Зʼїж книгу

Коли я читала «Грона гніву», періодично ставила собі запитання: звідки у Стейнбека позитивне ставлення до комунізму. Під час невеличкого розслідування знайшла кілька цікавих моментівЗ 1937 по 1963 рік Стейнбек тричі відвідував СРСР. Найцікавішим був візит 1947 року. Тоді він разом із фотографом Капою відвідав Ленінград, Москву, Київ, Сталінград і Грузію, а згодом опублікував тексти зі своїми враженнями в книжці «Російський щоденник»Почитавши про цей візит, скажу відверто: він дуже нагадав мені те, як сьогодні виглядають поїздки до Північної Кореї — тобто оглядати можна лише заздалегідь ретельно підготовлені декорації з розкішними горами червоної ікри та пишними застіллями в містах і колгоспах, а гостей, звісно, будуть супроводжувати чекісти під прикриттямДе Стейнбек був в Україні:у Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, на партизанській виставці, на базарі, на хлібозаводі, у двох колгоспах і не тількиЩо цікавого є в раніше засекречених документах про цей візит у 1947:звісно, Стейнбека підозрювали у шпигунстві й вважали, що його прислали до СРСР, аби згодом у США поширювати проамериканську пропаганду.От, наприклад, що пишуть про переконання письменника:Народ, за твердженням Стейнбека, миролюбний, радянський уряд — агресивний Опааааа. З огляду на червонопозитивні наративи «Грон гніву» (які були видані у 1939 та які точно читали в СРСР) це було, ймовірно, не зовсім те, чого очікували від письменника. В «Гронах гніву» відкрито критикується американська влада та те, як вона кинула фермерів на призволяще під час Великої депресії. Проте у документах 1947 зазначено, як Стейнбек розхвалює американську владу та її допомогу фермерам.Такий ось поворот для совєтів, ну точно ЦРУшникЧи був Стейнбек агентом ЦРУ, як вважали в СРСР, — невідомо. Принаймні такої інформації в розсекречених американських документах немає. Однак існує листування Стейнбека з Волтером Смітом — головою ЦРУ у 1952 році, — де письменник говорить про свою готовність, грубо кажучи, трохи пошпигувати під час тривалої робочої поїздки Європою. Також цікавий факт: Стейнбек раніше зустрічався зі Смітом саме під час своєї поїздки до СРСР у 1947, коли Сміт працював послом США в МосквіУ 1963 році Стейнбек знову побував у Києві, і за ним також пильно стежили. Документів цього періоду у відкритому доступі немає, однак Олесь Гончар пізніше розповідав про візит Стейнбека до нього в гості й про те, як водночас його квартиру окупували сексотиТак що там із червоним настроєм у «Гронах гніву».Текст був опублікований у 1939 році, і на той момент Стейнбек лише один раз і досить швиденько побував у СРСР. Особисто мені здається, що позитивні червоні наративи в автора того часу(!) — це радше про співчуття до народу на тлі голоду й безробіття. Що ж робити, коли живемо у хиткому світіРозслідування закрито — через відсутність звинувачень до автора🙂🤍

Щойно закрила «Грона гніву» Стейнбека, а перед очима все ще мерехтить остання сцена (увага, буде спгс та жорсткі спойлери!), яка наче цитує сюжет давньоримської легенди про доньку, яка таємно годувала грудьми свого батька, засудженого на смерть від голоду. Прикріпляю нам прекрасну версію Рубенса, під назвою «Римське милосердя»#зк_мистецтво_в_сюжеті Тільки у Стейнбека Ружа Саронська проявляє милосердя навіть не до свого батька, а до чужого батька чужого хлопчикаІз хвилину Ружа Саронська нерухомо сиділа в сараї, де чувся шелест дощу. Потім вона ледь звела своє зморене тіло і загорнулась у шматяну ковдру. Повільно рушила до кутка і зупинилася, дивлячись на змучене обличчя, у перелякані очі. Потім повільно лягла поряд із хворим. Він повільно похитав головою. Ружа Саронська відгорнула один ріжок ковдри і оголила груди.— Ви мусите, сказала вона.— Жінка підповзла ближче і притулила голову поряд.— Ось! — мовила Ружа. — Ось.Її рука охопила йому голову і лагідно притримала. Її пальці ніжно пестили йому волосся. Вона звела очі, оглянула сарай, і її вуста зімкнулися та загадково всміхнулися Цікаво, що і в сюжеті легенди і у Стейнбека страшний голод — це результат дії владиВсе ще під враженням від книги. Хочеться аплодувати автору стоячи. Це було потужно, відгуку бути

