Існує християнська доктрина, яка має назву транссубстанціація. Якщо дуже просто, в ній йдеться про те, що під час Євхаристії хліб і вино стають тілом і кров'ю Христа.Не символічно, а реально — буквально тілом і кров'ю Христа.Точніше, не так, що хліб раптом починає виглядати як м'ясо, а вино як кров. Зовні все залишається тим самим:людина бачить хліб. Відчуває запах хліба. Торкається хліба. Куштує хліб. Але доктрина каже: при все це, на глибшому рівні це вже не хліб і вино, а тіло і кров Христа.
І от тут починається найцікавіше. Бо якщо наші чуття кажуть одне, а релігійна традиція каже інше — кому ми маємо вірити?Виявилось, що існує чудовий і по праву елегантний аргумент, який все нам пояснить.З дозволу його авторів, я дав йому назву:Cлабший доказ не може зруйнувати сильнішийУ мене є прямий досвід — переді мною хліб і вино. Я бачу це, відчуваю це, можу перевірити це своїми чуттями.А є інший тип доказу. Мені кажуть: ні, це тіло і кров, бо так передано через Писання, традицію, апостолів, церковне вчення і тлумачення.
Але це вже не прямий досвід. Це ланцюг: хтось бачив — хтось записав — хтось передав — хтось переклав — хтось пояснив — хтось зробив із цього доктрину.
І тут ми ставимо дуже просте запитання:Чому цей ланцюг має бути сильнішим за те, що людина прямо зараз бачить і відчуває перед собою?Бо навіть перші свідки — апостоли — якщо вони щось бачили, бачили це через власні чуття. А ми маємо вже не їхні чуття. Ми маємо розповідь про їхні чуття.Доказ не стає сильнішим, коли проходить через покоління — він навпаки слабшає.Тут важливо зробити одне уточнення. Цей аргумент не стверджує, що чудес не буває. Він стверджує інше: щоб раціонально прийняти надзвичайне твердження, потрібен надзвичайний доказ.Філософ Девід Юм сформулював це так: свідчення на користь чуда можна прийняти лише тоді, коли хибність цього свідчення була б ще більшим чудом, ніж саме чудо.
Простіше: якщо тисяча незнайомих між собою людей з різних куточків світу незалежно описують одну і ту саму деталь — можливо, варто прислухатись. Бо припустити, що всі вони одночасно помилилися або збрехали, вже само по собі потребує пояснення.
Але ланцюг передачі через два тисячоліття — через переклади, собори, тлумачення і інституційні інтереси — не є таким доказом, бо те, що щось спотворюється або переосмислюється в такому ланцюгу, це не чудо — це норма.Тому слабкий доказ — доктрина, традиція, ланцюг — не може зруйнувати сильніший: відчуття, чуття, власний прямий досвід. Не тому що чудес не існує. А тому що цей конкретний доказ просто не дотягує до планки._______Дослідженні про людське розуміння (розділ X)Дейвід Г'юм
Десь роки два тому я дізнався, що Зигмунд Фройд можливо покінчив своє життя сам. В нього був рак і він тяжко хворів і попросив свого особистого лікаря про допомогу і той увів йому певну дозу морфіну, яка і стала причиною смерті — щодо цього тривають суперечки, але менше з тим.Всі ці два роки я не міг зрозуміти чому саме морфін і от готуючи нове відео про кодеїн — нарешті дійшло.Виявилось, що все досить просто. У нашій нервовій системі існують центри керуванням нашим диханням і цей процес автоматичний, ми його на рівні свідомого досвіду не помічаємо. Працює це так:Коли в організмі накопичується вуглекислий газ — CO₂, він змінює хімічний стан крові та спинномозкової рідини — середовище стає кислішим. Це зчитують спеціальні хеморецептори.Після цього дихальні центри в стовбурі мозку посилають сигнали до діафрагми та міжреберних м’язів. Людина починає дихати частіше або глибше, щоб вивести зайвий CO₂ і повернути організм до нормального стану.
