Горіха Зерня

Я вже трошки побоююсь заходити у ФБ – настільки строката стрічка, настільки полярні погляди та інтереси людей, які розходяться усе далі. Все менше відчуття, що нас щось об’єднує. Але також розумію, що це тимчасовий настрій. І навіть очікуваний, ми ще довго протрималися. У селі сусідка скаржиться на здоров’я, у неї дійсно поважний вік і серйозні діагнози. Ніби прощається, наполегливо роздає свої рослини, щоб потрапили у добрі руки після неї. Я не взяла. Натомість побажала їй дожити до агонії п…тіна. Я всім це бажаю, як на мене, це хороша мітка, до якої можна прагнути. Сусідка розгубилася – як ви сказали? Агонії чого? - Саме так, - відповіла я. І повторила ще раз. Жінка розсміялася живим і дуже гарним сміхом, розправила плечі і пішла підрізати свої вишні. Так от, я вам усім бажаю того самого. Дожити і побачити на власні очі. А тим часом провела розіграш своїх тарелів. Ми зібрали майже половину суми на машину для бійців, і цей прекрасний приз виграла пані Ніна Ш, донат на суму 114 грн. від 1 квітня. Вітаю пані Ніну і дякую усім, хто долучається. Прошу переможницю зв"язатися зі мною будь-яким доступним способом.

Іще з 14го року у мене замість стандартної автомобільної аптечки - військовий несесер. Така камуфльована косметична сумка з кількома відділеннями, куди влазить значно більше, ніж у аптечку.Не пам'ятаю, звідки він у мене взявся, хтось подарував. Але праний - перепраний, а досі служить. Я ж боягузка, тому забила по вінця бинтами, пакетами для тампонування ран, якимись пластирями, оклюзійними наліпками і турнікетом. Раптом аварія, у когось кровотеча - і я тут така з оберемком вати. Ніби не втрачаю свідомість від крові. Також ця штука допомагає перетинати кордон. Митники завжди кидаються на неї як шуліки і патрають у пошуках наркотичних засобів. Не знаходять, розчаровано згрібають все назад і більше ніяких валіз не дивляться.Не знаю, чому так, але воно працює. Ну і тримаю я цю аптечку під рукою, не десь у закапелках авто. Щоб у разі чого відразу вихопити. Так от, сьогодні вперше подумала, що треба прикрити рушником або поставити так, щоб не було видно з вулиці. Бо таке відчуття, що за шматок камуфляжу у машині можуть розбити вікно. І ще деколи думаю, що б про це все сказав Руф. Може й нічого. Юрко завжди ідеалізував Україну як вищу цінність, але був досить скептичним щодо людей. Щоразу так радів, коли знаходив однодумців, ніби це була якась рідкість, ніби ми завжди у меншості. Може, він і правий.

​У пʼятницю – ключовий суд у справі незаконних санкцій проти Петра Порошенка.За понад 13 місяців зе-чинуші не навели ЖОДНОЇ фактичної підстави застосування санкцій. Зате ми почули набір перлів, що:🔹Санкції мають превентивний і виховний характер🔹Санкції мають на меті дисциплінувати Порошенка🔹Заборона Порошенку авіаносцями входити до портів України виправдана, хоча він їх не має, але може мати у майбутньому🔹Фейки імені портнова, які зе-чинуша називала доконаними фактами з вікіпедії🔹«Укрпошта, НА ЖАЛЬ, не може ставити відмітки заднім числом»🔹«Відеозвернення та інтервʼю Президента не є діяльністю посадової особи при здійсненні владних повноважень»🔹Представниця Зе зізнались, що вносили зміни в Указ вже після опублікування, називаючи свої підробки «технічними правками»За цей час ми дізнались, що влада "торгує" санкціями: виключає зі списків тих, хто "заніс", і репресує неугодних. За цей час ми виявили, що щонайменше 5 фігурантів міндічгейту голосували за незаконні санкції.За цей час зʼявилось перше рішення ЄСПЛ «MSL проти України» щодо санкцій, яке перевертає санкційну політику.За цей час тема санкцій проти Порошенка зʼявлялась у документах європейських партнерів у контексті політичних переслідувань.І за цей час ЄСПЛ почав розглядати справу санкцій проти Петра Порошенка.Адвокати зазначають, що ця справа мала б бути розглянута протягом двох місяців( а розгляд триває вже понад рік), а на суддів Верховного суду може чинитись тиск збоку влади. А факт проведення вже 15 засідань свідчить про слабкість позиції президента, який не може довести законності своїх дій. Порошенко – єдиний, щодо кого запроваджено заборону правочинів, єдиний, кого намагаються виштовхнути з виборів судово-адміністративним шляхом.Я сподіваюсь, що Верховний суд знайде в собі силу бути незалежним і винести справедливе рішення. Бо те, що відбувається сьогодні – це не просто судовий процес, це тест на повагу до верховенства права і європейських стандартів правосуддя.Я бачу зневагу до закону, бачу спроби політичного тиску і використання санкцій як інструменту боротьби з опонентами. І саме тому завтрашній день є визначальним – не лише для Петра Порошенка, а для всієї країни.