Про що думати, коли ніхто не бачить«Полюбовниця Вітґенштайна»Девід МарксонНа всій планеті з-поміж живих істот лишилася лише одна людина — Кейт. Вона переїжджає з місця на місце, інколи топить піч рамами від картин із Лувру, інколи читає біографію Брамса, а інколи годує, можливо, неіснуючого кота. «Спочатку я залишала послання на вулиці», — каже Кейт. Ці послання, звісно, ніхто не читав, однак один її текст усе ж знаходить свого читача — це щоденник Кейт, який, власне, і є текстом книгиУся книга складається з коротких речень, що містять у собі різноманітні факти: від тверджень як з енциклопедій гуманітарних наук до фрагментів особистої історії героїні.Людвіґ Вітґенштайн у своєму «Логіко-філософському трактаті», на який Марксон певною мірою спирається, пропонує дивитися на світ як на сукупність фактів, обмежених межами мислення та способами вираження думок. У пункті 1.1 він якраз пише, що світ — це сукупність фактів, а не речей. Марксон, своєю чергою, цитуючи Вітґенштайна стилістично, ніби пропонує читачеві уявити, як «Логіко-філософський трактат» працював би в реальному життіУ своєму хаотичному потоці думок героїня часто уточнює й виправляє саму себе, розгортаючи раніше висловлені думки. Теми, яких вона торкається, постійно повторюються. Таким чином читач ніби може вивести формулу — з чого складається світ Кейт (моя версія):візуальне мистецтво + музика + філософія + бачення краси + біль утрати + самотність + депресія + божевілляОстанні два пункти — зовсім не спойлер, адже на самому початку тексту героїня зізнається, що раніше переживала напади божевілля. Водночас читач не має жодної можливості перевірити, чи ці напади справді припинилися, так само як і немає жодних гарантій, що Кейт і справді є останньою людиною на землі, адже, можливо, цей факт — лише красива метафора, втім, як і назва роману, де «полюбовниця» радше означає послідовницю (принаймні тому, що в гея коханки бути не могло)Якщо уявити цей роман або життя Кейт як величезну пустелю, то кожна її піщинка наповнена красою. Наприклад, тут є роздуми про те, як одні й ті самі об’єкти можуть бути по-різному визначені:Наприклад, якщо я висновую, що на картині немає нічого, окрім форм, то чи не висновую я тим самим і того, що на цих сторінках немає нічого, окрім літер? А тут вже про істинність визначеного:Крім того, учні Рембрандта малювали золоті монети на підлозі його майстерні, і вони видавалися такими реальними, що він нагинався їх підняти.…Монети лишалися монетами лише доти, доки Рембрандт не нахилився по них До речі, ця байка не має документального підтвердження, як і багато з того, про що говорить героїняЗагалом, у тексті чимало непрямих міркувань про те, що істина формується спостерігачемМожливо, художниця, бувши пейзажисткою, насправді й не хотіла малювати іншу людину. Але, можливо, інша людина наполегливо дивилася з вікна, поки художниця працювала над картиною.…А якби художниця заплющила очі або просто відвернулася, чи була б інша людина у вікні? І повертаючись до піщинок: текст буквально спонукає здійснювати над ним розкопки й порпатися в артефактах часів від Гомера до Віллема де КунінґаНа завершення, варто зазначити, що, попри те, що книгу написав чоловік, йому абсолютно вдалося зберегти переконливий жіночий голос головної героїні. Цікаво, що Кейт неодноразово згадує в тексті про свої місячні, а ще зауважує, що ні в «Одіссеї», ні в «Іліаді» немає жодного слова про менструацію, тож можна напевно сказати, що ці тексти писав чоловік, спростовуючи теорії про жінок-авторок.А ще Кейт жартує з Джона Раскіна, мовляв, той…стільки років роздивлявся античні скульптури, що ледь не знепритомнів у першу шлюбну ніч, коли дізнався, що в живих жінок є лобкове волосся Це, до речі, також історично не доведений фактСуб’єктивно.Красивий, глибокий, непростий текст, який водночас потужно працює і на інтелектуальному (копати — не перекопати), і на чуттєвому (співпереживати — не доспівпереживати) рівнях. Рекомендую до читання цю прекрасну книгу, 8/10#зк_відгук 156 (2)

