Правові позиції Великої Палати

Обґрунтовуючи своє рішення тим, що з моменту скасування Указу Президента України про звільнення позивачки з посади судді рішення ВККС про припинення первинного кваліфікаційного оцінювання втратило свої юридичні підстави. Тож процедура первинного кваліфікаційного оцінювання стосовно позивачки не була завершена в передбачений законодавством спосіб. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396084 від 27.06.2024 у справі № 990/305/23 погодилась з наведеними висновками суду першої інстанції з таких міркувань. Відповідно до вимог принципу правової визначеності правозастосовний орган у разі неточності, недостатньої чіткості, суперечливості норм позитивного права має тлумачити норму на користь невладного суб`єкта. Отже, у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права. У такої особи не повинні виникати нові додаткові зобов`язання через помилки, допущені суб`єктами владних повноважень. Відповідно, враховуючи існування в законодавстві певної прогалини у спірних правовідносинах, ВККС зобов`язана була застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи - завершити розпочату стосовно неї процедуру первинного кваліфікаційного оцінювання відповідно до вимог п. 21 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а не призначати нове оцінювання з повторним проходженням суддею всіх етапів кваліфікаційного оцінювання. Невизначення в законодавстві можливості відновити процедуру оцінювання, припинену рішенням ВККС, не може слугувати перешкодою для відновлення і завершення процедури оцінювання щодо позивачки в порядку, передбаченому Законом № 2453-VI.…

ЄСПЛ у рішенні від 28.03.2024 у справі «Діденко проти України» дійшов висновку, що національний суд, розглянувши подану у справі заявника апеляційну скаргу та не вживши спроб встановити, чи була вона вручена заявнику або чи був заявник повідомлений про апеляційну скаргу будь-яким іншим чином, позбавив його можливості надати зауваження щодо поданої у його справі апеляційної скарги та не виконав свого зобов`язання щодо дотримання закріпленого у ст. 6 Конвенції принципу рівності сторін. Здійснюючи перегляд судового рішення за виключними обставинами, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396089 від 10.07.2024 у справі № 756/3665/19 дійшла висновку, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням норм цивільного процесуального законодавства, оскільки матеріали справи не містять підтвердження виконання судом апеляційної інстанції вимог статті 361 ЦПК України щодо направлення копії апеляційної скарги відповідачу задля забезпечення його можливості висловити свою позицію з приводу доводів апеляційної скарги банку. Це ставить під сумнів результат такого апеляційного перегляду, а тому права заявника підлягають поновленню шляхом забезпечення повторного апеляційного перегляду справи.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396087 від 20.06.2024 у справі № 990/2/24, проаналізувавши правове забезпечення оцінювання доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді, констатувала, що законодавство, яке врегульовує відносини у процедурі суддівської кар`єри, у питанні переліку критеріїв доброчесності та індикаторів, що свідчать про їх (не)дотримання, якими керуються ВККС, ГРД, ВРП, не є достатньо чітким і передбачуваним, а отже, не відповідає вимогам щодо «якості закону», як їх розуміє ЄСПЛ. Разом з тим обставини, з якими ВРП пов`язує відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, повинні бути об`єктивними, реальними, вагомими (істотними) і негативними настільки, щоб не лише викликати сумнів у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. У цій справі сумніви ВРП щодо відповідності позивачки критерію доброчесності були пов`язані з її несвідомим вкладом в економіку російської федерації (здійсненні розрахунків рублями під час цієї поїздки до тимчасово окупованої АР Крим), яка контролювала півострів, на території якого було заборонено обіг гривні. Позивачка заперечувала розрахунки рублями та наполягала, що розраховувалася за придбані товари гривнями. У спірному рішенні ВРП зазначила, що надані позивачкою пояснення щодо обставин цієї поїздки не можуть сприйматись як виправдання, а свідчать про відсутність чіткої громадянської позиції. ВПВС зауважила, що дії, з якими ВРП пов`язала підстави для відмови у внесенні подання про призначення позивачки на посаду судді, вона вчинила у серпні 2014 року, коли саме поняття «доброчесність» ще не було запроваджено в законодавстві, а чіткі критерії цього поняття не сформовані й до цього часу. Натомість загальний висновок ВРП про відсутність чіткої громадянської позиції позивачки у зв`язку з поїздкою до Криму у 2014 році є абстрактним припущенням, оскільки не доведено якою саме була громадянська позиція позивачки на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивачка підтримувала агресивні дії російської федерації проти України або співпрацювала з окупаційною владою. Щодо ознаку недоброчесності судді, який ВРП пов`язала з тим, що відвідування діда у російській федерації період з 2014 до 2019 року не мало характеру «нагальної потреби». ВПВС зауважила, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним. Така оцінка повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується ст. 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання. До традиційних цінностей українського народу належить підтримання тісних сімейних зв`язків між дітьми, батьками, дідами. ВПВС дійшла висновку, що далека поїздка онуки разом з правнучкою до діда похилого віку, щоб провідати його, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися з правнучкою сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності судді. При цьому було враховано, що ВРП не встановила обставин чи підстав, які б указували на те, що позивачка підтримувала агресивні дії російської федерації проти України, або співпрацювала з окупаційною владою. Отже, ВРП не навела належного обґрунтування підстав для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396085 від 20.06.2024 у справі № 990/130/23 зауважила, що наявність виправдувального вироку в кримінальному провадженні не впливає на правильність висновків ВРЮ щодо вчинення позивачкою дисциплінарного проступку та міри відповідальності, яку вона повинна понести. «Дисциплінарний проступок» і «склад дисциплінарного проступку» співвідносяться як явище і юридичне поняття. Дисциплінарний проступок - це конкретне суспільно негативне діяння, яке вчинене певною особою, у певний час та спосіб. Склад дисциплінарного проступку - це сукупність передбачених законом об`єктивних і суб`єктивних ознак, що характеризують суспільно негативне діяння як конкретний проступок. Об`єктивні ознаки дисциплінарного проступку можуть співпадати з об`єктивними ознаками кримінального правопорушення, однак, при цьому склад дисциплінарного проступку і склад кримінального правопорушення можуть відрізнятися суб`єктивними ознаками, а тому за одних і тих же об`єктивних ознак (діяння) може мати місце склад дисциплінарного проступку (а отже і підстава для дисциплінарної відповідальності) та відсутній склад кримінального правопорушення (підстава для визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення).

