reading at midnight 🌙

📚"На лезі клинка", Джо Аберкромбі #прочитане #fiction #fantasyЛоген на мить поглянув на клинок. Він був чистим, тьмяно-сірим, точнісінько таким, як і завжди. На відміну від само го Логена, після усіх випробувань того дня на мечі не залишилось жодної подряпини. Він не хотів знову брати його в руки. Ні тепер, ні потім.Але діватись було нікуди. 😉Початок трилогії "Першого закону" - і ох, який початок: мене затягло практично одразу. Анотація на обкладинці не дуже помічна та забігає сильно наперед. По суті, всю цю книжку ми лише роззнайомлюємося з головними героями та сетингом, повільно підходячи до глобальної інтриги та стратегічно витримуючи невідомість - але затягнутим дійство не відчувається взагалі, за рахунок частих змін пов-ів, загадок меншого масштабу, субверсії жанрових кліше, бадьорого екшену та вкраплень гумору із влучними матюками.😉Отже, північанин-варвар Лоґен Дев'ятипалий, брутальна машина для вбивства, ледь переживає чергову сутичку, несподівано відрощує совість та змушений покинути рідні землі. У столиці Союзу молодий та хвалькуватий капітан Лютар готується до королівського Турніру, а інквізитор Занд дан Ґлокта - колишній переможець того ж Турніру, жахливо скалічений у полоні - винюхує змову у купецькій гільдії. А десь на далекому півдні сповнена ненависті рабиня-втікачка Ферро намагається відірватися від переслідувачів.😉На Союз йде війною північ, та й на півдні також неспокійно. Тим часом, про себе дає знати Баяз, перший з-поміж магів: напівлегендарна постать, що зникла багато століть тому. Чому він вирішив повернутися саме зараз? І що може поєднувати настільки відмінних героїв з різних кінців континенту?😉Дії починаються in media res, і світобудову тут не сильно розжовують, жодних інфодампів - радше поступово підкидають шматочки, аби збирати загальну картину з клаптиків. І ось це бажання дізнатися більше також дуже ефективно підтримує інтерес до книги.😉Сетинг Союзу засновано на умовній західній Європі, я б сказала що швидше ранньомодерній, аніж середньовічній - ми маємо університети, гільдії, обмежену монархію, сюжетно важливе зародження буржуазного класу та ранній капіталізм-колоніалізм, але порох майже невідомий. Як і магія - багато хто вважає її реліктом минулого, якщо не вигадкою. Північ та південь розкриті порівняно менше та на позір виглядають стереотипніше, і там при владі дуже однозначні виродки, але побачимо, як воно себе проявить далі.😉Трохи шкодую, що не дісталася до Аберкромбі у свої пікові часи захоплення фентезі, але тоді я звідкись взяла ідею, що це геть мачо-хлопчача чорнуха (і виявилася дуже неправа). Так, тут трохи більше sausage fest-у, аніж я полюбляю - жіночих персонажок не так багато, але вони написані цілком пристойно та не сексистськи. Та й не назвала цю книжку сильно ґрімдарковою - нормальне низьке темне фентезі з сіруватою мораллю, кров-кишки у збалансованих кількостях. 😉Зізнаюся, побоювалася, що будуть якісь кринджові мейлґейзові секс-сцени (кажу ж, враження про пана Аберкромбі мала геть хибні, в чому щиро розкаююся і вибачаюся), але ніт, маркер 18+ тут відповідає за лайку та жорстокість. Натомість мене потішив аж до писку вголос невеличкий романтичний сабплот, де капітан Лютар з неймовірною силою вкрашується у сестру товариша по службі, якій він здається переважно кумедним. 😉Але, все ж, моїм улюбленим героєм дуже несподівано став Лоґен "ножів багато не буває" Дев'ятипалий - хоча на перших розділах я думала, що найсильніше вболіватиму за Ґлокту. І хоча все ж дуже цікаво, куди доля та сюжет заведуть інквізитора, мене все ж підкорив шарм втомленого від життя мужика з кризою середнього віку та, як я вже казала, вайбами сумного побитого життям великого собаки. Що тут не любити?😉Але є і ложка дьогтю: тут багатенько гіперболізованої фетфобії та ще рандомний епіграф з прости-господи бродського. Загальне враження не зіпсовано, але дрібку неприємно.😉Хороше, дуже якісне розважальне чтиво, яке не хотілося випускати з рук - я за ці 600 сторінок тільки розігрілася, тож немає сенсу ставити запитання, дочитувати трилогію чи не дочитувати. Звісно, і якомога швидше!

