У Києві сьогодні ховали 12-річного хлопчика Григорія Глушича, якого убив водій, що машиною влетів у пішоходний перехід. Я цілий день зриваюся на сльози, як було у день похорону Максима Матерухіна - ще однієї жертви дорослого неадеквата. Максима штовхнув головою у вікно фунікулера 30-річний співробітник УДО. Тоді теж у повітрі висіло відчуття втрати, аж дихання перехоплювало. Діти - найцінніше, що у нас є, наша єдина дорогоцінність. Їх так мало у нас, а в Україні лишається ще менше, і от дорослі бугаї добивають їх у тилу. І одночасно дивлюся на цей скрін. Це ж теж про дітей. От скажіть, там же купа дорослих наглядачів була. Невже не знайшлося жодного адекватного? Не знайшлося хоч когось, хто сказав би - люди, ми що, подуріли? Хто взяв би свій телефон або будь - який дитячий і Тупо. Замовив. Дітям. Воду. Подзвонити батькам і сказати - везіть води! Це що, потрібно бути якимось особливим генієм для цього? Щоб просто за папірцем інструкції побачити живих дітей, які плачуть від спраги. Я не розумію.