З одним сусідом ми мало знайомі, як то воно буває у великих містах.Десь пересікалися, і завжди не більше, аніж «добрий день». Він людина творча, митець, кажуть, зі світовим ім’ям. Дорослий уже чоловік, високий, статний і помітно самодостатній — як у можливостях, так і в манерах.Не знаю, чи він єврей, але маму свою він любив по-єврейськи самовіддано. Вона старенька вже була, немічна, а він завжди так бережно турбувався про неї. Завжди неспішно під руку проводив її, чекав, щоб вона відпочила, нахилявся й заглядав у очі, коли щось питав її. Видно було, що шанує її до преклоніння, а вона, чомусь мені так здавалося, мала над ним мовчазну владу.І от якось пересіклися з ним на вулиці: привіт-привіт, — але він, як ніколи, зупиняється. Ну і я призупинився вже:— Як життя молоде, як Ваші справи? — починаю по-сусідськи.А він так з ходу:— Та мама померла. Вже три місяці. Ніяк не звикну, боляче так… Тяжко…Дивлюсь — у нього сльози на очах. Так неочікувано все було. Самодостатній такий дядько, ніколи не спілкувалися — і тут так раптом. Видно, що людина носить у собі свій біль, свою втрату, і тяжко їй.Бачив інтерв’ю, де відомий боксер Майк Тайсон, Залізний Майк, як його називали, розплакався до хлипів і не міг далі говорити, коли його запитали про доньку, яка чотирирічною загинула.Такі речі — це не про слабкість. Це про живу душу, про те, що людина жива, що в неї є щось святе, щось, що перевершує її саму, щось більше понад усе навколо, що замінити не можна.Автор «Хронік Нарнії» К. Льюїс якось писав про таке - якщо хочеш заховати своє серце від страждання і болю, то ховай його в байдужість, бо якщо любиш — спокою не матимеш.Люби і будь 🤍#життяілюди
То треба чи не треба?Дилема! І таки не на рівному місці. З одного боку, людині легко загубитися за всілякими «треба». Запитайте он десь на перехресті соцмереж: «А як треба?» — купа народу знайдеться розказати, як треба, і мало хто спитає: «А як би ти хотів?» Час, культура, віра, тренди, мода, традиція, маркетологи, психологи, батьки, вчителі, друзі, священники, депутати, умніки, блогери…І всім щось від людини треба. Треба і треба, і треба. Однак, проте і понад цим, не спішіть змахувати із себе всі «треба». Якщо, звичайно, не хочете, як наркомани, залишатися з одними «хочу». Можна спробувати поставити себе вище всяких «треба», як то роблять піжони, в яких купа амбіцій і ніякої відповідальності, але тут або ти собі брешеш, або ситуація на межі розладу і патології.Дешева і попсова психологія переконує: «Нікого не слухай, будь собою!» А реальність тихо каже: треба вживатися, адаптуватися треба. Людина — протирічлива істота. Вона водночас хоче тістечок і бути в гарній формі; робити дурниці, а то й підлості, та очікувати поваги й визнання. І як із цього вийти? Якщо без «треба» в житті не обійтись, то, щоб не плутатися в чужих, треба мати свої. Спробувати зрозуміти, що треба мені. А кожній людині щось треба. На що я погоджуюсь і для чого. Яку ціну готовий платити за свої «треба». Щоб не вийшло, що шукав свободи, а провалився в порожнечу. Відчуття сенсу рівнопропорційне відповідальності, яку людина на себе приймає в житті. Живи і будь 🤍#опитування
"Ніцше назвав людину «хворим звіром». Тому що наш спосіб життя мінливий і непередбачуваний. На відміну від інших видів тварин, наша природа не скута жорсткими схемами. Лев змушений все життя бути левом, собака — собакою, але людина може стати астронавтом, дикуном, філософом, моряком, хліборобом чи скульптором. Вона уміє грати і втілювати у своєму житті безліч різних доль. А вибір цей не визначається ані розумом, ані просто здоровим глуздом — лише приступом зачудування, або, як сказав Робінсон Джефферс, «міражами, що виманюють за огорожу». Втім, і серед нас вистачає тих, кого анітрохи не чіпає «найкраще в людині» (Гете). Такі люди і в наш час залишаються на рівні допотопних мавп, зайнятих виключно економікою (добуванням їжі), соціологією (ловити воші одне на одному) та політикою (вступати в постійні конфлікти); вони спершу кидаються камінням, а потім зализують один одному рани. Вони взагалі навряд чи розуміють, що найбільші кроки людського прогресу — наслідки не зализаних ран, а глибокого трепету."Міфи, у яких нам жити. Джозеф Кемпбелл, релігієзнавець та антрополог, натхненник автора фільму "Зоряні війни".Не втрачати дивування 🤍#цитатка