Тобто дихання це автоматизована система контролю.Небезпека опіоїдів у тому, що вони ламають саме цю автоматичну систему. У нормі, коли CO₂ накопичується, мозок має подати сильний сигнал: дихай частіше, дихай глибше. Але під дією морфіну, героїну, фентанілу, кодеїну та інших опіоїдів дихальні центри стають менш чутливими до цього сигналу — CO₂ росте, кисню стає менше, але мозок реагує слабше.Людина буквально не відчуває, що втрачає дихання, бо це не схоже на звичайне задихання з панікою. Вона може просто ставати сонною, втрачати свідомість, дихати все рідше й поверхневіше — аж до повної зупинки дихання та смерті. Цікаво, якщо тіло помирає, що відбувається зі свідомістю в цей момент?
Питання вище відноситься до філософської ідеї антинаталізму. Зародки ідеї простежуються ще в античності. Філософу Демокріту приписують таку думку:"Народжувати дітей небезпечно: успіх наповнений клопотами й турботою, а невдача не має собі рівних за болем. Я думаю, що не слід мати дітей, бо в наявності дітей я бачу багато великих небезпек, багато болю і мало переваг".
Після нього було ще багато мислителів, які тим чи іншим чином торкалися цієї ідеї. Але для нас із вами найцікавіше сталося вже у 21 столітті, а саме із сучасною реконструкцією антинаталізму у філософа Девіда Бенатара.Його думка має радикальний характер, тому читати її потрібно обережно, пам’ятаючи: це ідея, а не заклик.Бенатар стверджує, що поява людини на світ не є нейтральною подією для самої цієї людини. Вона одразу відкриває можливість болю, страху, втрат, хвороб і смерті. Навіть якщо в цьому житті буде багато радості, любові та приємного досвіду, сам факт неминучого страждання вже робить народження шкідливим для того, хто народився.Його аргумент тримається на одній важливій різниці між болем і задоволенням:Коли є страждання, це погано.Коли є приємний досвід, це добре.Але коли страждання немає, це теж добре, навіть якщо немає істоти, яка могла б це оцінити.Натомість відсутність радості не є проблемою, якщо немає того, хто міг би бути цієї радості позбавлений.
Тобто ненароджена людина не втрачає щастя, бо її немає. Але якби вона народилася, вона гарантовано отримала б частку страждання.Тут виникає асиметрія: не створюючи нове життя, ми не забираємо ні в кого благо, але запобігаємо злу, яке обов’язково з’явилося б разом із цим життям.
Тому Бенатар закінчує свою книгу ось таким висновком: Якщо порівнювати народження і ненародження з позиції того, хто міг би з’явитися на світ, то не створювати нову людину морально краще, ніж створювати її.
Буквальна логічна структура для тих кому вона потрібна:
немає людини → немає радості → але немає того, кому її бракує → це не злонемає людини → немає страждання → зло не з’явилося → це доброє людина → є радість, але є і страждання → страждання має більшу моральну вагу → народження стає морально сумнівним.
Зворушив кінець книги "Мистецтво завжди бути правим"Коли супротивник переходить на особистості, досить зауважити йому, що це не стосується справи, і знову повернутися до предмета розмови, продовжуючи доводити свою думку, не зважаючи на завдану образу.Тобто слід зробити щось подібне до того, що Фемістокл сказав Еврібіаду: "Удар, але вислухай".Щоправда, не кожен здатен так учинити. Тому єдине надійне правило полягає в тому, на що вказував ще Арістотель в останньому розділі своєї "Топіки": Не сперечатися з першим ліпшим, а лише з тим, про кого знаєш, що він має досить розуму, аби не висловити якоїсь безглуздої нісенітниці, за яку потім самому ж стане соромно; з тим, хто здатен сперечатися підставами, а не голими повчальними твердженнями; З тим, хто вміє слухати докази, вникати в них і, нарешті, цінує істину настільки, що готовий уважно вислухати доводи навіть із вуст супротивника, а також має досить справедливості, щоб мужньо витримати власну неправоту, якщо істина виявиться на боці іншого.Звідси випливає, що зі ста людей навряд чи знайдеться бодай одна, варта того, щоб із нею починати суперечку.Щодо решти, то нехай говорять, що їм заманеться, адже кожен має право бути дурнем.Варто пам’ятати й слова Вольтера про те, що мир усе ж кращий за істину, а також арабське прислів’я:На дереві мовчання висить його плід, і цей плід є миром.
