Горіха Зерня

Вчора після Книжкової Країни допізна читала збірку страшних оповідань від "Білки" - "Птахи у пітьмі".Так ніби мені у реальному житті страхів мало :) Особливість книги у тому, що автори - військові письменники. Подивіться, які імена. І слухайте, як же класно вони пишуть. Я б сказала, читати це варто не лише прихильникам жанру, але також людям, які б хотіли розібратися у собі.Тим, хто думає - навіщо нам це, чому ми, що там далі за межею, яка у принципі у людини межа витривалості... Різножанрова українська література - ознака того, що ми дорослішаємо, розвиваємось, по різному осмислюємо дійсність і втілюємо ці думки у щось матеріальне. Українці дуже давно живуть під загрозою знищення, це ж не сьогодні почалося. Просто сто років тому нашим авторам не дали можливості виписати і хорор, і детективи, і мелодрами про тогочасну війну. Якщо, звісно, не вважати хорором повісті Хвильового.Якби наші класики не були фізично знищені іще тоді, не тільки літературний, але й історичний процес склався б по іншому. Зараз у нас є новий шанс зробити все правильно. Доки військові тримають "Сіряк" (див. книгу), даючи нам цей шанс, доки військові автори знаходять сили про це писати, ми з вами могли б купувати книги і читати написане.

Сьогодні на нашій із Римма Зюбіна презентації на Книжковій Країні яблуку ніде впасти. Люди стояли попід стінами і сиділи у проході. І це надзвичайно приємно, хоч я і розумію, що великою мірою успіх події залежав від присутності моєї прекрасної модераторки. Я завжди пам'ятатиму, що Римма була однією з перших, хто повірив у мене як в авторку. І не просто повірила, а зробила все можливе, щоб підтримати "Доцю".Це був прояв людської безкорисливої доброти, про яку ми теж говорили на зустрічі. Якби хтось сьогодні подивився на Книжкову Країну здаля, та ще без звуку, то був би вражений велелюдним, мирним, спокійним фестивалем, як у старі добрі часи. Щоб зрозуміти, що це фестиваль воєнного стану, треба придивитися ближче. Війна помітна у кількості камуфляжу серед покупців і продавців. У тому, як ми дивимося на дітей. У сирені тривоги, коли всі синхронним рухом виймають телефони. Двійко малюків їдуть на самокатиках, тримаючись за руки, а люди розступаються і проводжають їх розчуленими прглядами. Ну, принаймні у мене були мокрі очі. Олег Гавриш підписує свої казки, не відриваючи слухавку від вуха. Дніпро цілий день бомблять.Звідки ви? - Я з Донецька. - Дружківки. - Луганська. - Євпаторії...Щоразу вони приходять на презентації, і щоразу я пишу в автографах: з вірою у перемогу. Дочекаємося. До зустрічі вдома.Так хочеться нарешті написати книгу після війни. Або навіть не писати, а просто ходити між ятками, купувати книги, пити каву і знати, що все страшне уже позаду. Нічого, колись так і буде.

Поліцейська, якій інкримінують злочинну недбалість, що призвела до тяжких наслідків - Анна Дудіна, та сама, яка втекла під час стрілянини в Києві - не працює у патрульній поліції . Вона старша інспекторка з питань житлового забезпечення в управлінні патрульної поліції, але її викликали на місце події через нестачу людей.За освітою реабілітолог. А тепер давайте назвемо речі своїми іменами. Перед нами розігрують поганий фарс замість реальної відповідальності винних осіб. Не виконавців, а тих, хто створив і керував системою, яка на масову стрілянину у районі столиці відправляє жінку - діловода. Про яку нестачу людей ідеться? Де поділися ваші заброньовані, здорові лоби на прекрасних машинах? Де той азербайджанець - начальник відділку, цілий полковник поліції? Зайнятий своїми кол-центрами? Де вся київська вертикаль, сподівається відсидітися за спиною однієї інспекторки? Вся гнила структура має бути розібрана по гвинтику з відставками керівництва, з міністром включно. І не з тасуванням кадрів і переведенням на підвищення у сусідні області, а з реальною відповідальністю. Якщо хтось забув, падіння режиму Януковича свого часу почалося з точно такої ситуації. Тоді Яник як баран вчепився за свого міністра внутрішніх справ і не відставив його. Може якби дослухався до людей, все у нього по іншому пішло б.

