Горіха Зерня

Відтоді, як я почала писати про село, до мене і у коментарі, і у приват приходять люди, щоб застерегти від надмірної активності на землі. І саду мені стільки не потрібно, і городу, це все важка праця, якої я, скоріше за все, не стягну.Але після нічного обстрілу я могла б кілька днів лежати. Могла б подвоїти дозу щоденних пігулок. Могла б зловити панічку... Багато варіантів. Натомість я запхала малого у машину і проїхала рівно годину від дому. Потім цілий день не розгиналася: косила траву, рвала зілля, кропила жуків, кріпила сітку на огорожі, збирала полуницю. Думки у голові були простими: не зачепити троянду косаркою, зарядити акумулятор у пшикалці, відмити ноги після городу...Весь день у селі я не мала жодної вільної хвилини. І вперше за багато днів я там жодного разу не згадала про війну. Це якийсь мій персональний портал у Нарнію, щойно я виходжу у сад, весь інший світ припиняє існувати.Додому поверталася втомлена хорошою фізичною втомою, відчувала кожен м'яз. А настрій був цілком собі бадьорий, діловитий. Я знову з нетерпінням чекаю і вівторка, і п'ятниці, і кінця тижня.Я цілком задоволена ефектом, дешево і сердито. Те саме через психотерапію мені б влетіло у чималу суму. Кожному із нас потрібна така віддушина. І якщо з'ясується, що для душевної рівноваги мені бракує іще ста дерев, я їх висаджу, не змигнувши оком.

Ну звісно що я подивилася інтерв'ю пана Портнікова. Я другий день у потязі живу, я зараз подивлюся усі інтерв'ю пана Портникова. Нормальна реакція спікера на шиту білими нитками провокаційну пастку, у яку його намагався спіймати ведучий. Через різні вагові категорії учасників це було кумедно, і тут дійсно організатори погано підготувалися. Потрібно зважати на те, що в академії, де вчать робити такі пастки, пан Портников не вчився, а викладав. Я дійсно отримала насолоду від розмови і навіть не ставила на прискорену швидкість. Але не почула для себе відповіді на питання, яке єдине мене турбує. Більше того, навіть питання не почула, воно у нас табу. Чи здатні Верховна Рада, Уряд і Президент у чинній конфігурації зберегти Україну і забезпечити перемогу у війні? Чи бажають вони це зробити? Чи знають, як? І що робити у ситуації, коли "працювати з тим що є" неможливо. Коли Рада не визнає відсутності більшості, не буде створена нова коаліція в існуючому парламенті і не буде створений Уряд народної єдності чи довіри. Коли голова ВР "подивись на себе в дзеркало" Стефанчук сидітиме у своєму кріслі вічно, Зеленський зводитиме все нові рубежі оборони довкола Банкової, а Уряд так і залишиться покірним інструментом для прикриття оборудок ефективних менеджерів Зеленського. Вони нічого не збираються міняти, їх більш ніж влаштовує поточна ситуація. Що тоді, якщо Портников вважає, що ми повинні зосередитися на "безпеці". Так, ніби Зеленський і його команда - це носій безпеки, а не загрози.

Відбулася презентація у Дніпрі. Традиційно пропоную, хто має фото - кидайте у коментарі.Дніпро має таку властивість - вибивати мене з дзену на раз - два. Якась така специфіка цього міста, що з перших секунд смішить, дратує, розчулює одночасно. Все що завгодно, крім спокою :) Таксист на вокзалі: так, показуйте дорогу. Навігатор не працює, я не знаю міста :) Касирка у АТБ: "дєвушка!!!"Мені 50, а я досі у когось "дєвушка". Адміністратора у готелі: щоразу, щоб зайти у ворота, треба дзвонити у домофон або їй по телефону (!) І водночас повна зала людей на події. Таких своїх, ніби я їх усіх знаю. "Пані Тамаро, моя українізація почалася з вашої Доці. Я після неї вирішила відмовитися від усього російського, що у мені було.""А мене вона врятувала у 22му. Я тоді така зібрана була, цю книгу використовувала як підручник. І собі, і подругам команди давала, всі тільки дивувалися, звідки я все знаю.""А я сиділа на вашій події у Вроцлаві. Ви мені ще сказали не поспішати, хоча би перезимувати. От ми з дітьми перезимувати у Польщі і повернулися..." Розумієте, так? Яка це колосальна відповідальність і яка це честь писати для і про цих людей.Дякую за довіру.