У річницю звільнення Бучі багато пишуть про ці події. Багато спекуляцій, багато намагань якось перекрутити, виправити загальну пам'ять. Тема Бучі, як і тема стрімкої окупації півдня України, окупації Чорнобиля, районів Київщини дуже невигідна для Зеленського та його партії. Звісно, вони щоразу намагаються її замилити або перекрити якимись скандалами, одна скандальна депутатка в поміч. Поки що нам годі сподіватися на чесну розмову про причини того, що сталося. Я, звісно, хочу дожити до того, як це стане "на часі", але розумію, що тоді вже буде зовсім інший контекст і сприйняття. Колись нащадки запитають - ба, а чому ті, хто здали Бучу росіянам, сиділи у вас при владі іще наступних ... років? І я не знатиму, що на це відповісти.(Замість трикрапки спочатку написала "вісім", але це невиправданий оптимізм). Єдине, можу порадити книгу. Якщо ви теж розумієте, що відбувається, і хочете зберегти ясність бачення, купіть книгу Каті Єгорушкіної з довгою назвою:"І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни." Як на мене, вона дуже важлива і повинна бути у домашній бібліотеці. Як аргумент, можливо як ліки чи протиотрута. Там концентрований біль у цій книзі, але принаймні він зафіксований, ретельно описаний, так що ніхто не зможе сказати, що його не було.

Як багато хто, я у стані обалдіння спостерігаю за справою Івана Марчука проти Михайла Апостола. Там де колишній радник Авакова терся біля художника, тоді підсунув йому якісь папери на підпис, і тепер виявилося, що всі права на цифрові зображення картин Марчука на сто років перейшли до сина Апостола. За десять тисяч гривень.І Апостоли вимагають свою плату з авторів каталогів і виставок, що зробило неможливим виставкову діяльність Марчука. І художник у свої поважні роки має через суд відбиватися від цієї угоди століття, доводити, що його ввели в оману. Судячи з того, що попри розголос справа тягнеться уже рік, і можливо тягнутиметься ще роками, Апостоли все добре продумали. У них у запасі більше часу, ніж у Марчука. А слухання можна затягувати до безкінечності відводами адвокатів та різними експертизами. Так от, що мене особливо зачепило. Я була у друзях Апостола на фб, доки він мене не забанив за питання про цю справу.А читала його як садовода. Він багато писав про свій лісо-сад, про нові та забуті технології вирощування. Викладав фото себе і внуків у вишиванках, милувався продукцією власного саду, полуницею. Писав про нашу відповідальність перед наступними поколіннями, що треба дбати про природу і свою землю, жити в гармонії зі світом. От і подбав. Увійде в історію як хрунь і дрібний шахрай, як тупий обмежений рагуль. Ні сад, ні вишиванки не врятували. Численним внукам бажано змінити прізвище від ганьби подалі.

