Не заперечуючи висновків ВРП про те, що суддя знала результат розгляду дисциплінарної справи, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132391396 від 27.11.2025 у справі № 990SCGC/26/25 зауважила, що скарга як дієвий механізм захисту порушеного права має містити належне правове обґрунтування позиції скаржника з урахуванням мотивів прийнятого рішення, а не формальну незгоду з рішенням дисциплінарного органу. Обґрунтовуючи наявність підстав для поновлення строку на оскарження, ВРП мала оцінити з урахуванням висновків ЄСПЛ про те, що обмеження щодо реалізації права на оскарження (доступ до суду) не можуть бути встановлені у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права [справа «Белле проти Франції»; 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (справа «Мушта проти України»); 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту [справа «Станьо проти Бельгії». Суворе застосування ВРП темпорального обмеження на оскарження рішень дисциплінарних органів без урахування зазначених суддею причин пропуску строку на подання скарги було визнано непропорційним щодо мети - забезпечення правової визначеності. ВПВС взяла до уваги пояснення скаржниці, що з урахуванням дати отримання нею справ про адміністративні правопорушення, які були необхідні для підготовки скарги, кількості цих справ (20), завантаженості судді та часу, необхідного для підготовки скарги на рішення обсягом 37 аркушів, скаргу на рішення Дисциплінарної палати суддя підготувала у максимально стислий строк і подала протягом 8 днів після отримання необхідних матеріалів. Відповідно звернення судді зі скаргою через 29 днів після ухвалення оскарженого рішення, не може розцінюватися як недбалість і надмірне зволікання з урахуванням наведених вище строків оприлюднення повного тексту рішення, дат вручення його копії судді та отримання нею необхідних для підготовки скарги матеріалів справ про адміністративні правопорушення.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132556415 від 27.11.2025 у справі № 990/139/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що компетенція Міністерства юстиції України, а відповідно і його обласних управлінь, у спірний період (до 17.01.2003) охоплювала ключові аспекти управління та контролю за діяльністю судів. Посада начальника відділу організаційного забезпечення судової діяльності в територіальному управлінні юстиції, яку обіймала позивачка, передбачала безпосереднє забезпечення організаційного функціонування судів на регіональному рівні, що, за своїм змістом, відповідає критеріям, встановленим абз. 2 ч. 4 ст. 43 Закону № 2862-ХІІ. Фактичне виконання таких обов`язків підтверджувалось не лише записами в трудовій книжці, а й системним тлумаченням правової природи зазначеної посади у контексті нормативного акта, що регламентував повноваження Міністерства юстиції України у той період. З огляду на викладене до стажу роботи позивачки, що дає право на відставку, має бути зарахований спірний період роботи на посаді начальника відділу організаційного забезпечення судової діяльності Управління юстиції у Полтавській області Міністерства юстиції України у період 1997-1999 роках.
Лише у прямо передбачених законом випадках законодавець пов`язує початок перебігу строку саме з моментом отримання (вручення) рішення. У всіх інших ситуаціях діє загальне правило, згідно з яким строк починає обчислюватися з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132590475 від 20.11.2025 у справі № 990/426/25 зазначила, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Якщо цей день встановити точно неможливо, то його строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому слово «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Дата, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, не завжди збігається з датою, коли особа ознайомилася зі змістом оскаржуваного документа, оскільки строк звернення до суду обчислюється з моменту, коли особа дізналася про порушення, а не з моменту ознайомлення з документом, який це порушення містить. Водночас, хоча отримання оскаржуваного рішення не є самостійним юридичним критерієм початку обчислення строку звернення до суду, але може збігатися з моментом обізнаності особи про порушення її прав, свобод та інтересів у кожній конкретній ситуації. Оскільки позивач не навів жодних пояснень або доказів, чому він не цікавився наявністю повного тексту оскаржуваного рішення з моменту його ухвалення, ВПВС погодилась з тим, що він не довів існування істотних обставин, перешкод чи труднощів, що унеможливили своєчасне звернення до суду.