Є в людей одна дуже хороша риса, але як і все дуже хороше - вона дуже рідкісна.Можна було би сказати, що ця риса дуже християнська, але я не впевнений, що християнство в праві привласнювати все краще в людині. На цьому рівні людське і Боже співпадає. Людина у кращих проявах свого духу - це задум Божий, Його образ і Божа слава, - тож мова не стільки про християнство зокрема, як про людськість взагалі. Але і серед віруючих людей ця риса в дефіциті.То що, є якісь здогадки, про що мова?)Найперше, що може спадати на думку, можливо це...- Любов? Так мало справжньої любові! Але ні, не любов)- Вдячність? Люди так рідко бувають направду вдячними! Але ні, і не вдячність))Це така рідкісна риса, що вона навіть рідко на думку спадає) Якщо ви її в комусь зустрінете, то ви точно і полюбите цю людину, і будете вдячні. Звісно, якщо ви не крайній дурень, який не знає різниці між добром і жлобством, красою і вульгарщиною.Але хватить вже інтриги, давайте відкривати карти))Мова про... делікатність. І не плутати, будь ласка, із скромністю, манерністю, сюсюканням чи, не дай Боже, із малодушністю.Делікатність - це уділ сильних духом людей, які мають внутрішню свободу і впевненість.Делікатність - це таке рідкісне поєднання сили і доброти. Бо у житті як буває: або сильний, але нахрапистий до наглості і хамства; або добрий, але слабкий і непевний.Делікатність якраз навпаки, це та дамаська сталь, що поєднує твердість із гнучкістю, сплав сили і доброти.Делікатність - це коли людина не лише не намагається самостверджуватись за рахунок тебе, але ще й дбає про тебе, щоб ти поряд не відчував себе незручно. Це складна річ, бо людина розуміє і дбає не лише за себе, але й за тебе, розуміє тебе, твою особливість, зважає на тебе і поважає. Втім, це стається також не через її самоприниження чи щось таке. Це коли її відчуття цінності вистачає на вас обох.Мені пощастило, я зустрічав таких людей. Це особливий досвід. Досвід... себе, коли ти можеш спокійно, без перестороги бути собою. Досвід іншого, який не ховається і не зникає через тебе, але з повагою залишається собою. І досвід зустрічі, насолоди від моменту, від самого існування і життя. Делікатним не вийде бути завжди і з усіма, але це вже інша історія)Живи і будь 🤍#життянавчило
Давайте сьогодні розкажу вам про… кохання)Завжди актуально. Всі про то говорять, ніби знають, розуміють, але…От спитайте когось, хто поряд:— Слухай, а як ти думаєш, от що таке кохання? - І ви побачите, що люди починають губитись.Або спробуйте самі на то питання відповісти. І так, щоб це були не просто красиві слова, а щоб щось можна було зрозуміти (можна уявити, що пояснюєш це інопланетянину, який от не в темі зовсім))Ну, є й хороша новина — психологи з коханням розібрались, і це цікаво.Виявляється, що справжнє кохання складається із трьох пазлів:— Близькість.І не лише про фізично близько. Обов'язково про відчуття довіри, єдності, взаємопов’язаності, про те, що ще називають родством душ;— Пристрасть.Дійсно, де ви бачили кохання без пристрасті? Кажуть психологи, що це важлива складова у коханні — сексуальна привабливість.А третій пазл — особливо цікавий. Якщо перші два здаються очевидними, про них можна здогадатись, то третій ви навряд чи вгадаєте. Втім, спробуйте: як ви думаєте, що є третьою складовою у коханні, без чого воно — не кохання?Якщо відповіли, тоді читаємо далі…— Зобов’язання!Рішучість назвати ці стосунки коханням і мати намір, навіть більше аніж просто намір — зобов’язання — підтримувати ці стосунки із людиною.