Горіха Зерня

Я сподіваюся, читачі потім фото накидають з події, бо я ж не фотографувала.Лежу зараз у готельному номері, милуюсь квітами, їм шоколад і черешню, яку мені подарували на презентації. Одна пані привезла три ящики черешні зі свого саду, два нам з Білкою, один пану Чекалкіну :) Одеса - одне з тих міст, де нас буквально не випускають з обіймів. Настільки приязні, позитивно заряджені люди приходять на зустрічі. І наскільки мені легко з ними у спілкуванні, жодного незручного моменту.Скрізь жива українська мова - на самій події, що зрозуміло, а також у місті. Сьогодні я була і на новій пошті, і у кафе, магазині - скрізь працівники першими заговорюють українською. Років п'ять тому було інакше. І місто, і люди змучені обстрілами. Душа болить дивитися на сліди прильотів, боляче від того, що варвари намагаються знищити щось прекрасне, красу, якої так мало у світі. І водночас мені здалося, що одесити тримаються з великою гідністю.Все прибране, заклади працюють, магазини відкриті, перехожих багато на вулицях. Але повернімося до події: люди стояли у проході, деякі бажаючі просто не втовпилися, лишилися у коридорі. Мені навіть довелося віддати свій стілець :) Всі чекають нової книги, обіцяють на її презентацію наставити більше стільців :) А я дивлюся крізь панорамні вікна на море і думаю, що тут би я її дуже швидко дописала. Таке відчуття свободи і простору перед очима...Якби не країна - гній по сусідству, ми б жили як у раю.

Сьогодні вперше модерувала книжковий клуб. Могла б тепер записати у резюме, якби у мене було резюме :) Щомісяця на нашому магістерському курсі у Могилянці ми беремо якийсь твір і аналізуємо його з психологічної точки зору.На сьогоднішнє засідання я запропонувала "Санаторійну зону" Хвильового. Насправді ризикований вибір, тому що проза Хвильового досі експериментальна, навіть для нашого часу. Але як мені хотілося, щоб крім багатства симптомів, діагнозів та ситуацій для професійного аналізу колеги відкрили для себе наш український модерн. Щоб побачили, яким цікавим, яскравим був літпроцес в Україні сто років тому. Скільки ж ми втратили! Якби їх тоді не скосили, який фундамент для нашого розвитку був би закладений у 20х роках минулого століття. З якого високого старту ми б зараз продовжували, а не починали все спочатку. Нам не треба було б доводити свою приналежність до Європи, це було б цілком очевидно для всіх. Ніхто б не плутав Україну з росією, наші автори були б у європейських підручниках, наші п'єси ішли б на європейських сценах, наші сюжети були б невід'ємною частиною європейського канону.Вони і так є, тільки про це ніхто не знає... Навіть у таких дрібницях, як місце дії: оточений туманом маєток, у якому ніби силою нікого не тримають, але з якого ніхто не може вийти. Або група учасників, які то з'являються, то зникають, ніби марять, але хто їх знає. І взагалі, може все це відбувається у нас у голові, а не насправді?Але якщо навіть і у голові, то хто сказав, що це не насправді? Знайомі мотиви, правда? Десь ми це все бачили, може у кіно. Тільки Хвильовий це написав на три-чотири покоління раніше.

Цьогорічний Книжковий Арсенал став знаковою культурною подією в умовах воєнного часу.Знадобилися роки дискусій, зміна кураторських команд, щоб нарешті ми побачили те, про шо могли тільки мріяти у далекому 19му році, коли Ветеранський намет на території Арсеналу встановлювали зі скандалом і під охороною добровольців. Сьогодні Збройні сили отримали належне місце у приміщеннях Арсеналу, у кожній залі були великі та гарно оформлені стенди бригад. А також у самій програмі КА, яка була сформована з максимальною повагою до ветеранської літератури та військової тематики. Я бачила, що люди знову скаржилися на черги - щороку одне і те саме, так ніби пропускна спроможність єдиного туалету і воріт від цього збільшиться.Я традиційно не дійшла до кави, але встигла кілька разів пробігти анфіладою Арсеналу, і щоразу серце завмирало від вдячності. Цього року, як на мене, все було правильно.Фото у мене небагато, "авторка у нас працює фото зоною" (С). Але я для вас зробила фото стенду "Білки". Ми починали дружити з видавництвом з того самого 19го року, коли у їхньому активі було всього кілька книжок. Мені здається, "Доця" була другою чи третьою книгою у портфелі "Білки". А тепер подивіться, яка у нас величезна розкладка, і більша частина цих книг написані або військовими, або про військових. Нічого такий шлях для "літератури на любителя", як нас називали сім років тому.

