Сьогодні на нашій із Римма Зюбіна презентації на Книжковій Країні яблуку ніде впасти. Люди стояли попід стінами і сиділи у проході. І це надзвичайно приємно, хоч я і розумію, що великою мірою успіх події залежав від присутності моєї прекрасної модераторки. Я завжди пам'ятатиму, що Римма була однією з перших, хто повірив у мене як в авторку. І не просто повірила, а зробила все можливе, щоб підтримати "Доцю".Це був прояв людської безкорисливої доброти, про яку ми теж говорили на зустрічі. Якби хтось сьогодні подивився на Книжкову Країну здаля, та ще без звуку, то був би вражений велелюдним, мирним, спокійним фестивалем, як у старі добрі часи. Щоб зрозуміти, що це фестиваль воєнного стану, треба придивитися ближче. Війна помітна у кількості камуфляжу серед покупців і продавців. У тому, як ми дивимося на дітей. У сирені тривоги, коли всі синхронним рухом виймають телефони. Двійко малюків їдуть на самокатиках, тримаючись за руки, а люди розступаються і проводжають їх розчуленими прглядами. Ну, принаймні у мене були мокрі очі. Олег Гавриш підписує свої казки, не відриваючи слухавку від вуха. Дніпро цілий день бомблять.Звідки ви? - Я з Донецька. - Дружківки. - Луганська. - Євпаторії...Щоразу вони приходять на презентації, і щоразу я пишу в автографах: з вірою у перемогу. Дочекаємося. До зустрічі вдома.Так хочеться нарешті написати книгу після війни. Або навіть не писати, а просто ходити між ятками, купувати книги, пити каву і знати, що все страшне уже позаду. Нічого, колись так і буде.