Інтригує?⚠️ На жаль, на сайті видавця годі знайти структуру книги, як й інформацію: з якого видання робився переклад. А це дуже важливо, бо Мізес написав цю книгу... 1922 року. Вражає? 500+ сторінок аналізу соціалізму, який на той момент існував не більше 4 років. І якого Мізес в очі не бачив. І якого до пуття й не досліджували❗️ Щоправда, Мізес згодом доповнював видання — 1932 року. І це вже краще, але... Сталінізм розгорнеться на повну 1932 року (Голодомор, а потім — Великий терор). Тому про що пише Мізес?❗️ Щоправда американське видання 1950 р. робилося з видання 1932 р. з доповненнями, які Мізес надиктував перекладачу. І саме це видання на Заході є "канонічним": Інститут Мізеса в 2009 перевидавав саме переклад 1950 з доповненнями Мізеса❓ Але з якого видання зроблено український переклад? Ось це загадка та невідомість🔥 Але класно, що є такі видання!
🧐 Почався новий тиждень, а тому настав час для книжкових оголошень!🔥 Ще 26 березня вийшов український переклад Механічного піаніно (також відоме як Утопія 14) Курта Воннеґута від "Вавилонської бібліотеки"⚠️ Ціна кусається, але це мій улюблений твір Воннеґута...🔥 Перший роман Воннеґута – 1952 року! Ох ці 1950-і: Бредбері пише 451°F, Міллер-мол. Кантику для Лейбовіца🧐 Твір, який вважають однією з недооцінених антиутопій ХХ ст. І як на мене, актуальність твору лише зростатиме. Адже Воннеґут пише про світ, де роботу людей виконують автомати (не ШІ, але поруч). Що робити людям, яким нічого не треба робити? Звісно, більшість на межі бідності, але зате має досхочу вільного часу. Як має змінитися суспільство? Які це породжує етичні та екзистенційні виклики для людства?⚠️ Я дуже сподіваюся, що Воннеґут не розчарує. Це один з моїх улюблених НФ-творів в студентські часи. І з того часу багато що змінилося. І тепер пацифізм Воннеґута викликає в мене роздратуванняℹ️ Другий мій улюблений твір автоа – Мати ніч
#відгук #прочитане #камю📖 Альбер Камю. Падіння [Перекладач – Анатоль Перепадя]➡️ початок➡️ продовженняТут можна помітити іншу відсилку. Сартр свого часу сказав: "Пекло – це інші [люди]".Камю стверджує протилежне. Світ завжди буде недосконалим. Його неможливо виправити. Але людина може бути людяною, дбати за інших. Не всіх, бо це також неможливо, але хоча б за невелике коло.Через рік Камю скаже: "Життя матері для мене важливіше за істину". І це ляпас марксизму (у версії Сталіна), де "ліс рубають – летять тріски". Мовляв, життя однієї людини, якщо йдеться про щастя всього людства. Камю огидний цей погляд. Але саме його транслює Сартр у Франції. (Так, Сартр був сталіністом).Тому головний герой "Падіння" дійсно зазнав падіння – не тоді, коли зрозумів, що світ недосконалий, і цього ніяк не виправити, а тоді, коли вирішив, що йому байдуже, він житиме й далі в своє задоволення! Але при цьому маніпулюватиме іншими, щоб викликати їхнє співчуття. Фактично, це паразитування на доброті інших...Тому "Падіння" – це гучний ляпас екзистенціалізму у версії Сартра. Це різка критика концепції свободи Сартра, а також його ідеї, що людина має створити сама себе – і це і є моральним ідеалом.