📚"The Woman in the Purple Skirt", Natsuko Imamura #прочитане #fictionAll that watching from a distance had left me parched. 🟣Оповідачка - і, якщо вірити їй, увесь квартал - палко спостерігає за Жінкою у Фіолетовій Спідниці. Вона занотовує все - що вона їсть, куди вона ходить, де вона працює, або ж чого вона не працює, і взагалі, чи вистачить її заощаджень на комуналку.🟣Але ким є Жінка у Фіолетовій Спідниці насправді? Чому саме вона? І ким все ж є наша оповідачка, Жінка у Жовтому Кардигані?🟣Той випадок, коли назвати текст дуже дивним - не комплімент з мого боку. Це не зовсім трилер, радше соціальна драма з побутовими замальовками, яка спантеличує і лишає до біса багато простору для додумування.🟣Мене зачепив початок та нервова, хитка атмосфера - оповідачка очевидно не в порядку, тож так і очікуєш моменту, коли все піде шкереберть. А коли це стається, текст якось... здувається, наче повітряна кулька, що задовго провисіла під стелею. Ані задовільної резолюції для наших сюжетних загадок (так а хто там в готелі рушники крав?), ані для жодної зі змальованих тем.🟣А тем тут багатенько. Це текст і про самотність, і про обсесію, і про парасоціальність, і про японську робочу культуру, і про суспільні ієрархії, і про таку повсюдну мізогінію. І щодо цього всього ми - наче як і оповідачка - виступаємо лиш сторонніми спостерігачами десь на відстані.🟣Дійсно чудернацький маленький текстик, який подражнив і лишив у сум'ятті. Важко сказати, що я відчуваю, окрім "гм, і що ж цим хотіла сказати авторка". "This is Amiko, Do You Copy?" у неї ж сподобалась значно більше, та й відчувалася більш цілісно та завершено.

"Я, Тітуба, чорна відьма з Салему", Маріз Конде#прочитане #fiction Мамо, хіба наші муки не матимуть кінця? Якщо це так - я ніколи не народжуся. ✨Думаю, якщо ви хоч крихту цікавився історією салемських судів над відьмами, то чули про Тітубу - одну з обвинувачених у чаклунстві та рабиню. Власне, це і є майже усе, що відомо про Тітубу реальну - документи не зберегли інформації ні про її походження, ані подальшу долю. І Маріз Конде у 80-х забажала це виправити.✨"Я, Тітуба..." - магічно-реалістичний, феміністичний, постколоніальний, постмодерністський роман. Це не біографія, не історична драма і не глибоке психологічне дослідження; а радше байка-притча, яку ніби крізь час і простір переповідає дух самої Тітуби. А остання у версії Конде народжена рабинею на Барбадосі та дійсно знає чари - хоча наразі науковці схиляються до думки, що справжня, історична Тітуба походила з корінних народів Америки.✨Чимось мені ця книга нагадала "Наречену!" Меґґі Джиленголл: розлючений жіночий дух ніби постає з могили, аби вписати себе назад в історію, повернути контроль над власним наративом. Це історія про те як людина, змушена неодноразово обирати між життям та гідністю, упосліджена за усіма можливими факторами - статтю, расою, станом, вірою, освітою - намагається прокласти собі шлях. Але до чого - до спокою? щастя? могутності? кохання? а можливо, навіть свободи?Яка ж я була нікчемна дурепа, коли вірила, що достатньо заявити про свою невинуватість — і мені повірять! Яка ж я була нікчемна дурепа, коли не знала, що чинити добро злим або слабким - означає коїти зло! ✨Стиль написання тут своєрідний, і я потоваришувала з ним не одразу. Тітуба, як оповідачка, дуже свідома свого місця і ролі, тож стіна між нею та читачем є радше тонкою завісою. Проза подекуди дуже висока, місцями відчутно дидактична, а десь і підкреслено анахроністична (аж до дискусії про фемінізм у тюрмі в 17 сторіччі - але не жахайтеся, якщо тут може з'явитися Естер з "Червоної літери" Натаніеля Готорна, то чому б їй і не взяти трохи сучасного вокабуляру?).Та була одна річ, якої я не знала: жорстокість - це дар, з яким приходять у цей світ. Її не можна набути. Ті з нас, хто не народився з пазурами та іклами, приречені програвати всі битви. ✨Тітуба - не ідеальна героїня. Неможливо не співчувати серії нескінченних нещасть, що випадають на її долю, проте поведінка самої героїні багато в чому фруструє: любов до чоловіків часто заводить її у біду (хоча я б назвала цей текст дуже секс-позитивним, ю ґоу ґьорл), а ще, попри всі страждання, вона так і не може пробудити у собі глибинну ненависть до кривдників. Втім, фінал книги мене струсонув та змусив переоцінити добрячу частину тексту - визнаю, авторці вдалося добряче поводити читача за ніс.✨Своєрідний, цікавий текст, хоч і трішки неоднозначний; але зі своєю головною задачею - змусити нас почути голос Тітуби, вислухати її сповідь - Маріз Конде точно впоралася. Але обережно, тригери: тут багато всіх видів насильства, в тому числі і сексуального.Я прибуваю на землю, яку втратила. Повертаюся до покинутої потворності її ран. Впізнаю її за запахом - запахом поту, страждання і важкої праці. Але водночас - це різкий, гарячий аромат, який, на диво, приносить мені розраду.