Недільний термін: ДискалькуліяЦе стан, коли людині важко розуміти числа, рахувати, працювати з математичними символами й виконувати прості обчислення і не тому, що вона лінива, дурна або не старається.Дискалькулія є розладом навчання, який впливає саме на обробку числової інформації та математичних понять. Приблизно так само, як дислексія ускладнює читання, дискалькулія ускладнює роботу з числами.Наприклад, людина може знати, що 1 плюс 7 дорівнює 8, але не одразу впізнати, що 8 дорівнює 7 плюс 1 означає ту саму математичну залежність.Для когось це очевидна перестановка, а для людини з дискалькулією це може виглядати як інша задача, яку мозку треба розбирати заново.У дітей це часто помітно в школі:важко запам’ятати таблицю множення, рахувати без пальців, розуміти знаки більше або менше, працювати з числовими рядами, дробами чи задачами. Але що найцікавіше — багато дорослих можуть мати дискалькулію й навіть не усвідомлювати цього. Вони просто все життя думають:Я погано рахую, математика не для мене, я туплю на касі, мені соромно, коли треба швидко порахувати решту.
У дорослому житті це може проявлятися коли важко порахувати гроші на касі, перевірити решту, розрахувати бюджет, зрозуміти знижку, поділити рахунок, перерахувати одиниці в рецепті, оцінити час, відстань або кількість.І через це виникає не лише практична проблема, а й емоційна: тривога, сором, паніка, злість на себе, уникання ситуацій, де треба рахувати при інших.
Але що головне — Дискалькулія не пов’язана з низьким інтелектом.Людина може добре мислити, писати й аналізувати, але губитися в цифрах, рахунку, символах і порядку дій. Через це часто виникають тривога, сором і уникання ситуацій, де треба швидко рахувати.Тому коли доросла людина зависає біля каси, довго рахує решту або уникає математичних задач, це не завжди неуважність. Іноді це може бути невидима трудність, з якою вона живе роками без розуміння цього.
Що таке нормальність?Історія з мого життяУ нас поруч із будинком живе хлопчина років 35, який явно знаходиться у шизофренічному спектрі. Він часто промовляє маячні ідеї, і що характерно, майже кожен ранок він виходить на балкон своєї квартири на пʼятому поверсі, стає без футболки і говорить маячню. Тобто слова і фрази, які для нас не мають зрозумілого сенсу.Я певен, що якби ви побачили це вперше, то здивувались би. І це нормально, бо не кожен день людина просто говорить до неба різну тарабарщину, кричить, співає, і так цілу годину, а то й дві.Але є одне велике але.Цей хлопець проживає власний досвід. І його внутрішня частина, схоже, повністю розуміє та узгоджує те, що з ним відбувається. По великому рахунку, він нормальний у межах власної реальності. І чим частіше я його бачу, тим більше в цьому переконуюсь. І от сьогодні сталася ситуація. Я повертався із магазину, купував ватрушки з творогом до чаю, і от іду поруч із його будинком, де він зазвичай веде незрозумілі для мене розмови. І бачу картину.Під його балконом стоїть юрба людей, десь пʼять чи шість осіб, років по 30. Вони кричать, ржуть і якось агресивно поводяться в бік його балкону. Я вирішив підійти, бо мені завжди цікаво спостерігати за людьми.Виявляється, вони лаються на нього. І прям так добряче. З різними: «іди нах*й», «уїб*н», «хворий», «божевільний», «вийди надвір, ми тебе побʼємо» і так далі.Вони настільки агресивні та провокативні, що на секунду я навіть подумав втрутитися. Бо я ж люблю спостерігати за людьми — особливо за тим, коли вони горять.Але на моє дивування, цьому хлопчині було глибоко пофіг на них та їхні образливі крики. Він був повністю в собі, ніби не чув і не бачив, що відбувається знизу його балкону.І, відверто вам признаюсь, мені стало смішно. Бо в цей момент було видно, наскільки наш світ може бути ненормальним у своїй нормальності.Люди, які так яскраво вважали себе адекватними, нормальними, не божевільними, виглядали більш божевільними, ніж хлопець у шизофренічному спектрі, який просто розмовляє із небом.
