Жіночки під церквою роблять селфі.- А що це у нас такі лиця круглі у телефоні?- От що ти начинаєш? З якими встали, з такими й приїхали.Я не стрималася, зареготала вголос, і жіночки почали мене сторонитися як якоїсь притрушеної. Але! Чим мені подобаються наші прикиївські церкви на Великдень - тут приймають усіх, кожному знайдеться місце. І макарунам, рожевим зефіринам та фереро рошенкам у золотих обгортках. І простеньким паскам, помащеним жовтком. І заквітчаним вінкам, яких вносять попід руки і які лише віддалено нагадують кошики, і кульочкам з АТБ.Тут і штани, і спідниці, і підбори, і кеди, тут у хустках і без хусток, у капелюшках і взагалі лисі - без різниці. Я, наприклад, пошкодувала, що відійшла мода на очіпки. Можливо, на той рік щось таке собі пошию. Люд хвилюється, топчеться, ловить за штани своїх і чужих дітей, пильнує кошики, щоб бува хтось не вступив, підпалює свічки одне від одної, хоч то і не бажано робити. Все це просякнуте старою магією, що накладається на голос священика.Дух і зміст цього дня неможливо описати словами, як неможливо спекти паску за рецептом. Що не скасовує кругообіг рецептів, бо це теж частина традиції.Просто коли ти лишаєшся із тістом удвох, вам не потрібні рецепти. Руки і так знають пропорції, бо що там знати - міси і підсипай, доки воно не стане ловким. Доки не розкриє обійми назустріч і не затанцює разом із тобою, а не проти тебе. А якщо з якоїсь причини не підходить і ти не можеш підняти його силою думки - ну то скажи дітям, хай стрибають на кухні з руками догори. Чи вже танцюй сама на крайній випадок. Хай великодній хліб, який піднімається у печі, підважить тягар на наших плечах і підіпре собою небо. Для однієї паски це непомірне завдання, а для мільйонів - цілком посильне.