Я вирішила до зборів підходити більш формально, починати і закінчувати з відео звіту. Прошу хлопців на камеру сказати, хто вони, для чого машина і окремо підкреслити, що це звернення до нашої з вами сторінки. Мені здається, це відповідатиме новим стандартам доброзвичайності. Але все одно нічого не виходить. Зібрати їх усіх разом неможливо, вони працюють, тобто лупашать.Ситуацію з наявним транспортом теж описати не можуть, у них слова закінчуються. От у цьому підрозділі хлопці їздять на квадроциклах. На один-єдиний пікап тільки молитися можна, щоб він ще трохи протримався. І своя, і волонтерська техніка горить, це правда . Запитайте будь кого, вам скажуть, що машини там - витратний матеріал. З іншого боку, хай це краще будуть машини, аніж люди. Франківський фонд "З божою допомогою", якому допомагаю я :) , вже кинув полякам завдаток за непоганий пікап. Та ще історія, знаходити нормальні машини все важче, нормальних власників майже неможливо. Дуже б хотілося викупити автівку, щоб завдаток не згорів. Тому у коментарях я викладаю відео від хлопців, викладаю реквізити і прошу вас приєднатися до збору або хоча б підтримати коментарем, бо після цього допису сторінка знову обвалиться. А там буде видно.

Отже, щоб нічого не забути. По перше, дякую Українському інституту за запрошення на фестиваль до Словаччини. Якщо хтось не знає, це наша державна установа, яка підтримує горизонтальні мистецькі зв'язки та займається "культурною дипломатією". Цього разу серед "культурних дипломатів" опинилася і я, і для мене це дійсно почесна і відповідальна місія. По друге, дякую своєму словацькому видавництву Dajama, у якому вже вийшов переклад "Доці", а до кінця року буде і переклад "Шептухи". Здається, вони встигнуть першими у Європі, можливо навіть раніше за чехів. Дівчата займалися медійною складовою, організовували інтерв'ю і присутність преси на події. Також окрема подяка Міхалу Гворецькому, який модерував мою зустріч, а після події запросив на абсолютно феєричну оперу "Ейнштейн на пляжі". Так співпало, що Братислава одночасно приймала і мою презентацію :) і цю легендарну постановку, яка уже 50 років спантеличує Європу. І дякую Анні Сєдих, яка перекладала для мене більше трьох годин того дня. Це дуже багато і виснажливо для перекладача. Ну і щодо змісту розмов. Звісно що мене запитували про війну, про літературу, про події 14го року і велике вторгнення. Про жінок - не знаю як, але дискусія у якийсь момент звернула на жіночі вагони. А також кожна зустріч починалася з питання про Фіцо, люди вибачалися за політику свого уряду і запитували, що ми про неї думаємо. Тут також журналісти судяться з міністрами, відбуваються великі мітинги, суспільство наелектризоване. Відповідь у мене одна: свого часу в Україні були різні президенти. Були такі, за кого нам досі соромно, було категоричне несприйняття. Але це внутрішня справа країни. Нам можна було хоч Майдани проводити, хоч так виганяти. Але коли президента починають критикувати діячі з інших країн, це щоразу викликає неприйняття і захисну реакцію. Бо так заведено, що доки людина на посаді, доти вона представляє державу. Тому ні, я жодного слова не сказала про Фіцо. За винятком того, що у них є вибори, а значить - механізм стримування та контролю свого уряду.У нас, на жаль, такого механізму нема..Ну і зауваження від себе, не у контексті політики. Не знаю жодної людини, якій співпраця з росією принесла б щастя. Якщо потискаєш руку злу, то частина цього зла лишається на твоїй руці і як отрута роз'їдає все у твоєму житті.