Дивлюся сюжет про повінь на Хмельниччині, в одному з сіл після сильних злив вода вийшла з берегів, затопило городи, все вкрите мулом по коліна. Місцева жителька у відео: "хоч би допомогу яку людям дали, має ж бути на екстрені случаї..."Її сусідка: "то через те, що всі стоки і труби забиті, їх роками ніхто не чистить. Якби було почищене, такої біди не було б." У мене дві новини з цього приводу, і обидві погані.Допомога на "екстрений случай" називається страховкою майна. Її треба купувати за свої гроші, обравши страхову компанію за відгуками і уважно прочитавши договір. Канали і стоки вам ніхто не почистить. Або громада зі свого бюджету виділяє кошти, наймає дядьків з цього самого села, і вони лізуть у ливньовки і все звідти вигрібають. Або те саме роблять сусіди, скидаються на шапку.І одночасно беруть за барки своїх же хитромудрих односельців, які засипали дренажі для зручності заїзду на подвір'я, і змушують їх повернути все як було.Якщо колись можна було сподіватися, що "зроблять перед виборами ", якщо якийсь кандидат захоче набрати бали популярності, то зараз про це можна забути. Самі, все самі.

У Києві сьогодні ховали 12-річного хлопчика Григорія Глушича, якого убив водій, що машиною влетів у пішоходний перехід. Я цілий день зриваюся на сльози, як було у день похорону Максима Матерухіна - ще однієї жертви дорослого неадеквата. Максима штовхнув головою у вікно фунікулера 30-річний співробітник УДО. Тоді теж у повітрі висіло відчуття втрати, аж дихання перехоплювало. Діти - найцінніше, що у нас є, наша єдина дорогоцінність. Їх так мало у нас, а в Україні лишається ще менше, і от дорослі бугаї добивають їх у тилу. І одночасно дивлюся на цей скрін. Це ж теж про дітей. От скажіть, там же купа дорослих наглядачів була. Невже не знайшлося жодного адекватного? Не знайшлося хоч когось, хто сказав би - люди, ми що, подуріли? Хто взяв би свій телефон або будь - який дитячий і Тупо. Замовив. Дітям. Воду. Подзвонити батькам і сказати - везіть води! Це що, потрібно бути якимось особливим генієм для цього? Щоб просто за папірцем інструкції побачити живих дітей, які плачуть від спраги. Я не розумію.

Моя донька-вчителька поїхала в Одесу з Києва, щоб підтримати на НМТ ученицю, яка попросила про таку підтримку. Десь зараз одна дитина пише свій іспит, а друга (моя) сидить під парканом на лавці, чекає на результат. Але я думаю, що незалежно від набраних балів, вони вже перемогли. Одна має вчительку, до якої можна звернутися з подібним проханням. У мене, наприклад, такої вчительки не було. А друга просто не втратила себе у професії, а навпаки - знайшла. Тільки не треба сприймати цей допис як рекламу :) Ні, це тиха материнська гордість. Реклама Марія Воротило точно не потрібна, до неї люди пишуться у список очікування за роки до початку занять. І не в останню чергу тому, що вона працює так, як вчила бабуся, тобто моя мама: вчитель має бути захисником дітей. Ми відчайдушно захищаємо їхні інтереси. Іноді вчитель - єдина людина, яка стоїть на стороні дитини.Ті, хто ловлять у житі, і все таке. А тепер я повертаюся обличчям до нашого міністерства освіти і запитую: а ви на чиїй стороні? У вас є хоч крихта співчуття до цих дітей, ви всі разом вболіваєте за них так, як ця одна вчителька? Може досить уже знущатися з наших випускників? НМТ цього року перетворився на голодні ігри. Тест не забезпечує об'єктивної оцінки знань, призводить до надмірного стресу і підштовхує молодь до виїзду за кордон. Таке враження, що міносвіти зібралося рулити до останнього учня, попри всю критику. Ще кілька років таких експериментів, і питання математики на випробуваннях відпаде саме по собі. Не буде кого випробовувати.

Доки машина остаточно не зламалася, я нею їздила у Європі. Вся Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Німеччина...У кожному населеному пункті автівка перетворюється на черепаху. Сорок кілометрів на годину - і хоч убийся об стіну. Всі так їздять, весь потік суне з цією крейсерською швидкістю. А ще світлофори на усіх пішохідних переходах, навіть якщо ці переходи через кожних сто метрів, тому навігатор весь час червоний від заторів. А у Німеччині одного разу потрапила у обмеження 20 км по місту, бо дорога вистелена бруківкою, і місцевим жителям не подобалося, як вона шумить, коли машини проїжджають швидше. Тому такий ліміт. Не подобається - бігай ногами. Або плати такі кінські штрафи, що доки дістанешся кінця кварталу, машини у тебе уже не буде. От про штрафи головне. Справа ж не у такій винятковій свідомості водіїв, а у тому, що нема дурних розоритися і сісти у тюрму через ті зайві хвилини. Тобто дурні є, але вони вже розорилися і сидять. У Києві дрифт на дорогах - звичне явище. Ти їдеш Берестейським проспектом у своєму режимі, а повз тебе на швидкості сто плюс з ряду в ряд пролітають любителі погратися у "п'ятнашки". Так що у твоїй машині аж дзеркала завертаються. Ти дивишся їм у спину і розумієш, що це полетіла бомба на колесах. Що це питання часу, коли обкурений водій не впорається з кермом, і тоді на дорозі буде місиво. Треба молитися, щоб цього разу не ти. Але. Задні номери таких гонщиків бачиш не тільки ти. Разом з тобою їх бачать сотні камер відеоспостереження, якими увішаний проспект. Вони тут буквально на кожному стовпі. Тобто весь потік проглядається як на долоні, фіксується кожен маневр. У чому проблема встановити невідворотне кінське покарання за такі покатушки? Ну крім відсутності бажання і страху оштрафувати самих себе.