Сім повних років минуло, завтра починається восьмий. Я плакала тоді, у 19му, від думки - як витримати наступних п'ять років. Думала собі, що десь на рік-два країні ще вистачить запасів і запобіжників, які лишив Порошенко.Сподівалася, що Верховна Рада побуде противагою, депутати не допустять якоїсь катастрофи. Але перше, що зробив Зеленський після інавгурації - розпустив Раду. І ніхто не пікнув. Всі ці роки я планувала життя сім'ї, вкладала гроші в освіту і можливості для дітей, підтримувала своє здоров'я з думкою, що працювати доведеться ще довго. На рівні нашої родини було важко насамперед емоційно, велике розчарування суспільством, відчуття незахищеності, марноти зусиль. Всі ми так чи інакше пройшли через депресію, але на щастя не одночасно, тому підтримували одне одного.Випробуванням для нас стало поранення мами від мінного обстрілу і втрата обійстя на Сумщині. У той дім і сад було багато вкладено, досі болить. Мама пережила десять операцій і рік реабілітації, відновилася, наскільки це можливо.У інших родинах все набагато гірше. Стільки загиблих, ми втратили хрещеного Марка, втратили дуже багатьох друзів. Іще більше виїхали, особливо молоді і підлітків, розкидані зараз по всьому світу. У зумі у мене зараз більше контактів, ніж у реальному житті. Я вважаю себе дуже терплячою людиною, я вихована так, що для мене поняття обов'язку не порожній звук. Треба значить треба, я працюватиму і не нитиму. У кожній ситуації намагаюся знайти щось хороше.От прокинулися вранці живими - вже добре. Але це не означає, що терпіння відключає мозги, я можу думати і жити одночасно. Наскільки мені особисто було б легше, якби я була впевнена, що у владі немає зрадників і російських агентів. Якби бачила, що президент країни, уряд і парламент самовіддано і жертовно працюють на перемогу і захищають людей. Та банально не крадуть. Тоді б і сьогоднішні роковини виборів інакше сприймалися.

👽 Дуже гарні питання. Теж хотілося б почути відповіді.Стадіон так стадіон. 7 років потому. До президента Зеленського питання бумерангом:- Як так вийшло, що Україна найбідніша країна за президента, який обіцяв «Кінець епохи бідності»? - Чому ухилянтів знаходять за лічені дні, а вашого друга Баканова не можуть знайти четвертий рік? - Як ви спите вночі? Чому ніхто не сидить за Маріуполь, Бердянськ і Чонгар? - Чому ви віддали росіянам злочинця Цемаха і зрадника Медведчука? - Чи не хотіли б ви взяти участь в експерименті і спробувати прожити на 2500 гривень пенсії хоча б місяць? Або утримати сімʼю на зарплатню військового у 20000 гривень, з якої доводиться ще й купувати всілякі речі для в/ч?- Як можна було через вісім років війни, усвідомлюючи небезпеку, ігнорувати попередження західних партнерів про майбутнє вторгнення рф? - Скільки грошей вам ще потрібно взяти з бюджету країни, щоб наїстися всьому вашому кварталу? - Куди поділися наші Карпатські ліси? - Чому непокарані прибічники Януковича голосують з вашою партією у Верховній Раді та є частими гостями в офісі президента? - Скільки особисто вам занесли від схем Міндича? Скільки кімнат у вашому недобудованому палаці в ЖК «Династія»?- Чому ви скасовували незалежність антикорупційних органів?- Як довго ви чинитимете спротив перетворенню репресивної правової системи в європейську?Пишіть і свої питання до Зеленського. Принаймні, щоб були.Володимир Ар'єв

Підняла малого і відправила до школи. Хай у коридорі, але все таки спав уночі. А рутина має бути, уроки - частина нормального дитинства. Тримаємося за форму, якщо не за зміст.У школі його зустріне вчителька, яка скоріше за все не спала взагалі. І буде зосереджено працювати, може тільки повільніше вимовлятиме слова. У малої те саме, за годину на неї чекатимуть викладачі у своїх аудиторіях, і ще й задачі розв'язуватимуть. І старша донька увімкне свій зум і привітає чергову групу дітей, і навіть розговорить їх і насмішить. У мене буде невелике інтерв'ю, потім попишу, потім поїду на будову, де знову ж таки дядьки виконуватимуть свою роботу (з поправкою на Великодній тиждень). Це і є незламність: через силу, буквально тягнучи себе за волосся, продовжувати звичне життя. Хоча мене досі нудить і від страху, і від ударної хвилі, це фізично відчувалося як удар у груди. У кожній квартирі будинку зараз своя незламність. Он сусідка нагорі щось кричить з матюками - це теж воно. А не порожнє калатало слів, яке торохтить в устах нашого очільника без жодного змісту. За що не беруться, все у них "майонез незламності" виходить.

Повертаюся з телевізора.Я вдячна Наталці Фіцич за теплу ванну питань, вона була дуже підтримуючою. А також за те, що пішла мені назустріч у одному питанні. Перед ефіром я попросила незалежно від теми розмови дати мені можливість показати ось цю книгу. Це новинка Видавництво Білка , роман про визвольні змагання на півдні України, про війну з більшовиками і про становлення радянської окупації. Автор книги - військовий. Він загинув на війні, і тому це його перший і останній роман. Після прочитання книги я плакала від відчуття втрати. Мені здається, наша література і культура втратила людину, яка могла б стати класиком. Десь так, якби на війні свого часу загинув Гончар, не написавши нічого, крім "Прапороносців". Сергій Степовик, як і багато інших убитих поетів і письменників, не зможе сам ходити на ефіри і презентації. Взяти цю книгу і показати людям - найменше, що я можу зробити. Сподіваюся, інші автори і публічні особи підтримають таку ініціативу. Слід ділитися ефірним часом із полеглими колегами.