Колись мою віру в Пулітцерівську премію похитнула одна книга — «Все те незриме світло» Ентоні Дорра. Цю книгу я і досі вважаю помилкою комітету, бо як її можна поставити на одну полицю з «Вбити пересмішника» Гарпер Лі чи, якщо брати сучасні, з «Щиглем» Донни Тартт Прочитала 216/669 сторінок «Грон гніву» за які Стейнбек отримав Пулітцера і це абсолютно прекрасно та потужно.Чи могла я собі уявити, що зможу проникнутися голосом людей, яких вигнали з власної землі та які тепер описують свою зневагу до бездушних тракторів, що тепер будуть торкатися їхньої земліПозаду трактора котилися лискучі диски, які лезами шматували землю наче операція: то правобіч лягали відкраяні шматки, то лівобіч; блискучі диски нарізали землю, укладали її. За дисками тягнулася залізнозуба борона, розгладжуючи невеличкі нарізані грудки, і земля вирівнялася. Позаду борони котилися сівалки — дванадцять вигнутих залізних фалосів, виплеканих на ливарному заводі, доведених до оргазму, послані шестернями, які ґвалтували землю, примушували до пристрасті. Водій сидів на залізному сидінні та пишався тим, як рівно прокладав смуги землі трактором, який йому не належав, пишався силою, над якою не мав влади Здається, у мене є ще один претендент у топ-10 найкращих книжок 2026 року 🤍І, звісно, цікаво: які, на вашу думку, книги не заслуговують на отриманий Пулітцер?

Довгоочікуваний анонс першої лекції в 2026 в лекторії «Зʼїж книгу»🔥Запрошую вас послухати лекцію Макса НестелєєваБританський постмодернізм: люди, тексти та ні слова про ІшіґуроБританський постмодернізм - визначне мистецьке явище, яке здебільшого залишалося надзвичайно пов'язаним з модернізмом.У запропонованій лекції наведено приклади 10 постмодерністок і 10 постмодерністів, які по-різному позбувалися власної залежності від модерну та його творчих методів.Так в Британії був Джон Фаулз, який працював на межі модерну і постмодерну. Тоді як А.С. Баєтт зробила пам'ятник модернізму в постмодерністський час. Є геніальний Лоренс Норфолк, англійський Умберто Еко. І неймовірна Енджела Картер зі своїми карколомними сюжетами. Є Девід Мітчелл зі своїм експериментальним "Атласом хмар", але йому не дорівнятися до новаторства Крістін Брук-Роуз. І куди ж без Джуліана Барнза й Джанет Вінтерсон. А ще були і є постмодерні комікси і драматургія. І також, звісно, є Нобелівський лауреат Кадзуо Ішіґуро, та вам доведеться прийти на лекцію, щоб дізнатися, чому він не постмодерніст.• 22 січня (четвер), 19:00• Google meet• 60 хв лекції + 15 хв на наші запитання • участь — 550 грн та 350 грн для учасників книжкового клубу• буде відеозапис лекціїДля запису пишіть @krilistva #зк_лекторій

Щиро кажучи, дивує те, що я змогла написати стільки дописів на тему #зк_мистецтво_в_сюжеті , і жодного разу не згадати про Артемізію ДжентілескіХоча, щиро кажучи, мене зараз більше дивує те, що я змогла написати стільки сторінок, жодного разу не згадавши про Артемізію Джентілескі.…Насправді Артемізія, мабуть, єдина людина, яку можна в черзі по сигарети чи деінде назвати святою, принаймні не відчуваючи при цьому нетактовності.Її, зрозуміло, теж зґвалтували.Коли їй було лише п'ятнадцять років.Але Боже, яка ж це була художниця. Попри те, з яким світом їй довелося зіткнутися багато років тому.Ну, і попри те, що її катували, щоб перевірити правдивість її слів, коли справа про зґвалтування потрапила до суду З прекрасного тексту Девіда Марксона «Полюбовниця Вітґенштайна» І пара слів про те, хто зґвалтував художницю і що там з катуваннями (з книги «Історія мистецтв без чоловіків» Кеті Гессел)Артемізія Джентілескі (1593 — бл. 1653) — одна з небагатьох жінок художниць, яка за життя стала знаменитістю. Уже в дванадцять вона втратила матір і виховувала тьох своїх братів. Майбутня мисткиня росла розтирчи фарби в майстерні батька-художника.