Що є ближчим до істини?Уявімо ситуацію: людина дивиться на монітор, де бачить карту міста, у якому ніколи не була.На цій карті чітко виділені вулиці, райони, памʼятки, маршрути, відстані, назви й межі. Для неї це місто існує як схема. Вона може орієнтуватися в ньому подумки, будувати маршрут, пояснювати, де що розташовано, навіть знати про це місто більше формально, ніж багато його мешканців.На противагу їй існує інша людина, яка не має карти, але перебуває в цьому місті. Вона ходить його вулицями, бачить будинки, чує транспорт, відчуває нерівність тротуару, губиться, запамʼятовує місця через досвід, а не через схему. Її знання менш точне в абстрактному сенсі, але воно безпосередньо стосується реального досвіду.І головне питання тут — що ближче до реальності? Уявлення людини, побудоване на карті, чи особистий досвід людини, побудований на перебуванні всередині міста?____________________Існує дуже цікава аналогія щодо нашого мозкуВін має дві півкулі, дві частини, які розділені між собою, але постійно взаємодіють через мозолисте тіло.Ці частини разом утворюють один мозок, але кожна з них має свої власні функціональні особливості.Наприклад, ліва півкуля у більшості людей сильніше повʼязана з мовленням, послідовним аналізом, класифікацією, точним фокусом уваги й роботою з уже відомими категоріями.Права півкуля більше залучена до цілісного сприйняття, просторового контексту, інтонації, тілесного відчуття, емоційного тону, новизни й ширшого поля уваги.
Тобто кожна півкуля має не окрему особистість, а свій спосіб обробки реальності.І саме на цьому нейробіологічному факті відомий психіатр, нейронауковець і філософ — Ієн Макґілкріст — побудував цікаву гіпотезу. Макґілкріст каже: можливо, головна різниця між півкулями не в тому, що одна відповідає за логіку, а інша за творчість. Це занадто грубе спрощення. Різниця глибша. Вони по різному спрямовують увагу на світ.Одна частина мозку, умовно ліва півкуля, прагне схопити світ, розділити його на частини, назвати, виміряти, поставити в категорії й зробити придатним для контролю. Вона створює карту.Інша частина, умовно права півкуля, тримає контакт із ширшим контекстом. Вона бачить не лише окремий обʼєкт, а ситуацію, звʼязки, живу присутність, неоднозначність і цілісність досвіду. Вона ближча до самої території.
І саме тут виникає філософська дилема — що для нас реальніше? Карта чи територія?Модель, яку можна виміряти й контролювати, чи живий досвід, який важче точно описати, але з якого взагалі починається наше сприйняття світу?
Теорія спіралі мовчанняВиявляється, якщо в певному середовищі одна думка здається думкою більшості, наприклад, що вакцинація це правильна й безпечна позиція — люди з протилежною думкою або сумнівами часто починають мовчати.Не тому, що вони змінили погляди, а тому, що бояться осуду, конфлікту, втрати репутації або соціальної ізоляції.Через це позиція більшості звучить ще сильніше, а позиція меншості стає менш видимою. З боку може здаватися, що майже всі думають однаково, хоча частина людей просто перестала говорити.Ось це і називають — спіраллю мовчання. На рівні техніки ця теорія бере за основу не об’єктивність факту, а його репрезентацію із різних точок зору.Тобто важливо не лише те, що є правдою, а й те, як ця правда виглядає в очах групи.Людина оцінює не тільки саму тему, а й реакцію середовища на цю тему. Хто говорить впевнено. Кого підтримують. Кого висміюють. Кого називають нормальним, а кого небезпечним, дурним або неправильним.І після цього людина приймає соціальне рішення: говорити чи промовчати.Якщо їй здається, що її позиція слабка, непопулярна або карається осудом, вона частіше мовчить. Але саме це мовчання робить її позицію ще менш видимою.