У Києві затримали 18 річного хлопця, який наводив російські ракети по місту. Звичайно ж, стрічка фб розділилася між "розірвати на шматки" і "на палю". Більш помірковані пропонують обмін на полонених. Виносимо за дужки той факт, що обміни практично зупинені. І росії взагалі не потрібні такі одноразові агенти, вони там списані після першого ж повідомлення. Я навіть не казатиму, що російські ракети наводяться автоматикою, а не в телефонному режимі. Ви ще "мішені" на дахах згадайте. Це все зрозуміло. Я просто намагаюся зрозуміти, чому мені некомфортно. Можливо, тому що нашу злість знову намагаються направити всередину країни, бо зараз знову несеться про не таких українців, дітей і їхніх батьків. Чи тому що я просто не вірю у такі затримання. Мені воно все здається піаром і грою на нервах переляканих людей. Чи тому, що у мене самої діти, і я весь час думаю про те, навіщо вони залишаються у Києві і чи не повинна я їх силою тягнути звідси. І що спалахи людяності, справжньої стійкості і відданості країні все рідше потрапляють у новини. Якщо вірити блогерам і журналістам, то переважна більшість людей довкола або ухилянти, або корупціонери, або ждуни.Але ж це неправда, якби це було так, ми б уже розсипалися.

Сім років тому невелике коло волонтерів-однодумців об’єдналось, щоб продовжувати допомагати армії так, як робили це ще з 2014-го. Сьогодні їх знають усі. «Справа Громад» — крута, професійна і по-справжньому дружна команда.Майже одразу після створення вони зіткнулись із пандемією Covid-19. Коли лікарні лишилися без апаратів ШВЛ, а лікарі — без надійного захисту, «Справа Громад» поставила сотні апаратів і захисних костюмів в українські лікарні. Тисячі врятованих життів.У 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення, хлопці й дівчата прийшли до мене з ідеєю: «Петро Олексійовичу, бійцям не вистачає бронежилетів. Давайте купимо якісну фінську сталь і виготовимо броніки!». За три тижні ми разом зробили й передали на фронт 5 000 бронежилетів. Ще тисячі врятованих життів.Сьогодні, у 2026 році, «Справа Громад» паралельно реалізує вже десятки масштабних проєктів: екскаватори, прально-душові комплекси, командно-штабні машини, мобільні шиномонтажі, військові вантажівки, дрони. І усе це лише частина.За кожним із цих проєктів стоять конкретні люди. Ті, хто організовує закупівлі та логістику. Ті, хто відновлює техніку. Ті, хто вигадує нові проєкти. Ті, хто особисто везе все це на передову. Перерахувати все, до чого доклала руку ця шалена команда за сім років, справді неможливо.З сьомим днем народження, «Справо Громад»! Ви — це доказ того, що небайдужість, помножена на дію, може змінити багато. Пишаємося вами!📩 Telegram 😎 Facebook 🕊 Twitter

Сьогодні замість автографа одній пані написала: "Ви ще побачите кінець війни, і він вам сподобається".Коли йшла повз Батьківщину на подію до Справи Громад, аж сироти на шкірі сипонули. Таке враження, що повітря тремтіло від напруги.Яка вона там стоїть зі щитом і мечем, обличчям на схід! Ну реально ж захищає Місто, це відчувається. Побачила кількох знайомих, з кимось встигла обійнятися, зробила кілька фото допомоги, яку наші передають у військо. Справа Громад створювалася сім років тому у нас на очах.Найбільш дивовижним для мене було те, що люди обговорювали принципи. Не персоналії, не хто там очолить чи керуватиме, а базові принципи, які ми підтримуємо і хочемо просувати у країні. Звісно, вже тоді були найгірші передчуття, ми розуміли, до чого все йде. І створили професійну організацію швидкого реагування і підтримки. За задумом, СГ мала координувати, надавати людей і ресурси для окремих проектів, які б покращували життя у громаді та допомагали об'єднувати людей. Потім був ковід, з тоннами коробок і допомоги людям, які сиділи вдома під замком. Потім почалася велика війна, частина СГ пішла воювати, решта як впряглися у допомогу фронту, так і кінця краю нема. Прикро, що влада всі ці роки сприймала СГ як загрозу і як ворога. Тобто ми воювали проти росіян, а Зеленський і його менеджери воювали проти Справи Громад.Нам перекритий доступ у телевізор, на марафоні не розкажуть про роботу організації чи Фонду Порошенка. Замість вдячності і підтримки - постійна брехня, звинувачення, провокації. Але якимось чином СГ все одно встояла, приймає все нових членів, працює в межах можливості, а деколи і за межами. Ми втрачали друзів і колег, ми досі маємо перед очима порожній стіл Гліба Бабіча. Я вдячна друзям і колегам, які не опускають руки і підтримують одне одного.