🎞️"The Bell" - моя перша книга Айріс Мердок, але точно не остання. Вона довгенька, але під кінець я навіть не хотіла, аби вона закінчувалася - було б добре провести з цими людьми більше часу, подовше поспостерігати за їхніми долями, зазирнути в голови ще комусь - особливо Кетрін та Нікові.🎞️Радитиму, якщо вам близька Баєтт. І дуже хотіла б побачити її українською.A bell is made to speak out. What would be the value of a bell which was never rung? It rings out clearly, it bears witness, it cannot speak without seeming like a call, a summons. A great bell is not to be silenced. Consider too its simplicity. There is no hidden mechanism. All that it is is plain and open; and if it is moved it must ring. Youth is a marvellous garment. How misplaced is the sympathy lavished on adolescents. There is a yet more difficult age which comes later, when one has less to hope for and less ability to change, when one has cast the die and has to settle into a chosen life without the consolations of habit or the wisdom of maturity, when, as in her own case, one ceases to be une jeune fille un peu folle, and becomes merely a woman, worst of all, a wife.

⏺загалом, театр був частиною мого життя з дитинства - у моїй родині було якось прийнято раз-другий на рік ходити до театру, і я пам'ятаю своє абсолютне зачарування декорацією, що оберталася, у якійсь виставі в театрі франка за мотивами "пігмаліона" бернарда шоу.⏺у школі я була у англомовному театральному гуртку, ми брали участь у конкурсах та виступали на сценах київських театрів, але то було більш примусово, аніж добровільно. ніколи не мала акторських амбіцій чи бажання кимось іншим в театрі працювати, але, думаю, ці досвіди теж прищепили мені якесь додаткове зацікавлення театральним світом.⏺проявляти активний інтерес та ініціативу я почала більше в студентські роки. до навчання я ставилася втричі серйозніше, аніж по-хорошому було треба, тож часу на це захоплення було обмаль, але десь у цей період я перейшла від "а непогано б просто в театр куди завгодно" до "хочу побачити ось цього конкретного актора", "хочу на цю виставу бо мені сподобалася інша цього режисера", "хочу, бо промо-фото на сайті театру такі красиві".⏺а потім стався ковід, і ковідна тисяча, на яку тоді ще можна було набрати непоганих квиточків. а потім - повномасштабка, і якийсь час було не до того. а потім я заново відкрила для себе це щастя (вже з дорослими грошима).⏺театр для мене - це і мистецька насолода, і втеча від реальності. я женуся за отією ✨магією✨ ідеальної вистави, яка переносить у інший світ, яка гіпнотизує, змушує забувати, що я - це я, що я сиджу на кріслі, дивлюся на сцену, що тисне шкарпетка, що через пару годин знову полетять дрони.⏺хороша книжка також це може. значно швидше і доступніше, практично будь-коли і без сафарі на квиточки. але з театром досвід більш інтенсивний, неначе я провалююся у дійство повністю. ⏺театром легше перенасититися, і зараз, бува, я відчуваю що нагрібаю більше квитків, аніж добре для моєї соціальної батарейки. бо, зрештою, з книжкою ти взаємодієш переважно сам-на-сам, а театр - досвід колективний, соціальний. і не лише у сенсі ходити з компанією. його переривають тривоги, там бувають невиховані глядачі, мені можуть зіпсувати настрій занадто агресивні парфуми людини поблизу. ⏺якщо намагатися виставити ієрархію, то, мабуть, все ж переможуть книжки. не уявляю своє життя без читання: це базова потреба, я без нього довго не протягну і це не драматичне перебільшення; але театр - це подія, це перерва у рутині, це added flavour, це sprinkles on top. і я знаю, що тут є трохи кулєг-театралів, тож перенаправлю запитання - а чому театр любите ви?🕊скринька для повідомлень #відповідаю