Зрештою вона вивчилась у флорентійській Академії мистецтв і дизайну, працювала по всій Італії та за межами країни, а своїми покровителями вважала Карла І та родину МедічіУ 1611 році Агостіно Тассі, художник і друг сім'ї, зґвалтував Артемізію, коли вона працювала в батьковій студії. Батько дівчини подав на Тассі до суду майже через рік, адже цей вчинок зганьбив його родину. Травматичний судовий процес тривав сім місяців і лишив по собі документ на триста сторінок, якому вже понад 400 років. Він зберіг мужній, промовистий і ствердний голос Артемізії: «Він кинув мене на край ліжка, штовхнув, вхопивши рукою за груди, і поставив коліно між стегнами, щоб я не могла їх зімкнути. Він підняв мою одіж і затулив рота хусткою, щоб я не кричала»Протягом усього судового процесу Джентілескі катували за допомогою методу «сибіла», коли навколо пальців обв'язують і затягують мотузки, — такий собі аналог сучасного детектора брехні й найогидніша тортура для художника. Також її змушували доводити свою невинність, вимовляючи знамениті слова «це правда, це правда, це правда» (è vero, è vero, è vero). Попри те що суд таки виніс обвинувальний вирок, під захистом Папи Римського Тассі вдалося уникнути покарання. Така ситуація, на жаль, і нині не дивуєБільшість творів Джентілескі присвячені жінкам, які прагнуть помститися за себе, але в жодній із цих робіт вони не постають жертвами. Попри спокусу прочитати в них життя художниці, варто визнати, що вони самі по собі визначні. Джентілескі стала іконою фемінізму частково завдяки своєму надзвичайному почуттю власної гідності. З її листів ми знаємо, що вона боролася за справедливе ставлення до жінок і чесну оплату їхньої праціВ прикріпленому дві роботи художниці: «Автопортрет в образі святої Катерини Александрійської» (1615-1617) та «Юдифа вбиває Олоферна» (1612)

Ким був Ель Ґреко — греком чи іспанцем? Давайте розбиратись, питання справді цікаве, я спробувала не дуже скучно написати, прочитайте)Ель Ґреко народився 1541 року на острові Крит, який на той час перебував під владою Венеційської республіки. Там він прожив, на секундочку, 26 років: навчався малюванню, писав ікони. Згодом десять років мешкав в Італії — саме там відбувся його перехід від поствізантійського іконописця до європейського художника. І ще 37 років він прожив в Іспанії, у Толедо, яке зрештою вважав своїм домомСправжнє ім’я художника цілком грецьке — Домінікос Теотокопулос. Пізніше він узяв собі ім’я Ель Ґреко / El Greco, що італійською(!) означає «грек»; іспанською ж його псевдонім мав би вигляд El GriegoЦікаво й те, що до кінця життя він підписував свої картини справжнім іменем, причому грецькими літерами, таким чином підкреслюючи своє походженняТак само примітно, що в Толедо близьким другом Ель Ґреко був Антоніо де Коваррубіас-і-Льєва, який був повністю глухим. Імовірно, між собою вони спілкувалися рідною грецькою мовою, роблячи нотатки на полях своїх книжокІ так щоб шах і мат. Збереглася цитата Ель Ґреко з толедського періоду, де він відстоює честь грецького мистецтва: «Якби він, Вазарі, знав, яким є грецький манер, про який він говорить, насправді…». Оцініть ситуацію: грек, який наслідує італійських майстрів (передусім Тіціана), живе й прославляє Іспанію (бо художнику в ті часи мешкати там було фінансово вигідно), знову визнає гордість за своє грецьке походження!Відомо, що в старості Ель Ґреко згадував свій мистецький початок на Криті та своє навчання іконопису. Цікаво, що деякі аспекти іспанської ментальності так і залишились чужими для художникаЗгідно з характеристикою Майєра-Ґрефе, Ель Ґреко черпав свою витривалість саме з відсутності батьківщини. Він вибудував власну ідентичність, перетворивши свої, здавалося б, вади іконописця у візантійській традиції — на переваги в контексті західного мистецтва, а з гібридного поєднання різних культур сформував індивідуальний і оригінальний стиль — щоправда, такий, що знайшов свого справжнього глядача лише через 400 роківЗадля розваги — що кажуть Вікіпедії. • Україномовна Вікі стверджує, що він іспанець грецького походження (саме так мене, за радянським підручником, і вчили в університеті).• Англомовна Вікі все ж називає його грецьким художником іспанського Відродження• Іспаномовна та грецькомовна Вікі зійшлися на думці, що він таки критський художник пізнього ВідродженняА от, наприклад, історик мистецтва Ернст Ґомбріх називає Ель Ґреко «художником з грецького острова», а дослідник його творчості Міхаель Шольц-Гензель у своїй монографії неодноразово іменує його «грецьким художником» і «критським художником»Висновки. Ель Ґреко — грецький або критський художник.На завершення пропоную нарешті закінчити цей лонґрід прекрасними словами Отця Ортенсіо Фелікса Паравічино: «Крит дав йому [Ель Ґреко] життя й мистецтво, Толедо — кращу домівку, де через смерть він осягнув життя вічне»Справу закрито(В прикріпленому: ліворуч — автопортрет художника, праворуч — моя улюблена картина всіх часів — «Краєвид Толедо» Ель Ґреко)