Ви у мене купили за ці дні багато книг, і це страшенно приємно. Дякую, я тепер свій додаток Нової пошти гортаю як атлас, стільки нових для мене назв і міст, така широка географія. (Так, деяких видавчинь, які зараз подумали, що для мене всі географічні назви нові, бо вони не тримаються у моїй голові, прошу промовчати :) )Але мій життєвий простір крім села тепер збагатився поштовими відділеннями. І я все не можу викинути з голови одну сцену. Прийшла за посилкою дуже літня жінка. А посилку не знаходять. Вона витягає якісь папірчики, у неї від руки записаний номер цієї посилки, номер не знаходиться. Потім знайшовся, але за статусом посилка отримана. Оператор говорить пані, що вона посилку забрала. Та заперечує, стоїть на касі, не йде. Зрештою її досить різко спровадили. І мені так не по собі. Чи може бути, що посилку дійсно помилково комусь видали? Та чого ж ні, скільки завгодно.Але одна справа, коли про це говорить хтось молодший, а ще краще чоловік. І зовсім інша - коли ти стара бабця, твої слова не мають ніякої ваги. Бо цілком може бути, що вона забула, що забирала посилку. А якщо ні?

Ні-ні, давайте не пересмикувати. Я взагалі не проти концертів, фестивалів і масових заходів, на які добровільно ідуть дорослі люди. Всі розуміють ризики, у разі чого готові до наслідків. І я жодного слова не скажу на тему, що під час війни не можна веселитися. Навпаки, вважаю - потрібно і радію за людей, які можуть це собі дозволити.Хто як уміє, так і рятує психіку. У мене питання виключно до влади у контексті виборів. Давайте згадаємо, яка логіка лежить в основі не-проведення виборів під час війни.1. Вважається, що це тимчасове рішення і тимчасовий стан. Зараз ми бачимо, що війна може тривати роками і десятиліттями. 2. Питання безпеки. Скупчення людей на виборчих дільницях - додатковий ризик, можливі удари і теракти.Але хвилиночку. Якщо заздалегідь анонсоване скупчення кількох тисяч на відкритому просторі не вважається таким, що несе ризики, то може прихід людей на дільниці теж якось витримаємо? Зрештою, ходять же люди у цнап,у школи, магазини і поліклініки. 3. Складність організації закордонного голосування.Так складність чи неможливість? А чим займалася наша держава з 22 року, якщо не налагодила облік біженців? І як тоді поживає міністерство щастя чи як його там, що мало повертати наших біженців? Одній мені здається, що було б бажання - а розгорнути дільниці при консульствах не так і складно? 4. Те саме щодо голосування військових. Пропонуйте особливу процедуру, наприклад голосувати не день, а тиждень, щоб більшість встигла заповнити бюлетені. Знову ж таки, було б бажання. Так, знадобиться окремий пакет законів з організації голосування у воєнний час. Так, дуже складно залучити спостерігачів. Складно вести кампанію. Складно відключити марафон і допустити опозицію у телевізор.І страшно, напевно.Страшно втратити владу - хоча не факт, що так буде. Я цілком свідома, що такі вибори можуть переобрати Зеленського. Але подумайте про країну та наші перспективи. Те, що є зараз, - це безвихідь. Це застій, у якому процвітатиме корупція. Неможливо жити у країні, де люди призовного віку жодного разу не голосували. Як ми взагалі можемо тоді дивитися в очі нашій молоді.