☠"Залишена", Оксана Ковальчук#прочитане #fictionСтудентці Олі дістався від батька мікроавтобус, тож вона підробляє перевезеннями. Але чергове завдання - завезти підлітку до бабусі у крихітне село на межі із зоною відчуження - йде шкереберть, коли, зупинившись на хвильку в лісі, Оля бачить труп жінки.Понад усе не хотілося бачити очі. Очі мертвої незнайомки, яка лежала в колоді, ніби в чудернацькій домовині, розсипавши назовні довге волосся. Як у казці про принцес, з їхніми кришталевими трунами, баштами, з яких спускають золоті коси на прохання. 🕔Це той випадок, коли мої сформовані маркетингом очікування - я сподівалася на горор-трилер, можливо містичний - не зійшлися з реальністю. "Залишена" - це поєднання процедурного детективу із соціальною драмою в дусі скандинавських серіалів: все повільне, тягуче, похмуре, безнадійне. Страшно взагалі не було - радше сумно.🕔"Залишена" - це історія про забобони та (не)байдужість. А ще тут є ностальгія про дитинство у баби в селі, відлуння Чорнобиля, дедді іш'юз, фольклор про княгиню Ольгу, подвійне експлуатаційно-співчутливе ставлення до підлітки із ментальною інвалідністю та (доволі беззуба) критика роботи правоохоронних органів.🕔Цікаві елементи, але в комбінації мені водночас забагато всього разом і замало кожного окремо. Сюжет ледь рухається, фокус скаче, протагоністка має мінімальні причини робити те, що вона робить.🕔Найслабшою для мене частиною книги стала саме Оля (бо вона відверто дратувала). У неї вкрай натягнуті причини бути залученою до розслідування, і тому вона то є геть пасивною персонажкою, з якою стається сюжет, то, навпаки, раптово починає лізти у чужі життя та хід справи. Оля мені психологічно неправдоподібна, у неї відсутній чіткий характер - тут були спроби зобразити якусь аморфність-загубленість, але мені їх не вистачило. І для історії про те, як стороння людина зрештою виявляється єдиною небайдужою - теж забракло чогось.🕔Плюсик цій книзі за дуже грамотні та пропрацьовані описи криміналістики (це трохи зігріло мені серце), плюсик за референси до "Твін Піксу" (яким доволі очевидно надихалися), величезний плюс за передачу живої, а не вихолощено-літературної мови сільських бабів і дідів. Ще плюсик за (легкий спойлер) твіст із назвою - залишена від лихо, а не лишати - це прекрасно.🕔Якщо без спойлерів - то фінал тут дуже закономірний і логічний. Думаю, я б не повірила в ніякий інший - а по ходу читання в мене і так було багато проблем з подавленням недовіри. Тож за нього теж плюсик.🕔Атмосфера дуже хороша - всі ці ліси, села, гниття; автентичний український cottagegore, можна сказати. Але подекуди складалося враження, що створенню вайбу приділялося більше уваги, аніж роботі з персонажами чи сюжетом. Зі стилем написання я не сильно подружилася, бо тут були як вкрай гарні описи, так і пасажі, де порівнянь та образів було відчутно забагато.🕔Для мене "Залишена" - це книжка з низкою гарних елементів, де виконання виявилося дещо нерівним і сумбурним. Замало інтроспекції, аби зробити це першочергово історією Ольги, занадто повільний сюжет, аби зробити це крутим детективом, замало жахачок та напруги, аби вийшов фолк-горор, та й соціальному коментарю якось бракує в'їдливості, аби я могла сказати щось, окрім "а, ну та, шкода, шо поробиш".🕔А ще обережно, тригери: мертві тварини (коти), боді горор, насильство, зокрема над неповнолітніми.