Факт збільшення ціни товару на ринку не обов`язково тягне підвищення ціни на аналогічний товар, який є предметом договору. При зверненні до замовника з пропозиціями підвищити ціну постачальник має обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по ціні, запропонованій замовнику на тендері, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним. Крім того, постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції). На підтвердження факту коливання ціни на товар, у документі, який видає компетентна організація, має бути зазначена діюча ринкова ціна на товар і її порівняння з ринковою ціною станом на дату, з якої почали змінюватися ціни на ринку, - як у бік збільшення, так і у бік зменшення. Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження. Водночас спеціальним законодавством у сфері публічних закупівель не визначено певний орган чи особу, яку законодавець наділив би повноваженнями надавати інформацію на підтвердження коливання ціни товару на ринку. З-поміж іншого, довідки, експертні висновки ТПП України, тощо можуть використовуватися для такого підтвердження. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132556416 від 21.11.2025 у справі № 920/19/24 зауважила, що наявні у справі документи не містять відомостей щодо динаміки ціни на електричну енергію, пропорційності їх зростання, у них відсутній аналіз вартості ціни електричної енергії на конкретну дату у порівнянні з попередніми періодами чи будь-які інші дані, які б підтверджували коливання ціни електричної енергії на ринку. ВПВС погодилась з наявністю підстав для визнання оспорюваних додаткових угод до договору закупівлі недійсними, оскільки ними передбачено підвищення цін на електричну енергію на 100,75 %, тобто з перевищенням максимального ліміту у 10 %, а також за відсутності належного документального обґрунтування, що зумовлює стягнення з ТОВ коштів, отриманих за такими угодами.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132513560 від 08.12.2025 у справі № 990/293/25 погодилась з висновком суду першої інстанції, що Президент України при підписанні законів чи при утриманні від їх підписання не виконує владних управлінських функцій, а спірні відносини щодо підписання закону Президентом України є частиною єдиного законотворчого процесу, який включає усі стадії - від законодавчої ініціативи до оприлюднення закону, тому позовні вимоги про зобовʼязання Президента України підписати ЗУ «Про внесення змін до Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України» (який, зокрема, передбачає надання компенсації за пошкоджене або знищене майно, що знаходиться на територіях ведення активних бойових дій або тимчасово окупованих територій російською федерацією) не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Апеляційний адміністративний суд зазначив, що договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій є публічно-правовим договором, який передбачає обов`язки надавачів медичних послуг забезпечити належний рівень медичного обслуговування населення, умови щодо тарифів тощо. Суд зауважив, що відповідача наділено владними управлінськими функціями щодо залучення суб`єктів господарювання на конкурсних засадах, укладення з переможцями договорів про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, контролю за дотриманням надавачем медичних послуг законодавства про охорону здоров`я під час виконання таких договорів та їх розірвання тощо. З огляду на викладене суд вирішив, що договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, бездіяльність щодо виконання якого є предметом оскарження у справі, відповідає всім ознакам адміністративного договору, а відтак спір щодо його невиконання підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Національна служба здоров`я України звернулася до ВС із касаційною скаргою, в якій зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постановах КШГС у складі ВС, відповідно до яких спори, що виникають щодо укладення та виконання договорів про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, розглядаються в порядку господарського судочинства. Наявність правової невизначеності, розбіжності у судовій практиці між адміністративними та господарськими судами, а також відсутність прямого висновку Великої Палати з питання предметної юрисдикції у подібних спорах дали підстави ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/132356154 від 03.12.2025 у справі № 320/16244/24 вважати, що всі умови для передачі справи на розгляд Великої Палати дотримано.
09.01.2025 ЄСПЛ прийняв рішення в справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області проти України», яким констатував порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд звернув увагу на те, що досі не було прийнято спеціального закону щодо статусу майна колишніх радянських профспілок, хоч Конституція України вимагала, щоб «правовий режим власності... визначався виключно законом» (стаття 92). Суд також узяв до уваги, що заявник десятиліттями використовував будівлю для здійснення своєї статутної діяльності, у 2002 році отримав документи на право власності на будівлю і жодного разу з 1990 по 2002 роки або під час процедури реєстрації органи державної влади не виявляли жодних можливих проблем щодо статусу будівлі, у зв`язку із чим немає підстав вважати, що заявник не був добросовісним власником. У цьому контексті ЄСПЛ вкотре наголосив, що допущені органами державної влади неточності або помилки повинні служити на користь постраждалих осіб, особливо якщо не йдеться про інші конфліктуючі індивідуальні інтереси, а ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи. ЄСПЛ виснував, що після визнання недійсним права власності заявник більше не міг користуватися тим самим набором прав, які він мав раніше як зареєстрований власник будівлі, у зв`язку із чим також взяв до уваги аргумент організації-заявниці, що вона не зможе скористатися будь-якими схемами відшкодування за повністю знищену внаслідок ракетної атаки 17 квітня 2024 року будівлю. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132431579 від 15.10.2025 у справі № 5028/12/107/2011 дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову прокурора в інтересах держави у цій справі, адже саме лише обґрунтування належності спірного майна до державної власності не свідчить про відсутність підстав для перевірки втручання у право власності добросовісного набувача майна за критеріями «трискладового тесту». З огляду на те, що обставини порушення конвенційних прав заявника є очевидними, не підлягають розумному сумніву, підтверджені остаточним рішенням ЄСПЛ та не потребують додаткової перевірки судами першої чи апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду визнає обґрунтованою заяву відповідача та констатує необхідність скасування в порядку перегляду за виключними обставинами ухваленої у цій справі постанови суду касаційної інстанції з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, наведених вище.