#зк_мистецтво_в_сюжеті книги «Полюбовниця Вітґенштайна» Девіда МарксонаВласне, є картина з Пенелопою, яка тче, в Національній галереї, намальована таким собі Пінтуріккйо.Припускаю, я неправильно висловилася.Зрештою, я не мала на увазі, що Пенелопа ткала в Національній галереї. Зрозуміло, що вона це робила на острові Ітака.…Єдине, що я пам'ятаю про картину з Пенелопою, це те, що на ній зображений кіт, який грається з клубком пряжі.Безсумнівно, вмістити туди кота навряд було новаторським рішенням з боку Пінтуріккйо. І все ж, мабуть, приємно думати, що у Пенелопи був якийсь домашній улюбленець, тим паче якщо я помилялася щодо неї і женихів. Прочитано 75 сторінок, перші враження: Це текст неймовірної краси та глибини. Причому з ним приємно взаємодіями на різних рівнях: можна шукати перегуки чи фактчекати історичні події, які героїня (єдина людина, яка живе на землі) дістає зі своєї памʼяті; а можна просто читати та відчувати — самотність, біль, смуток…Цікаво, що в наведеній цитаті героїня акцентує увагу на коті, а згодом в світі без людей та тварин вона наче побачить котика в Колізеї. Чи може це буде лише її уява, яка попри реальність буде захищати її від самоти. Та взагалі, чи існує щось поза призмою власної уяви та субʼєктивного погляду (але про це вже поговоримо у відгуку)Сьогодні вже офіційно починаємо читати та розбирати цей експериментальний роман в моєму книжковому клубі💚 Приєднуйтесь!

Як ми всі опинилися в морі штучної крові«Американський психопат»Брет Істон ЕллісПатрік Бейтмен — молодий, привабливий і успішний банкір. Він любить відвідувати вишукані ресторани, носить дорогий брендовий одяг, займається спортом, а ще, здавалося б, непогано розбирається в музиці й мистецтві. Однак темна сторона його особистості знаходить задоволення зовсім в інших речах — у насильстві та вбивствахІнші герої роману одразу ж помічають, що Бейтмен — типовий представник яппі, які, своєю чергою, з’явилися в Америці 80-х як своєрідні антигіппі — багаті й успішні «білі комірці». Як відомо, Америка після сексуальної революції гуляла так, ніби востаннє, і якраз до 80-х настав час морального занепаду, найяскравішою ознакою якого стала епідемія СНІДу. Істон Елліс не лише згадує цю страшну хворобу, він наповнює Нью-Йорк нескінченною кількістю безхатьків і жебраків, які буквально валяються під вивісками мюзиклу «Знедолені» й водночас контрастують на тлі вежі Трампа. До речі, прізвище Трампа в книзі згадується 26 разів і, можливо, є апогеєм успішностіОднак, варто зазначити, що Нью-Йорк ми все ж бачимо очима головного героя, якому не зовсім варто довіряти, адже він досить часто припускається помилок у своїх висловлюваннях. Наприклад, (1) він неправильно вимовляє назву гурту Milli Vanilli (і, до речі, цікавий факт: за солістів цього гурту таємно співали інші виконавці, і саме у 1989 році на концерті заїла фонограма, тож про обман дізналися всі — історія дуже пасує цій книжці), а ще те, що Колумб не міг здійснити плавання у 1590 році, бо на той час уже помер, а також показово, що дорога картина абстрактного художника Девіда Онiки висить у Бейтмена догори ногами. Цікаво, що герой стверджує, ніби йому 27 років, однак за сюжетом восени в нього мав бути день народження, а цифра віку так і не змінюєтьсяІ після всього сказаного вище постає запитання: а чи справді Бейтмен скоював усі ті криваві й жорстокі злочини, які він описує, і чому зрештою ніхто не помітив зникнення такої кількості жертв? Автор не дає точної відповіді, однак залишає в романі певні натяки й символиДо речі, говорячи про символи, цікаво, що Бейтмен кожен новий день дисципліновано починає з «Шоу Патті Вінтерс», і загалом усе його життя наповнене абсолютно однаковими рутинними діями, до яких належать і вбивства. Можна сказати, що в персонажа тут не «арка», а замкнене коло. Можливо, саме тому йому завжди 27?