Була у мене така сумносмішна історія.Їхав на похорон. Точніше — уже з храму на кладовище. Мене посадили в автобус із покійним і його родичами. Для священика справа звична. Зима, холодно, та й ситуація відповідна — всі мовчать. Тут мій телефон із тиші настирно дає знати, що хтось написує. Дивлюся — пише кума, що якраз у роддомі чекала свого прекрасного третього: «Кум, народжую! Помолись, будь ласочка!»Ситуація, як ви розумієте, не чекає — відкладати нікуди. Церкві вже 2 тисячі років, там знають життя, як воно є, тому в тій же книжці, де чин похорону, там же і молитви про допомогу в родах. Витягую ту практичну книжечку, хрещусь благочестиво і, трясучись по дорозі до кладовища, встигаю помолитися за нове життя.Парадокси життя. На нього не відповісти простим реченням.Сьогодні таких парадоксів стало ще більше. Хтось втратив теплий дім, хтось — рідних, а в когось навіть світло не виключають…Як сьогодні бути сильним? За що триматись? Звідки можна черпнути сили духу? Як не загубитись? Чим жити?Дивлюся на людей, які тримаються і які не дуже, — у кожного своя відповідь. Як і свої питання. Бо в кожного своя історія. Чужі відповіді можуть бути правильними і красивими, можуть навіть підтримати — але вони не твої. Коли ж є своє власне слово, своя власна відповідь на це життя — це найкраще. Це те, що справді дає сили.Людина може багато витримати, якщо знає навіщо Живи і будь 🤍#війна #думи