"Тускульські бесіди", театр на Подолі, режисер Річард Нельсон#театральне🕑Що робити, коли ти бачиш, як твоя країна сходить на пси? Коли тебе, замість того, щоб вбити, помилував ворог? Як обрати між життям, гідністю та владою?🕑У 46 році до різдва Христова на одній із вілл поблизу містечка Ту́скул зустрічаються Брут, Кассій та Цицерон. Як нам завбачливо переповідають у пролозі, нещодавно зазнав поразки заколот проти Цезаря, і ці травмовані чоловіки, ці видатні державні діячі - а також один актор і пара жінок (прекрасні персонажки, але трохи underutilized) - ведуть бесіди про те, як жити і що робити.🕑В наявності: гідне Таргарієнів родинне дерево, смачнющі моральні дилеми та Юлій Цезар, який є одним із центральних персонажів, жодного разу не з'являючись на сцені.🕑Це абсолютно новий театральний досвід для мене. Почувалася наче мухою на чужій кухні, підслуховуючи щось дуже приватне та інтимне. Жодного пафосу, жодних римських стилізацій - просто актори люди в звичайному одязі, які туди-сюди собі ходять, грюкають дверима, тягають стільці, щось їдять-п'ють. І, звісно ж, розмовляють.🕑Це наче опинитися у просторі поза часом, де Рим може бути чим завгодно - в процесі мені спадали на думку порівняння і з, прости-господи, російською опозицією, і з американськими демократами (коли лунало чергове коло дискусії про "а чого ми тут сидимо рибалимо, якщо у Римі Цезар оголошує себе богом). 🕑Тут все так... психологічно тонко, натуралістично навіть, і зачеплено так багато універсально-людського - про вибір між приватним та публічним, між життям та смертю, героїзмом та ницістю, дією та втечею. Навіть між мамою та дружиною (яка є племінницею твоєї мами, але то вже окрема проблема).🕑І хоча мені трошки не вистачило накалу емоцій та кульмінації - фінал стався дуже раптово, з радістю хотіла б сходити ще раз (тільки вже перед цим ґрунтовно прочесавши вікіпедію), та й інші вистави пана Нельсона неодмінно хочу побачити.

"Буна", театр Франка (реж. Давид Петросян)#театральне⏺У буковинському селі дівчина Орися - вчорашня школярка - мріє вступити до Києва та стати співачкою. Але усі її плани перекреслює несподівана вагітність, про яку дізнається владна бабуся - буна по-місцевому - та примушує Орисю до небажаного шлюбу, аби уникнути сорому.⏺Здається, наче підглядаєш за сімейною драмою з категорії тих, що потрапили б у добірку найкращих моментів на "Говорить Україна". Такий на позір простий сюжет, абсолютно приземлено-побутовий, але боже, скільки тут болючих шпильок-тригерів і як майстерно вони розставлені. Це і близько не моя родинна історія, але тут є щось дуже універсально-українське.⏺Ріта назвала цю виставу словниковою трагікомедією, і я погоджуюся. Неможливо не сміятися, проте поступово накопичується снігова куля з суму від усього того постійного людського болю, малих і великих образ, які герої завдають одне одному. І в кінці очі у мене були на мокрому місці.⏺Це історія про скалічені долі та скалічених людей, які не можуть по-іншому, окрім як продовжувати цикл травм. Про показну релігійність, про традиційні цінності і про розбиті мрії. Герої "Буни" - живі, недосконалі, нещасні, і всіх якось по-своєму шкода.⏺Акторські перетворення тут просто приголомшливі. Те, як Христина Корчинська лиш голосом та рухами, без жодного гриму, втілює надзвичайно правдоподібну бабцю - це щось неймовірне. І те, як одним рухом - зніманням хустки - вона наприкінці знову стає молодою дівчиною, пробрало мене до сиріт. А ще Ілик - Марічка Штирбулова - це настільки достовірний пацан-підліток, що я захоплююся, як так можна зіграти.⏺Вистава, абсолютно гідна своєї популярності - і це прикро, бо я хочу побачити її ще раз, тож знову доведеться полювати на квитки 😔п.с. за тією ж п'єсою Віри Маковій є інші постановки - у львівському театрі Заньковецької є своя (реж. Ігор Білиць), а у чернівецькому театрі Кобилянської - своя (реж. Дмитро Леончик), і я хотіла б, мабуть, побачити усі 🤭