Колегія суддів КЦС у складі ВС зазначала, що у постанові ВПВС від 20.09.2018 у справі № 686/23731/15-ц підтверджено, що внаслідок незаконного засудження, ухвалення судом виправдувального вироку, позивач має право на відшкодування майнової та моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР. Водночас ВПВС сформулювала висновок про те, що «право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації». Колегія суддів просила врахувати, що у рішенні в справі «Шульгін проти України» ЄСПЛ констатував, що, коли суд частково скасував обвинувальний вирок, зменшивши строк призначеного покарання у виді позбавлення волі та виключивши додаткове покарання, які на той час особа уже повністю відбула, вона на підставі п. 5 ст. 5 Конвенції має право на отримання від держави компенсації (відшкодування) за незаконне позбавлення свободи впродовж того строку, на який суд зменшив строк відбутого покарання. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважала за потрібне сформулювати висновок про те, що «право на відшкодування майнової та моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в незаконно засудженої особи, в тому числі, у випадку ухвалення виправдувального вироку за частиною обвинувачення за умови наявності підстав, встановлених законом». Відмовляючи у прийнятті справи до свого розгляду, ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/132391411 від 03.12.2025 у справі № 554/2991/23 зауважила, що у справі № 383/596/15 вона не вирішувала, відповідно й не формулювала висновку, від якого просить відступити колегія суддів. ВПВС вже відмовляла у прийнятті до розгляду порушеного правового питання, зазначивши в ухвалі від 17.11.2021 у справі № 522/2493/18, що такі правові питання можуть бути вирішені КЦС у складі ВС, звернувши увагу на те, що в суду кожної інстанції не існує жодних перепон щодо застосування норм міжнародного права та прецедентної практики ЄСПЛ.
Підставою здійснення правонаступництва в процесуальному аспекті є вибуття (заміна) сторони у матеріальних правовідносинах, у тому числі й у відповідному зобов`язанні. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132391401 від 03.12.2025 у справі № 902/388/18 зауважила, що обтяження іпотекою хоч і має на меті забезпечити виконання боржником основного зобов`язання, наприклад повернення кредитних коштів, однак є нерозривним саме з предметом обтяження, а не з особою іпотекодавця. Тому було відхилено посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, за яким норму ст. 23 ЗУ «Про іпотеку» слід застосовувати разом з п.1 ч. 1 ст. 2 ЗУ«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» , оскільки у цій справі в межах розгляду заяви про заміну боржника правонаступником питання пріоритету обтяжень майна вирішенню не підлягає. Особливість обставин цієї справи: набуття залученою до участі у справі третьою особою права власності на предмет іпотеки, на який згодом було звернуто стягнення для задоволення вимог іпотекодержателя, і неповідомлення суду під час розгляду справи про набуття такого права власності.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/132391394 від 19.11.2025 у справі № 916/992/25 зазначила, що опискою, яка підлягає виправленню в судовому рішенні, є механічна синтаксична (граматична) помилка у написанні, правописі, розділових знаках тощо, а арифметичною помилкою - неправильне зазначення цифрових значень, помилки в підрахунках та ін., допущені при виготовленні тесту судового рішення та які мають істотний характер, тобто можуть призвести до неправильного розуміння судового рішення, спотворення його змісту, утруднення подальшого виконання. Ухвала про виправлення описки є невід`ємною частиною того судового рішення, до якого відповідні виправлення вносяться, тобто по своїй суті ухвала про виправлення описки не є самостійним процесуальним документом, а лише усуває неточності, помилки та описки, допущені при виготовленні тексту того чи іншого процесуального документа. Виходячи із цих міркувань ВПВС виснувала, що за змістом п. 18 ч. 1 ст. 255 ГПК України під «внесенням виправлень у рішення» розуміють саме внесення виправлень в рішення суду, у той час як ухвала про виправлення описки в ухвалі суду підлягає оскарженню в апеляційному порядку у разі, якщо відповідна ухвала, до якої вноситься виправлення, з урахуванням внесених змін (виправлень), належить до ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, зокрема міститься в переліку ч. 1 ст. 255 ГПК України (ч. 2 ст. 353 ЦПК України) як така, що підлягає апеляційному оскарженню окремо від рішення суду. Відповідно ухвала суду першої інстанції про виправлення описки у власній ухвалі, якою призначено час та дату підготовчого провадження (відсутня у переліку ухвал, які підлягають оскарженню окремо від рішення суду), не підлягала оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
TGLIST.COM.UA