Останній пункт особливо цікавий тим, що може бути поганий настрій, невдоволення, може навіть сварка чи ще щось таке, але не варто спішити рвати стосунки. Якщо ти хотів кохання, то маєш мати зобов’язання.Ну і це ще заява в піку нинішньому споживацтву у стосунках: кохання — це не тільки про насолоду і вдоволення.Якщо у вас є всі три пункти, то психологи запевняють — у вас досконале кохання!Бережіть його)Можна ще поміркувати, як виглядають стосунки, коли одного пункту немає, а є два інші. Або — двох немає, а є щось одне. Це теж цікаво.Треба сказати, що ось таке розуміння кохання цілком відповідає християнським уявлення про людину і про стосунки, про цінності і відповідальність.Живи і будь 🤍#психомудрості
Непрості часи.Що не скажеш — повертаєшся, дивишся і… ну що ти ото умнічаєш: люди в біді, в холоді, а ти їм свої психомудрості.Як Тіна Кароль: «У нас немає світла, та в нас є тепло. У нас немає тепла, та в нас є добро». Людей то розізлило, хоч і хороші слова, безперечно. Та є моменти, коли вся правда в тому, щоб не вчити жити, а краще допомогти матеріально.Якось бачив виступ одного пастора, що приїхав з Америки в Європу, якусь лекцію там читав. Ну і в кінці він так мило і з добротою до всього залу:— Я живу в такому-то місті, ось мій номер телефону, запишіть собі! Якщо ви раптом будете у нас і вам не буде де зупинитись, або, може, не буде грошей чи якісь проблеми, то набирайте мене — я за вас помолюся!))Він то жартував, звісно, але в тій іронії немало життєвої правди.Проте покрити все мовчанням чи говорити лише про біду теж було би неправильно. Поки ми живі — ми про живе думаємо, як би не було. Тож писатиму)Ми й допомагаємо. По можливості, звісно, бо вистачило би сил потурбуватися за тих, за кого маєш турбуватися. Але є така собі Копілочка Добра, куди знайомі жертвують, а звідти вже — тим, хто в потребі. Кожен священник зустрічає таких людей і ситуації. Сьогодні ж тим більше. Скромно, але все ж комусь підмога.Гадаю, то важливо проговорити, щоб було розуміння, що ми в одному контексті, і я не умнічаю десь із теплого, самовдоволеного, ситого простору. Я в тих же буднях, не рідко із тими ж питаннями. Разом таки тепліше. В усіх сенсах.Тож продовжимо 🤍#думи
Поміж війною і холодом у світі є немало добрих і теплих історій. Ось вам одна така родинна. Днями від учасника почув.Шестеро братів і сестер. Всі вже достатньо дорослі: у когось свої родини, у кожного свої справи, турботи. Живуть всі в одному містечку під Києвом. Батьки теж там.У перші дні великої війни, коли з продуктами, магазинами, роботами і зарплатами була нерозбериха, вони зібрали свої заощадження, в кого які були, і віддали все старшому брату. Він як старший мав розпоряджатись так, щоб у кожного була їжа і необхідне, щоб кожен міг оплатити комунальні і закрити необхідне.Дехто з братів пішов воювати, то про їхні родини теж турбувалися разом через старшого брата і спільний гаманець.Згодом, коли життя більш-менш урівноважилось, старший брат залишок тих спільних грошей розділив не відносно того, хто скільки приніс, але порівну, і роздав їм.Зацініть цю ієрархію - у них є старший брат, вони його визнають. І старший він не лише за роками, він голова родини, він той, хто турбується і тому має владу.І вся родина тут, як спільнота (від спільно і спільне), поєднані не лише батьками, але взаємністю, турботою і навіть грошима.Таке сьогодні побачиш не часто. Виглядає зовсім не модерно, радше патріархально, може навіть по-біблійному. Насправді десь так і є, бо це віруюча родина, для яких мудрість Біблії є дороговказом у житті.Ось така тепла історія, яка покликана зігріти вас трохи у цих негараздах і холодах.Дбати про близьких - це те, що правильно у житті. Те, що наповнює його змістом.Ми треба одне одному 🤍#життяілюди