Я сподіваюся, читачі потім фото накидають з події, бо я ж не фотографувала.Лежу зараз у готельному номері, милуюсь квітами, їм шоколад і черешню, яку мені подарували на презентації. Одна пані привезла три ящики черешні зі свого саду, два нам з Білкою, один пану Чекалкіну :) Одеса - одне з тих міст, де нас буквально не випускають з обіймів. Настільки приязні, позитивно заряджені люди приходять на зустрічі. І наскільки мені легко з ними у спілкуванні, жодного незручного моменту.Скрізь жива українська мова - на самій події, що зрозуміло, а також у місті. Сьогодні я була і на новій пошті, і у кафе, магазині - скрізь працівники першими заговорюють українською. Років п'ять тому було інакше. І місто, і люди змучені обстрілами. Душа болить дивитися на сліди прильотів, боляче від того, що варвари намагаються знищити щось прекрасне, красу, якої так мало у світі. І водночас мені здалося, що одесити тримаються з великою гідністю.Все прибране, заклади працюють, магазини відкриті, перехожих багато на вулицях. Але повернімося до події: люди стояли у проході, деякі бажаючі просто не втовпилися, лишилися у коридорі. Мені навіть довелося віддати свій стілець :) Всі чекають нової книги, обіцяють на її презентацію наставити більше стільців :) А я дивлюся крізь панорамні вікна на море і думаю, що тут би я її дуже швидко дописала. Таке відчуття свободи і простору перед очима...Якби не країна - гній по сусідству, ми б жили як у раю.

Сьогодні вперше модерувала книжковий клуб. Могла б тепер записати у резюме, якби у мене було резюме :) Щомісяця на нашому магістерському курсі у Могилянці ми беремо якийсь твір і аналізуємо його з психологічної точки зору.На сьогоднішнє засідання я запропонувала "Санаторійну зону" Хвильового. Насправді ризикований вибір, тому що проза Хвильового досі експериментальна, навіть для нашого часу. Але як мені хотілося, щоб крім багатства симптомів, діагнозів та ситуацій для професійного аналізу колеги відкрили для себе наш український модерн. Щоб побачили, яким цікавим, яскравим був літпроцес в Україні сто років тому. Скільки ж ми втратили! Якби їх тоді не скосили, який фундамент для нашого розвитку був би закладений у 20х роках минулого століття. З якого високого старту ми б зараз продовжували, а не починали все спочатку. Нам не треба було б доводити свою приналежність до Європи, це було б цілком очевидно для всіх. Ніхто б не плутав Україну з росією, наші автори були б у європейських підручниках, наші п'єси ішли б на європейських сценах, наші сюжети були б невід'ємною частиною європейського канону.Вони і так є, тільки про це ніхто не знає... Навіть у таких дрібницях, як місце дії: оточений туманом маєток, у якому ніби силою нікого не тримають, але з якого ніхто не може вийти. Або група учасників, які то з'являються, то зникають, ніби марять, але хто їх знає. І взагалі, може все це відбувається у нас у голові, а не насправді?Але якщо навіть і у голові, то хто сказав, що це не насправді? Знайомі мотиви, правда? Десь ми це все бачили, може у кіно. Тільки Хвильовий це написав на три-чотири покоління раніше.

Цьогорічний Книжковий Арсенал став знаковою культурною подією в умовах воєнного часу.Знадобилися роки дискусій, зміна кураторських команд, щоб нарешті ми побачили те, про шо могли тільки мріяти у далекому 19му році, коли Ветеранський намет на території Арсеналу встановлювали зі скандалом і під охороною добровольців. Сьогодні Збройні сили отримали належне місце у приміщеннях Арсеналу, у кожній залі були великі та гарно оформлені стенди бригад. А також у самій програмі КА, яка була сформована з максимальною повагою до ветеранської літератури та військової тематики. Я бачила, що люди знову скаржилися на черги - щороку одне і те саме, так ніби пропускна спроможність єдиного туалету і воріт від цього збільшиться.Я традиційно не дійшла до кави, але встигла кілька разів пробігти анфіладою Арсеналу, і щоразу серце завмирало від вдячності. Цього року, як на мене, все було правильно.Фото у мене небагато, "авторка у нас працює фото зоною" (С). Але я для вас зробила фото стенду "Білки". Ми починали дружити з видавництвом з того самого 19го року, коли у їхньому активі було всього кілька книжок. Мені здається, "Доця" була другою чи третьою книгою у портфелі "Білки". А тепер подивіться, яка у нас величезна розкладка, і більша частина цих книг написані або військовими, або про військових. Нічого такий шлях для "літератури на любителя", як нас називали сім років тому.