Камю критикує такий погляд, показавши сартрівського індивіда, який творить себе і відповідає за свої вчинки, але ні до чого хорошого це не приводить, а навіть навпаки – творить суспільство лицемірів та негідників.Яка ж відповідь Камю? Турбота про Іншого. Саме так Камю планував розгортати третій – фінальний! – етап своєї творчості, який називав "Любов". І навіть встиг написати частину роману "Перша людина". Втім, цей твір так і залишився недописаним... Таким чином "Падіння" – останній завершений великий прозовий твір Камю. Твір, який маскується під простеньку повість, щоб змусити читачів задуматися, що таке мораль та свобода? Але, насправді, це складна філософська та соціологічна повість, яку мені довелося перечитати двічі з інтервалом в два тижні, щоб повною мірою оцінити майстерність автора
#відгук #прочитане #карі📖 Ольга Карі. Моє, твоє, нічиє та інше (ВСЛ, 2025)➡️ початок➡️ продовження3. Методичний погляд на радянську дійсність. На жаль, авторка часто записує в радянське все, що їй не подобається. Суспільство надмір контролює людину? Це "совок"! "Двійка" в шкільному щоденнику є ганьбою для учня? Совок! Діти не мають приватного простору вдома, а батьки жорстко відсікають будь-які спроби до самовираження? Точно совок!На жаль, ці речі не є радянськими самими по собі... Контроль за індивідом – це риса домодерних суспільств. Про це в соціології є цілий пласт літератури. Осуд за погані оцінки в школі? Ця практика досі існує в... Японії, яка аж ніяк не "совок". Описане вище ставлення до дітей було типовим для західних суспільств ще в 1970-х чи й 1980-х! Радянська влада не вигадала чогось аж такого унікального. Вона радше "зацементувала" ті практики, які існували і до 1917. А деколи їх "модифікувала", якщо вони допомагали контролювати власне населення. Ольга Карі оминула увагою порівняння СРСР із Заходом – і створила перебільшений образ радянського. Але від цього "просіла" ідея міжпоколіннєвої травми. Насправді, держава не всюди доклалася напряму до виховання нових поколінь. Ні, СРСР створив систему контролю за населенням, яка містила в собі низку дефіцитів (чи напружень): брак їжі, брак предметів побуту – і через це брак часу. І ось ці "дефіцити" змушували батьків виховувати дітей так, як виховували. І ще й вірити, що вони роблять добро дітям! В принципі, так і було! Навички, які батьки передавали дітям, дійсно допомогали виживати в СРСР. Але це такі ж "нормальні" навички, як принципи виживання під час Голокосту. З ними можна виживати, а не жити. І коли СРСР розпався, ці навички (габітуси, як сказав би П'єр Бурдьє) продовжували "життя" СРСР, адже він далі існував – в діях та думках людей.На жаль, Ольга Карі написала текст, який заплутався у власному матеріалі. А тому основний висновок авторки звучить доволі банально: Союз був злом, бо калічив душі людей. Насправді, якщо посидіти в поміркувати над історіями, які розповідає авторка, можна зробити висновки, які я вище й описав. Але прикро, що для цього текст треба таки "допитувати": тобто не відкинути "з порога", а дочитати до кінця – і поміркувати над ним. Чи всі згодяться пройти цей шлях? Чи книга втратить частину аудиторії через це? Не знаю. Але шкода, що вийшов радше нарис книги...