Із книги Карла Поппера "Логіка наукового відкриття""Якщо ми ігноруємо те, що думають або думали в минулому інші люди, то раціональна дискусія має закінчитися, хоча кожен з нас може продовжувати щасливо розмовляти сам із собою.Деякі філософи зробили розмови з собою чеснотою; можливо, тому, що вони відчували, що немає нікого іншого, з ким варто було б розмовляти.Я боюся, що практика філософування на цьому дещо піднесеному рівні може бути симптомом занепаду раціональної дискусії.Безсумнівно, Бог розмовляє переважно з Собою, тому що Йому немає з ким варто було б розмовляти.Але філософ повинен знати, що він не більш богоподібний, ніж будь яка інша людина".
Контекст: Поппер критикує філософію, яка замикається в собі й ігнорує чужі аргументи, традицію та критику. Для нього раціональність це не самотній монолог, а відкрита дискусія, де ідеї перевіряються через заперечення.Філософія, яка вважає, що істину можна вивести з одного великого принципу майже без зовнішньої перевірки. Частково це можна побачити в абсолютному ідеалізмі Геґеля або в деяких формах метафізичних систем, де побудова виглядає завершеною ще до зіткнення з досвідом і критикою.
Чи задумувались ви колись, що таке метафори і чому деякі люди кажуть, що вони ніколи не бувають абсолютно точними, а є тільки прикрасою мови?Уявімо, що хтось каже: Час летить
Ми з вами не думаємо, що час має крила. Ми не уявляємо годинник, який вилетів у вікно. Ми просто розуміємо, що час минає швидко.Або хтось каже:У нього камʼяне серце
Ми не думаємо, що в людини в грудях справжній камінь. Ми розуміємо, що ця людина холодна, жорстка або нечутлива.У побутовому сенсі метафора це коли ми пояснюємо одну річ через іншу. Не буквально, а через образ.Саме тому метафору довго вважали просто прикрасою мови.Бо на поверхні вона виглядає як красивий, але неточний спосіб сказати те саме іншими словами. Але у 1954 році стануться великі зміни. Філософ Макс Блек запропонував інший погляд на метафору. Знайомтесь — інтеракційна теорія метафори Макса БлекаЗа теорією Блека, метафора це не просто заміна одного слова іншим. Вона працює набагато складніше.Метафора змушує дві різні системи значень взаємодіяти між собою.Наприклад, коли ми кажемо:Людина це вовк!
Ми не маємо на увазі, що людина буквально перетворилася на тварину.Ми беремо образ вовка і переносимо його на людину. Разом з цим образом приходять хижість, небезпека, інстинкт, полювання, зграя, жорсткість. І після цього ми вже дивимось на людину не нейтрально, а через цей фільтр.Тобто метафора не просто описує предмет. Вона змінює спосіб, у який ми його бачимо. Вона підсвічує одні риси і ховає інші. Якщо назвати людину вовком, ми почнемо бачити в ній агресію і небезпеку. Але можемо не побачити вразливість, страх, залежність від середовища або інші складніші причини поведінки.Макс Блек створив по праву революційну теорію в якій метафора створює новий сенс через взаємодію двох образів. Один образ не просто замінює інший. Вони починають працювати разом. Людина змінюється через образ вовка, а вовк у цій фразі теж перестає бути просто твариною — він стає моделлю людської поведінки.Саме тому метафора це не просто прикраса мови. Це частина нашого мислення. Вона може допомогти нам краще зрозуміти явище, але може і спотворити його. Бо кожна метафора щось показує, а щось прибирає з поля зору. Наприклад коли ми кажемо: Мозок це компʼютер
Ми починаємо бачити обробку інформації, памʼять, сигнали і алгоритми. Але можемо забути, що мозок це жива біологічна система, а не просто залізо з програмою.__________________________Як це працює технічно:У Блека є два елементи: головний субʼєкт і допоміжний субʼєкт Головний субʼєкт це те, про що ми насправді говоримо. Допоміжний субʼєкт це образ, через який ми на це дивимось.У фразі — людина це вовк — головний субʼєкт це людина, а допоміжний субʼєкт це вовк.Логічна структура:є людина → додаємо образ вовка → увага переходить на хижість і небезпеку → інші риси людини відходять на другий план → метафора змінює не саму людину, а наше сприйняття цієї людини.
TGLIST.COM.UA