ВПВС в постановах https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426275 від 11.07.2024 у справі № 990/94/24 та https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426267 від 11.07.2024 у справі № 990/67/24 зауважила, що встановлення законом різних вимог до стажу для суддів судів різних інстанцій не порушує принципу єдності статусу суддів. Положення щодо зарахування до стажу роботи на посаді судді стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді, закріплена у ч. 2 ст. 137 розділу IX «Забезпечення суддів» Закону № 1402-VIII. Отже, таке обчислення стажу роботи судді стосується виключно вирішенню питань щодо визначення розміру суддівської винагороди (щомісячної доплати за вислугу років). З огляду на це ВПВС погодилась з висновками суду першої інстанції про те, що ВККС обґрунтовано констатувала відсутність у позивачів необхідного для зайняття посади судді апеляційного суду передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 28 Закону № 1402-VIII стажу роботи на посаді судді та відмовила в допуску до проходження кваліфікаційного оцінювання та участі в конкурсі.

Позивач не погоджувався з діями члена ВРП щодо підготовки ним висновку про порушення суддею вимог щодо несумісності, його мотивами, обставинами та інформацією, викладеними у цьому висновку. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426283 від 11.07.2024 у справі № 990/118/24 зауважила, що зазначений висновок є процедурним рішенням, а тому не породжує жодних правових наслідків для позивача. Тобто, у цих правовідносинах не виникає публічно-правового спору, за результатом вирішення якого може бути ухвалене судове рішення, яке б відповідало завданню адміністративного судочинства. Висновки, які передують прийняттю ВРП рішення про визнання порушення суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю або статусом і звільнення його з посади або про визнання відсутності порушень суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю або статусом, не можуть бути самостійним предметом судового оскарження, оскільки вони не є остаточними, мають рекомендаційний характер та відповідно не мають жодних юридичних наслідків для заявника або особи, відносно якої відкрито справу щодо несумісності, та не порушують їх прав, а отже, виключають необхідність реалізації права на судовий захист.

До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений 3 місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 233 КЗпП України). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426317 від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зауважила, що вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу. Було враховано, що 15.10.2013 КС України у справі № 1-13/2013 надав офіційне тлумачення ч. 2 ст. 233 КЗпП України у зв`язку з її непослідовним застосуванням судами та встановив, що ця стаття застосовується як до наявних, так і до оскаржуваних виплат, пов`язаних із заробітною платою. У підсумку ВПВС в чергове підтвердила висновок про те, що положення ст. 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над ч. 5 ст. 122 КАС України. Отже, при вирішенні спору щодо оплати праці (в т.ч. стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за період по 19.07.2022 - особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. До аналогічних вимог за період з 19.07.2022 - тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Водночас ВПВС відзначила, що до вимоги про визнання протиправною бездіяльність субʼєкта владних повноважень, яка у цій справі полягала в недопуску до продовження виконання ним повноважень члена ВРП, підлягають застосуванню норми ч. 5 ст. 122 КАС України.

ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120512743 від 11.07.2024 у справі № 990/14/24 та в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396079 від 27.06.2024 у справі № 990/48/24 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що рішення ВККС, яким позивача було визнано таким, що не відповідає займаній посаді судді, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не є обов`язковим для ВРП при розгляді вказаного питання та встановлення відповідних обставин щодо наявності чи відсутності підстав для звільнення з посади судді і ухвалення в установленому порядку відповідно до наданих повноважень рішення. Таке рішення є формою первинного вираження ВККС свого негативного письмового відзиву (припущення, бачення) на те, чому суддя не може бути суддею (або не відповідає займаній посаді). За законом таке рішення ВККС не призводить до автоматичної втрати суддею своєї посади судді, а лише стає підставою (властиво, рекомендацією) для компетентного органу - ВРП визначитися, чи висновки про невідповідність займаній посаді є законними, обґрунтованими, мотивованими і справедливими для звільнення судді з «рекомендаційних» причин. Вкотре було наголошено, що відтермінування дати оскарження до адміністративного суду такого рішення ВККС не є обмеженням чи іншим проявом порушення права судді на доступ до суду, оскільки само по собі це ніяк не заперечує (не робить неможливим) права на доступ до суду.

Авторитет судової влади та довіра до неї формуються залежно від персональної довіри до осіб, які обіймають посади суддів та становлять суддівський корпус. Важливо, щоб кандидат на посаду судді не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки, яка може поставити під сумнів його відповідність вимогам, визначеним у ст. 127 Конституції України. Отже, свідоме нехтування, зневажливе або недбале ставлення до правил, які застосовуються до учасників кваліфікаційного іспиту, є проявом тих якостей, які не сумісні зі статусом майбутнього судді та мають негативний вплив на перебіг усього кваліфікаційного іспиту незалежно від його етапу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120485514 від 11.07.2024 у справі № 990/183/23 зауважила, що ВККС кваліфікувала як порушення порядку складання іспиту наявність у позивача джерела інформації - аркуша паперу з рукописним текстом, який відповідає критерію інформативності саме до цілей складання відповідного етапу іспиту, а не будь-якого іншого безвідносного до іспиту носія інформації. Підтвердження факту використання як активної дії (списування) не має суттєвого значення для цілей визначення, чи мало місце використання заборонених джерел інформації. Поняття «використовувати» треба розглядати у ширшому значенні, власне як заборону учасникам іспиту мати в розпорядженні недозволене джерело інформації, тобто мати реальну фізичну змогу скористатись цим джерелом інформації. ВПВС погодилась з тим, що в аспекті морально-етичної сторони допущеного позивачем порушення однакових для всіх кандидатів чітких і зрозумілих правил Комісія, реалізуючи свої дискреційні повноваження, правильно розцінила таке порушення як істотне.

Касаційне провадження у справі тривало більше ніж три роки із дня проведення автоматизованого розподілу судової справи між суддями ККС ВС. На думку ВРП, суддя-доповідач не контролював процес належним чином для забезпечення дотримання судом розумного строку касаційного провадження у справі, оскільки не вживав своєчасно належних заходів до захисників, які не виконували належно своїх обов`язків, що мало наслідком непризначення до розгляду у ККС. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396077 від 13.07.2024 у справі № 990SCGC/4/24 вкотре наголосила, що сам факт порушення строку розгляду скарги чи справи без встановлення вказаних обставин не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності судді. Водночас ВРП не навела норму процесуального закону, яка покладає на головуючого суддю в кримінальному процесі обов`язок контролювати процес ознайомлення представників учасників кримінального провадження з матеріалами справи та визначає можливі заходи впливу в такій ситуації. Адже інструменту, за допомогою якого суддя-доповідач може здійснити вплив на учасників кримінального провадження чи їх представників поза межами судового засідання, законодавець не передбачив. За відсутності чітких та усталених підходів у питаннях застосування певних норм (у цій справі - процесуального) права при здійсненні правосуддя тлумачення дисциплінарного органу чи ВРП таких норм не може слугувати підставою для кваліфікації дій судді при здійсненні правосуддя, як дисциплінарного проступку, бо це суперечить принципу незалежності суду. ВРП у своєму рішенні не мотивувала, яким саме чином суддя-доповідач, перебуваючи у відпустці, міг змінити раніше визначену дату наступного судового засідання, про призначення якого вже були повідомлені всі учасники кримінального провадження. Сама лише констатація в оскаржуваному рішенні, що відкладення кримінальної справи на місяць є нерозумним строком, не обґрунтована будь-якими критеріями чи фактичними обставинами щодо навантаження судді в цей період ВПВС зазначила, що переслідуючи мету своєчасного розгляду справи, суд не повинен нехтувати фундаментальними правами учасників процесу (зокрема, сторони захисту), а саме правом на справедливий суд, елементом якого є право на захист. Перебування касаційного провадження у центрі постійної уваги в Україні та за її межами, зокрема «на контролі» Комітету Міністрів Ради Європи, не відноситься до переліку критеріїв, сформованих ЄСПЛ щодо розумності тривалості судового провадження, та не свідчить, що такі обставини можуть враховуватись як такі, що підтверджують наявність складу дисциплінарного проступку в діях судді-доповідача.