📣 І в продовження попереднього допису🔥 Несподівано для себе я виявив, що Джудіт Батлер доволі влучно описує фрейм війни, яким оперує теперішня американська влада🔥 На фото дві цитати, які, як на мене, дуже промовисто розкривають американський погляд на війну1⃣ США ще в 2000-х вважали, що війна – це десь далеко. І ще й несвідомо нав'язували цей погляд іншим. Власне, зараз Білий Дім так і поводиться щодо України. Мовляв, дивіться на ситуацію більш відсторонено, а не так емоційно... Хоча для нас це питання виживання!2⃣ Два критерії оцінки війни: ціннісний чи економічний? Білий Дім оперує другим: ресурси, ресурси і ще раз ресурси. Це жахливо, але всі заяви американського уряду під цим кутом виглядають дивовижно послідовними. І це лякає. Адже, виходить, ліва критика ще в 2000-х помітила ті риси американського фрейму війни, які зараз ставлять Україну (і весь світ) на порозі чи Третьої світової війни, чи тріумфу диктаторів. Але ці застороги, на жаль, були надто алярмістськими, щоб тоді їх сприйняли серйозно
Сьогодні день народження Сеймура Мартіна Ліпсита (1922—2006)ℹ️ Англійською його прізвище читали саме Ліпсит, хоча в нас усталилася форма Ліпсет, яка є транслітерацією🔥 Один з провідних соціологів політики ХХ ст. Найвідоміша його книга — на фото. І це польський переклад, бо українського досі немає, хоча видана вона 1960🔥 Ліпсит, здається, першим ґрунтовно пов'язав демократичність суспільств з рівнем їхнього економічного розвитку. Але що найбільше вражає в його дослідженні — це "розширення" поняття екстремізму. Насправді, як каже Ліпсит, кожна соціальна група тяжіє до творення власної ідеології. І ця ідеологія може мати різні відтінки — від екстремістських (лівих та правих) до центристських🤔 Здається, сучасний світ рухається в бік політичних та соціальних конфліктів, які передбачив Ліпсит. Тому пора перечитати його книгу, яка є амбітним проєктом — і в плані теоретичного аналізу, і в плані емпіричних даних🔥 І так, в цій книзі Ліпсит аналізує екстремізми не лише міжвоєнного світу, але й повоєнного!
#соціологія #новинки➡️ початок🔥 Книга Людське різноманіття Мюррея таки отримала реакцію, хоча й дещо опосередковану2023 року Анжела Саїні видала книгу Патріархи (українською її переклала Ната Гриценко, а видала – "Лабораторія"), в якій простежувала витоки нерівності між чоловіками та жінками. Саїні є науковою журналісткою, а тому її книга – класичний наукпоп: вона опирається на низку інших досліджень, але пише відповідно до правил хорошого сторітелінгу. Саїні показує вплив культурних та соціальних чинників на нерівності! Біологія біологією, але соціального ніхто не скасовував!🧐 Формально книга Саїні не є відповіддю на книгу Мюррея. Але книга Саїні вийшла через 3 роки (в 2023). І сама авторка дуже гостро критикувала Мюррея – одразу, коли вийшло його Людське різноманіття. 🧐 Кумедно, що українською спершу вийшла книга Саїні, а вже потім – Мюррея. Хоча я трохи здивований, що Мюррея взагалі вирішили перекласти🤔 Але сам Мюррей відкидає всю критику і стверджує, що просто намагається займатися наукою...
🗓 10 березня 1967 року вийшов перший сингл Pink Floyd – Arnold Layne!🎸 Це був перший успіх для гурту! Пісня потрапила в чарти, і кліп на неї мали показувати на британському телебаченні. Втім, поки дійшло до дня трансляції, пісня вилетіла з чартів, а тому кліп так і не показали🔥 Є дві версії кліпу:📽 Ось перша версія, історію створення якої весело описав Нік Мейсон в своїх мемуарах Навиворіт (Лабораторія, 2025)📽 А ось друга версія, яка не менш божевільна🎸 В обох можна бачити Сіда Барретта – трагічну постать: засновник Pink Floyd, якого вигнали з гурту. А далі... Він ще записав два альбоми, але після 1972 року зник, сховавшись від світу в родинному домі, де й помер 2006 року🌌 Фанатів гурту досі хвилює ця історія: лідер гурту, який жив наче паралельно до своїх друзів. Тільки вони ставали все більш і більш відомими, а він поступово поринав у небуття🎸 Ранніх кліпів PF не так багато. І дві версії Arnold Layne, як на мене, вдало передають дух 60-х: безалаберний напозір, але дуже похмурий в глибині
TGLIST.COM.UA