Лектор зауважує: «Якщо ви хочете працювати зі спільнотою глибоко, то вона повинна бути закритою і з фінансовими внесками».Психологія цієї формули зрозуміла: людина готова платити тільки за те, що їй справді дороге. Навіть не так — за що людина платить, те їй і дороге.Візьміть, от для прикладу, повітря: чи часто ви вдячні за нього і відчуваєте його цінність? Ні, звичайно, бо у людини є така суперздатність, як звикання. Хоча цінність повітря неймовірна, бо якщо ви не будете дихати всього лише три маленькі хвилинки, то це коштуватиме вам життя.Те, що доступне кожному і легко, на відстані витягнутої руки, не встаючи з дивана, умовно кажучи, — те втрачає свою значущість і цінність. Навіть якщо це справді щось цінне і важливе.Та мене зачепило інше. Я — про наші церковні спільноти сьогодні. Чи можна церковні громади сьогодні називати спільнотами — питання риторичне.Ми захоплюємось спільнотами перших християн, ставимо їх у приклад, але в них-то якраз були закриті групи і навіть спільна каса.Церковні спільноти почали втрачати свою цінність, коли літургійний виголос — «Двері! Двері! Будьмо уважні» — став символічним: двері залишились відкритими, а нехрещені й відлучені перестали виходити.Назад нічого не повернути — є як є. Але якщо ми, віруючі люди, шукаємо сьогодні собі якісь відповіді, то це варто розуміти. Ну і священникам претендувати на якусь глибоку роботу з громадами не треба. Окрім вигорання, в такому випадку я поки нічого особливого не зустрічав. Достатньо кадила, кропила, стандартної проповіді і привітності.І справа не в тому, що люди сьогодні такі погані, а в тому, що так організоване наше суспільство: культура до того спонукає, і так уже влаштоване наше церковне життя. Поки так.Живи і будь 🤍#іпроцеркву
У нинішній психологічній культурі, і в культурі загалом, а вона добряче психологізована, багато говориться про прийняття, про можливість побути слабким, невпевненим тощо. У тому, безперечно, є своя правда. Одне із людських почуттів, серед інших всяких різних, є почуття безсилля, як не крути. І таке буває стається з кожним, це теж правда. Однак, сьогодні можна впевнено говорити про таку собі тенденцію слабкості. Про таке м'яке, але вже досить нав'язливе пропагування безпорадності і навіть розхлябаності. Правда ж в тому, що це однобокий підхід. Жодна людина не зводиться до зазначених рис. Так чи інакше, але в кожного є ще й те, що називається силою духу, стійкістю, характером, дисципліною. І про це теж важливо говорити, бо в коня і комбікорм. Кого годуєте - на тому і їдете. Життя - не тепла бесіда із приймаючим терапевтом чи душевним священником, краще подбати про свою силу і про те, що робить тебе сильнішим. Це пригодиться. Не прийміть це зауваження однобоко. Тут, як казав Господь, і те треба робити, і іншого не залишати. І доброго вам понеділкового 🤍#думи
Була у мене така сумносмішна історія.Їхав на похорон. Точніше — уже з храму на кладовище. Мене посадили в автобус із покійним і його родичами. Для священика справа звична. Зима, холодно, та й ситуація відповідна — всі мовчать. Тут мій телефон із тиші настирно дає знати, що хтось написує. Дивлюся — пише кума, що якраз у роддомі чекала свого прекрасного третього: «Кум, народжую! Помолись, будь ласочка!»Ситуація, як ви розумієте, не чекає — відкладати нікуди. Церкві вже 2 тисячі років, там знають життя, як воно є, тому в тій же книжці, де чин похорону, там же і молитви про допомогу в родах. Витягую ту практичну книжечку, хрещусь благочестиво і, трясучись по дорозі до кладовища, встигаю помолитися за нове життя.Парадокси життя. На нього не відповісти простим реченням.Сьогодні таких парадоксів стало ще більше. Хтось втратив теплий дім, хтось — рідних, а в когось навіть світло не виключають…Як сьогодні бути сильним? За що триматись? Звідки можна черпнути сили духу? Як не загубитись? Чим жити?Дивлюся на людей, які тримаються і які не дуже, — у кожного своя відповідь. Як і свої питання. Бо в кожного своя історія. Чужі відповіді можуть бути правильними і красивими, можуть навіть підтримати — але вони не твої. Коли ж є своє власне слово, своя власна відповідь на це життя — це найкраще. Це те, що справді дає сили.Людина може багато витримати, якщо знає навіщо Живи і будь 🤍#війна #думи
TGLIST.COM.UA