Я пам'ятаю, як починала волонтерську роботу у 2014 році. Тоді було потрібно все і відразу, хоча звісно що масштаб бойових дій був іншим.Але також було відчуття, що волонтери затикають дірки, де тільки можуть, а держава використовує цей час, щоб запустити махіну забезпечення. І дійсно, тоді з кожним місяцем ситуація покращувалася. 15й рік неможливо було порівняти з чотирнадцятим, а у 16му наші військові були вже нагодовані, озброєні та вдягнені у класну форму українського виробництва. І талани. Зараз же такого відчуття нема. Кількість запитів не зменшується, а стає все більшою. І це все викликає і відчай, і роздратування одночасно. Люди не можуть тягнути ці витрати на своїх плечах, уже просто немає з чого. От щойно досить різко відмовила одному підрозділу. Чому різко? Щоб не давати надії там, де її нема. Вони прийшли з величезним списком потреб, у якому і броньовані автомобілі, і дрони, і старлінки, і навіть "вампіри" та батареї до них. Що я, мама-одиначка з трьома дітьми, можу їм сказати? Ви військо, ви армія. Ви виконуєте найважливішу роботу у нашій державі. Ви маєте право не просити, а вимагати - тільки не у мене, а у свого командування, в Уряду, у Міністерства оборони, у президента Зеленського. Все, ресурс закривання потреб вашим власним грошовим забезпеченням і приватними зборами по 50-100 гривень вичерпався. Уже чотири роки минуло з початку повномасштабного вторгнення. При Зеленському виросло покоління нових корупційних мільйонерів, у державі є гроші, щоб платити по дві тисячі на людину за вимірювання тиску і ваги, є гроші на компенсацію вартості пального, є гроші на безкоштовні тисячі кілометрів Укрзалізницею, на якісь програми ментального і сакрального здоров'я, бозна на що іще. Є гроші на прокурорів-інвалідів і їхні пенсії, на Міндіча і двушечки на москву, на активістів-антикорупціонерів у наглядових радах з мільйонними зарплатами.Якісь дикі суми доларів і кілограми золота возять інкасаторські машини по Європі, а списки від військових тільки ростуть. Пам'ятаєте, як всі сміялися з російського Прігожіна,який волав "гдє снаряди?!"Тільки в цьому нема нічого смішного, бо наша армія скоро теж отак волатиме. Я навіть думаю, що їм час це робити, озвучувати свої потреби публічно і адресувати їх відповідальним особам.

Ні, я не можу. Виставляє хлопець фото з дружиною. Так і підписує: це ми з дружиною.Якась пані у коментарях: я вам не вірю. Вона не може бути вашою дружиною. Власне, це все, що варто знати про соцмережі і соціум загалом. Можна витратити більшу частину життя, щось пояснюючи чи відповідаючи на безглузді закиди. Я повернулася зі Швеції теж в ореолі чужого здивування. Який сенс їхати добу туди, день там і добу назад заради годинного виступу? Ну нехай двогодинного.Та хто його знає, чесно. Тим більше, я як завжди сумніваюся у своїх виступальних здібностях, думаю, що хтось би значно краще сказав і розумніше. Але хтось кращий і розумніший не доїхав, лишилася я :) Найсумніше мені було говорити не зі шведами, а з нашою діаспорою. Одна пані сказала: я не знаю, чи ми ще потрібні Україні. Чи нас захочуть прийняти назад, чи не будуть дорікати, що ми виїхали. Як би мені хотілося її запевнити, що ніхто не дорікне. Але я знаю, що це не так, що люди все одно будуть чіплятися через дрібниці, а вже через те, хто де і по яку сторону кордону опинився - це само собою.Але своє життя не можна будувати, озираючись на коментаторів у соцмережах чи випадкових людей з вулиці. Ми просто щось робимо, помиляємося, перероблюємо, пробуємо знову. Це завжди комусь не сподобається, хтось вам обов'язково розкаже, що треба було інакше.Ми взагалі не впливаємо на те, що вони говорять. Ми впливаємо тільки на те, чи станемо ми це слухати.

