З одним сусідом ми мало знайомі, як то воно буває у великих містах.Десь пересікалися, і завжди не більше, аніж «добрий день». Він людина творча, митець, кажуть, зі світовим ім’ям. Дорослий уже чоловік, високий, статний і помітно самодостатній — як у можливостях, так і в манерах.Не знаю, чи він єврей, але маму свою він любив по-єврейськи самовіддано. Вона старенька вже була, немічна, а він завжди так бережно турбувався про неї. Завжди неспішно під руку проводив її, чекав, щоб вона відпочила, нахилявся й заглядав у очі, коли щось питав її. Видно було, що шанує її до преклоніння, а вона, чомусь мені так здавалося, мала над ним мовчазну владу.І от якось пересіклися з ним на вулиці: привіт-привіт, — але він, як ніколи, зупиняється. Ну і я призупинився вже:— Як життя молоде, як Ваші справи? — починаю по-сусідськи.А він так з ходу:— Та мама померла. Вже три місяці. Ніяк не звикну, боляче так… Тяжко…Дивлюсь — у нього сльози на очах. Так неочікувано все було. Самодостатній такий дядько, ніколи не спілкувалися — і тут так раптом. Видно, що людина носить у собі свій біль, свою втрату, і тяжко їй.Бачив інтерв’ю, де відомий боксер Майк Тайсон, Залізний Майк, як його називали, розплакався до хлипів і не міг далі говорити, коли його запитали про доньку, яка чотирирічною загинула.Такі речі — це не про слабкість. Це про живу душу, про те, що людина жива, що в неї є щось святе, щось, що перевершує її саму, щось більше понад усе навколо, що замінити не можна.Автор «Хронік Нарнії» К. Льюїс якось писав про таке - якщо хочеш заховати своє серце від страждання і болю, то ховай його в байдужість, бо якщо любиш — спокою не матимеш.Люби і будь 🤍#життяілюди