То про що ж ця книжка, коротко: про вічне протистояння багатих і бідних; про поверхневість світу, побудованого на суцільному споживанні, адже Бейтмен навіть своїх жертв певною мірою розглядає як товар; про розклад особистості; а ще про те, як люди й людство загалом намагаються здаватися тим, чим не є (власне, як і цей роман, що намагається виглядати примітивним огидним горором, а насправді є завуальовано поданою ідеєю)Суб’єктивно. «Американський психопат» — доволі сміливий і провокативний роман з екстремальними сценами жорстокості, пов’язаними з жінками, чоловіками, дітьми й тваринами. Просто для прикладу: одного разу герой запускає всередину тіла своєї жертви щура — не уточнюватиму, через який саме отвір. Однак за екстравагантною формою приховані досить цікаві ідеї, і загалом як літературний твір, на мій погляд, роман вдався. 7/10На цьому все)#зк_відгук 155 (1)

Короткий експрес-відгук,який залітає в останній вагон року«Бідолашні створіння»Аласдер ҐрейПостмодерністське переосмислення історії про Франкенштейна. У центрі роману — книга Арчибальда Максвічнема про Беллу Бакстер, жінку, якій пересадили мозок немовляти й якій доводиться заново пізнавати світ. Але що, якщо подивитися на цю історію очима самої Белли?Почати варто з того, що нещодавно ця історія отримала нову хвилю популярності завдяки чудовому однойменному фільму Йоргоса Лантімоса. І, можливо, якби не фільм, ми б так і не прочитали цю книжку українською мовою — а це було б несправедливо, адже вона безумовно варта увагиНа відміну від (хай і неймовірно красивого!) режисерського переосмислення, першоджерело несе дещо інші ідеї, ще й загорнуті в оригінальну форму. Ґрей так і не встиг побачити екранізацію — і, мабуть, це на краще. Зараз поясню чому. Кілька порівнянь у трьох пунктах, коротко:• Лантімос переносить події з Ґлазго до Лондона, що насправді сумно й іронічно, зважаючи на те, що протягом століть англійці, у кращих традиціях імперіалізму, намагалися підкорити шотландців і позбавити їх культури. По суті, Лантімос робить те саме, що, зокрема, критикує у своєму тексті Ґрей, адже одна з тем роману — експансія в її різних проявах• Лантімос екранізує лише першу частину книги, ігноруючи якраз іншу оптику історії — ту, що викриває ненадійного оповідача і ставить під сумнів буквально все. Якщо Ґрей каже: «дивіться, історії формуються тими, хто їх розповідає», то Лантімос просто обирає і транслює ту версію історії, яка йому подобається• У фіналі Лантімос приводить свою героїню до цілком чіткої щасливої точки Б., де Белла остаточно бере своє життя під контроль. Натомість фінал Ґрея значно складніший: він не дає читачеві однозначної відповіді й ніби робить його своїм співтворцем А тепер вже без Лантімоса, про що ще ця книга і чим вона цікава:• загалом, попри красиву обгортку й ілюзорний натяк на феміністичну повістку, це абсолютно політичний роман, у якому, по-перше, автор доволі прозоро просуває свої соціалістичні ідеї, а по-друге — ще прозоріше критикує британський імперіалізм, і все це на тлі вікторіанської Англії• попри теми політичної незалежності, автор також розглядає і тему незалежності жінки • у кращих традиціях постмодернізму Ґрей майстерно грає з інтертекстуальністю. Окрім очевидної «жіночої» версії «Франкенштейна» Шеллі з усіма іграми в Бога, питаннями етичності тощо, тут є розкішні перегуки з Шекспіром і не тільки• і все ж таки, у тих самих постмодерністських традиціях, Ґрей не просто грається з текстом і сенсами — він ще й наповнює свою книжку візуальними елементами власного авторстваСубʼєктивно.Це хороша книга, яка з першої сторінки втягує читача у гру. Але. В якийсь момент починає здаватися, що цих ігор дещо забагато та деякі з них просто стають іграми заради ігор, а не заради сенсів. 4/5!#зк_відгук 154 (48)