Сьогодні на дискусійній панелі у Стокгольмі сказала очевидні для мене речі.Що Європу можна "вилікувати" від замилування російською культурою. І що ми, звісно, стараємося у цьому напрямку у міру наших можливостей, хоч і не все виходить. Але там, де ми недопрацьовуємо, росія впорається сама. Так як в Україні вони розбомбили бібліотеки з російськими книжками і пам'ятники своїм власним письменникам. До того і тут іде. Між поточною ситуацією і "деколонізацією", зверненням з імперських рейок і олюдненням російського режиму лежить війна. Все це буде здійснено через напад росіян, а потім їхню поразку у війні. От після цього можна буде говорити про якісь зміни на росії. А поки що росіяни перетворюють свою країну на Північну Корею, відключать інтернет і зв'язок із зовнішнім світом, мілітаризуються і закуклюються. І доки Європа знову і знову шукає на гімні сметани, тобто сенси у творчості толстоєвського, монстр готується до нападу. Після цього нападу симпатиків росіян поменшає з об'єктивних причин.

Не те, щоб я прагнула цього знання чи мріяла його спеціально здобути. Воно саме, так сталося. Так сталося, що я знаю, де перебути у Варшаві між потягом і літаком за спокійною роботою. (У бібліотеці. У кожній столиці Європи у мене є знайомі у бібліотеках). Або що дозатори мила у вбиральні Варшавського аеропорту потрібно не натискати, а підтягувати до себе, там внизу є спеціальний важіль. Або польська мова. Ніколи не думала, що розумітиму її на слух як англійську. Або зможу читати написи на парканах.Місток біля розваленого вокзалу у Хелмі розписаний антиукраїнськими графіті. Вони тих "бендер" і так, і сяк, і туди, і сюди... Раніше я б розстроїлася. А зараз навіть вухом не повела. Можу уявити цього писуна у реальній зустрічі з "бендерою". Хоча прибиральники, звісно, могли б замалювати. Мені здається, я дивлюся на світ оком втомленим як трьохсотрічна черепаха. Чи ворона, якщо ворони живуть так довго. Мало що може здивувати і практично нічого - налякати. Я знаю ціну собі і своєму народу, і з цього знання уже практично неможливо зсунути. Днями знову бачила дописи про можливе відкриття Борисполя. Раніше я думала - ну який ідіот полетить під час війни, якщо це зроблять до перемоги? А тепер відчуваю, що такий ідіот - це я. От тільки дітей з собою не візьму. Друзі, втомлені чи ні, прогортайте кілька дописів вгору. Там у мене відео з хлопцями і циферки у коментарях. Дуже треба.

Сьогодні вдалося вивезти із села на Сумщині частину реманенту і техніки з гаражу. Ви не повірите, але навіть приїхав мій розкішний дерев'яний гамак. Я до останнього не вірила, що з цієї затії щось вийде, але чоловік, який взявся за цю роботу, таки дочекався вікна в обстрілах. Вже повернувся додому, тож можна видихнути. Далі нарешті відправила Новою поштою картину, яку у мене дуже хороша людина виграла у лотереї. І ще одну посилку у шпиталь, сподіваюся, там мій подарунок комусь сподобається. Забрала малого зі школи, послухала семінар у Могилянці, прибрала, витягла валізу... І чисто випадково глянула у квиток. А там час відбуття на годину раніше, ніж я собі думала. :) Від стану "стою у рушнику з мокрою головою над порожньою валізою" до забігання у вагон минуло сорок хвилин. Тобто у закордонне відрядження я зібралася швидше, ніж догорів сірник у руці. Зараз намагаюся зрозуміти, що я забула. Паспорт ніби при мені, але це не точно. Якщо завтра у Стокгольмі мене запитають, як ми, українці, тримаємося, даємо собі раду і долаємо стрес, я на них закричу.