📚"Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті", Кароліна Сулєй#прочитане #nonfiction 🎞️Одяг як свобода. Одяг як приниження. Одяг як необхідність. Одяг як тавро.🎞️Культурна антропологиня та журналістка Кароліна Сулєй у своїй праці підіймає питання того, а що ж носили у концентраційних таборах - на позір таке очевидне. Але реальність, як завжди, набагато складніша (та цікавіша) за усталений однозначний образ.🎞️Це книга про пам'ять. Пам'ять про євреїв, яких грабували перед винищенням та про перетворення індивіда на безлику частину маси. Про в'язнів, яким хронічно не вистачало форменного одягу, про їхню тілесність, про відчайдушні спроби забезпечити гігієну. Про вплив гендеру, місця та причини ув'язнення на те, наскільки широким є спектр концтабірних досвідів. Про есесівців та наглядачок - завжди чистих та охайних, ніби істот з іншої планети. І про те, як смугаста табірна роба ставала символом мучеництва. 🎞️Я дізналася про те, що перші місяці у Равенсбрюку видавалися прокладки. Про жінок, які малювали свій табірний журнал мод. Про цілком офіційні табірні перукарні, де наглядочок чепурили ув'язнені. Про те, як підпільно ладнали бюстгалтери і як нужденним вцілілим привезли вантаж губної помади. Про силу-силенну побутових, щоденних дрібничок - геть незначних у загальному масштабі історії, проте надзвичайно людських та зрозумілих. Буденність, що є цариною жінок, не містить таких «подій», вона «ніяка». Пам'ять про Голокост - це й досі найчастіше пам'ять традиційна, «чоловіча» — про смерть, а не пам'ять «жіноча» про життя, яке клопочеться про тіло, предмети, зрештою - про вбрання. Усе це «чоловічій» пам'яті видається негідним або, в найкращому разі, просто прозорим. 🎞️Прекрасна робота - інформативна, відверта, делікатна та емпатична. Дуже приземлена й абсолютно не пафосна. Тут поєднані документи, свідчення, спогади та інтерв'ю, що проводила сама авторка. Матеріал послідовний, гарно структурований, і єдина дрібна заувага, що у мене виникла - тут багато референсів до візуальних матеріалів, і їх не складно знайти, але трохи дивно, що вони не включені як додатки.🎞️Абсолютно блискуча книжка. І важлива, бо вона допомагає пам'ятати реальність, а не десятиріччя вторинних нашарувань. Дуже раджу усім поціновувачам якісного історичного нонфіку, але морально може бути непросто, тож зважайте на свій рівень чутливості.Одяг буває реквізитом, дзеркалом, допомогою, перешкодою, маскою, латами, маніфестацією. Він розповідає про владу й підлеглість. Свободу й безпеку. За допомогою одягу можна когось знищити і врятувати. Він розповідає про нашу людяність. Навіть якщо ми не цікавимося модою, вона цікавиться нами.

📚"This is Amiko, Do You Copy?", Natsuko Imamura#прочитане #fictionAmiko searched for words. Anything to say to those eyes. She wanted to be kind. But the more she wanted to be kind, the sadder she got. She couldn’t find the words. She couldn’t say a word. ✨Десятирічна Аміко має нейровідмінність - конкретний діагноз не звучить і я його не придумуватиму, але вона занадто гучна, занадто імпульсивна, занадто буквально розуміє інших людей (або ж не розуміє їх взагалі). Ця книга - невелика новелка на 21к слів - розповідає про її життя у провінції, стосунки з братом, булінг у школі, краш на однокласника та відчайдушні спроби порозумітися з батьками.✨Написано дуже просто і дуже психологічно тонко (за це і люблю японську літературу). Це таке собі зібрання побутових замальовочок, де ми впродовж кількох років спостерігаємо за героїнею та її сприйняттям світу - сприйняттям, яке часто радикально розходиться з тим, що відбувається насправді. І оця прірва у розумінні змальовується просто блискучими недомовками, бо ми увесь час лишаємося у third person limited POV-і Аміко. ✨Це хроніка самотнього дитинства, інтимна і особиста маленька драма. Сумна і болісна, бо дуже правдива. Мені було шкода Аміко, як рідну - бо навколо не було жодної людини, що її розуміла. А ще бо її досвід місцями чимось нагадував мені свій. ✨Якщо ви теж собі вишукуєте азійські hidden gems, вам близька тематика, чи хочеться оповідання яке можна прочитати за вечір і почуватися так, наче ваше серце тягли по битому склу - радила б спробувати.You may learn calligraphy if you can do your homework, go to school every day, listen to your teacher, get along with your friends, and behave yourself. Can you do that, Amiko? Can you promise not to sing in the middle of class or scribble on the desk? Can you promise not to pretend you’re a boxer, or walk around barefoot at school, or eat curry rice with your hands? Can you do that? Can you?