Жіночки під церквою роблять селфі.- А що це у нас такі лиця круглі у телефоні?- От що ти начинаєш? З якими встали, з такими й приїхали.Я не стрималася, зареготала вголос, і жіночки почали мене сторонитися як якоїсь притрушеної. Але! Чим мені подобаються наші прикиївські церкви на Великдень - тут приймають усіх, кожному знайдеться місце. І макарунам, рожевим зефіринам та фереро рошенкам у золотих обгортках. І простеньким паскам, помащеним жовтком. І заквітчаним вінкам, яких вносять попід руки і які лише віддалено нагадують кошики, і кульочкам з АТБ.Тут і штани, і спідниці, і підбори, і кеди, тут у хустках і без хусток, у капелюшках і взагалі лисі - без різниці. Я, наприклад, пошкодувала, що відійшла мода на очіпки. Можливо, на той рік щось таке собі пошию. Люд хвилюється, топчеться, ловить за штани своїх і чужих дітей, пильнує кошики, щоб бува хтось не вступив, підпалює свічки одне від одної, хоч то і не бажано робити. Все це просякнуте старою магією, що накладається на голос священика.Дух і зміст цього дня неможливо описати словами, як неможливо спекти паску за рецептом. Що не скасовує кругообіг рецептів, бо це теж частина традиції.Просто коли ти лишаєшся із тістом удвох, вам не потрібні рецепти. Руки і так знають пропорції, бо що там знати - міси і підсипай, доки воно не стане ловким. Доки не розкриє обійми назустріч і не затанцює разом із тобою, а не проти тебе. А якщо з якоїсь причини не підходить і ти не можеш підняти його силою думки - ну то скажи дітям, хай стрибають на кухні з руками догори. Чи вже танцюй сама на крайній випадок. Хай великодній хліб, який піднімається у печі, підважить тягар на наших плечах і підіпре собою небо. Для однієї паски це непомірне завдання, а для мільйонів - цілком посильне.

На тлі виборів в Угорщині можу сказати тільки те, що повторювала перед виборами у Штатах, Польщі - і, боюсь, повторюватиму до кінця свого життя. В Україні вже підростає ціле покоління, для якого явка на виборах, бюлетені, голосування, сама ідея, що влада має виборну природу, і що посади у вищих органах влади не пожиттєві, а змінні - це все для них порожній звук, щось теоретичне. Так у совку ми знаходили у перекладних детективах згадки про бургери і не розуміли, що це таке. "Увійшов Н. з перекинутим через руку бургером" - реальна фраза з реального перекладу, бо перекладач думав, що це плащ такий.Називаючи диктатором Трампа, Орбана чи когось іще, слід пам'ятати, що у тих країнах вибори проводяться. У нас Зеленський намірений сидіти на троні чи то до перемоги, чи то до поразки, чи то до вступу в НАТО, чи то до розвалу НАТО. Суспільство може заплющувати на це очі хай рік, ну хай два. Але це не може тягнутися десятиліттями, ми не маємо права передати дітям країну у стані диктатури. Ми пройшли етап застою і перейшли до етапу гнилі. Країна гниє зсередини, будь який прогрес і розвиток поставлені на паузу. І не через війну, а через безстрокову узурпацію влади Зеленським і його партією "Слуга народу".

І хлопці у приват пишуть, і публічно багато волонтерів повідомляють, що збори практично зупинилися. Я не думаю, що справа тут у претензії до звітності окремих фондів. Справа у тому, що ми зовсім скоро побачимо справжнє зубожіння. А багато хто уже побачив.У людей банально нема грошей, а з новими цінами на пальне зрозуміло, що скоро їх не буде ще більше. Сім років тому Зеленський в'їхав на Банкову на обіцянці завершити "епоху бідності". Всі спроби тоді докричатися до людей і пояснити, що ніякої епохи бідності нема, виявилися марними. Недаремно для багатьох війна почалася у 22му; до того часу вони жили як у Бога за пазухою, тільки цибуля дорогувата була. Ну от тепер ми відчуємо різницю. На жаль, ми всі в одному човні. Наслідки правління Зеленського відчувають на собі і ті, хто за нього голосував - і це справедливо. А також ті, хто ні - і це дуже прикро. Я не знаю, що робити зі збором на машину. Поки що менше половини суми є. Попросила хлопців накидати фото і відео з їхньої роботи, виставлятиму час від часу, наскільки фб дозволить. З хорошого - машину вони вже знайшли і обкатали. Тільки навряд чи продавець захоче продати від неї половину. Отже, перший знімок називається "збираємося на полювання".А другий - "після плідного робочого дня".