reading at midnight 🌙

📚"Taiwan Travelogue", Yáng Shuāng-zǐIn the Christian Bible, when God said “Let there be light,” there was light. When I said, “Let there be vermicelli noodles, rice noodles, thick starch noodles, egg-drop udon noodles,” Chi-chan would light up the dining table with my fulfilled wishes. ⏺Видана у 2020-му книжка тайванської авторки прикидається перекладом з японської опублікованого у 50-х автофікшену письменниці Чізуко Аоями про її мандрівку до Тайваню 1938 року, коли острів був колонією Японської імперії. Слідкуйте за руками. Аояма згадує про проведений на острові рік, подорожі, їжу, та - що найважливіше - свої стосунки з місцевою перекладачкою, Ông Tshian-hóh, яку жінка називає Чі-чан.⏺Про що ця книга? Про підступність імперіалізму. Про монструозні апетити. Про нерівність та нездоланні розриви у сприйнятті. А також - про створення наративів та роль перекладу. Загалом, Вона багатошарова, мов цибулинка, і піднятих тем тут багато.⏺А ще тут цікаво (і багато, місцями навіть забагато, натщесерце краще не читати) говорять про їжу. Тут порушено питання кулінарії як складової культурного коду: у розповідях про те, як та чи інша справа потрапила на стіл до тайванців, нам ще й повідомляють чимало історії, зокрема історії колоніалізму.... the Empire’s coercive methods are unpleasant, but the beautiful sakura are innocent of any crime. ⏺З мета-елементами книга починає загравати практично одразу: ще у передмові нам повідомляють, що останній розділ книжки Аояма, швидше за все, вигадала (а може і ні). Це і задало мені тон читання: я постійно намагалася підтримувати скептицизм до наративу Аоями і не обманутися її гарними словами.⏺А не обманутися було важко - попри всі ті епізоди, коли її поведінка мене дратувала, у Аоями є якийсь грубуватий шарм; і доводилося моментами собі нагадувати, що між нею і умовною хорошеруською фуд-блогеркою, що влаштувала собі гастротур, скажімо, окупованим Кримом, різниця фундаментально невелика, хоч натягувати наші контексти і дурний тон. Аояма - легковажна жінка, яка, ретранслює більш тонку імперіалістичну пропаганду, на словах будучи противницею експансіоністської політики. Вона, публічно обурюючись, коли до Чі-чан ставляться як до служниці, з радістю приймає її ж побутове прислуговування; а також форсує їхнє зближення, сприймаючи непохитну ввічливість як підтвердження прихильності. Тож чи може бути справжня дружба між колонізаторкою та колонізованою? На думку Аоями, так. Але ми-то знаємо...I can’t write about the Southern Expansion Policy or things like that, but from time to time I do have to admit that the Empire has given rise to some wonderful things on this Southern Island. How should I put it? Like polishing raw stone into gleaming jade, I suppose. ⏺А от Чі-чан - вона ж Чізуру, Tsian-hóh, Chiēn-hò - так і лишає своє серце закритим для сторонніх, а почуття - схованими за незрушною маскою. Ми практично не бачимо справжню її, натомість мусимо задовольнятися образом, створеним Аоямою. Наскільки цей опис був правдивим (і що взагалі означає "правдивість" у контексті цієї історії), можна лише здогадуватися.⏺Наприкінці книги нас ще чекатиме серія "перекладацьких" (і насправді перекладацьких) післямов - і вони сповнили мене такого неймовірного суму. Тож я вдячна за реалістичну, тиху, побутову трагедію фіналу - будь-що інше я б сприйняла, як брехню і нещирість.No answer on whether she was angry or not. No intention of telling the whole truth.Just a smile that wasn’t a real smile. ⏺"Тайванський тревелог" - це повільна, неквапна історія без карколомних пригод чи різких сплесків емоцій. (Відвертої сапфічної лінії теж не слід очікувати, тут все на півтонах, в дусі літератури епохи, під яку текст і стилізовано). Хороша, приємна, медитативна книжка, яка вишукано говорить про важливі теми, багато з яких мені як українці відгукнулися - хоч оповідь і просідає у середині, трішки перетворюючись на фуд-блог. Але ця літературна гра з багатошаровими містифікаціями мене дуже потішила, люблю таке. ⏺Українською книга має вийти у видавництві "Сафран", тож чекатимемо подальших анонсів.

📚"Yesteryear", Caro Claire Burke#прочитане #fiction I could practically hear the Lord whispering in my ear: Be careful what you wish for, little lamb. You just might get it. ⏺Наталі - 32-річна інстаграм-інфлюенсерка, у якої, здається, є все: люблячий чоловік (який днями дивится відео про теорії змов), прекрасна ферма за містом (тільки органічні продукти! ні, не дивіться на діжку з пестицидами, і на мексиканських мігрантів теж), п'ятеро чудових діток та шоста на підході (і що, як старша донька завжди виглядає нещасною на камеру) та мільйони підписників, які її обожнюють та ненавидять.⏺І коли схована за ідеальним фасадом гниль загрожує виплеснутися назовні, Наталі раптом прокидається у минулому: місці без невидимих для камери нянь-помічниць, пральних машин та "Таргету" за півгодини шляху.⏺"Yesteryear" веде оповідь у двох часових площинах: флешбеки про життя Наталі та її "сьогоднішнє" буття у минулому. Скажу чесно - я йшла сюди за другим, але першого насипали, за відчуттями, значно більше.⏺Це книга і про нещасливе материнство, і про правий поворот американської політики, і про тіньову сторону інфлюенсерства, і про експлуатацію дітей для контенту, і про традиційні гендерні ролі, і про інтерналізовану мізогінію, і про патріархат як пастку і для чоловіків також, і про нещасливий шлюб, і про конструювання ідентичності, і про лицемірство в ім'я релігії, і про капіталізм, і про трудову експлуатацію, і про, і про, і про. ⏺Ця книга настільки фонтанує дотепними маленькими шпилечками у різні боки, що в результаті не може розкрити жодну тему глибше за середньостатистичний годинний відеоесей про умовних Балеріна Фармз чи Рубі Френкі (якими авторка дуже непрозоро надихалася). Місцями тут бракувало сміливості йти до кінця - наприклад, чому б не назвати, до якої політичної партії належить політик-зять Наталі, коли це очевидно? Чому б не визначитися з конкретною релігійною течією, а не брати щось від п'ятидесятників, щось від мормонів, і щось від баптистів. ⏺Фарби дуже згущені, і сатира взагалі не тонка - все підкреслено-показово. І так, це весело читати, але "Yesteryear" не каже нічого, що для мене не є очевидним і передбачуваним. А ще, як на мене, для реальної ваги цієї історії обраний тон оповіді занадто легкий і жартівливий.⏺Оповідь ведеться від першої особи Наталі - і ця мінімальна дистанція до неї теж, як на мене, не йде на користь. Тут мало показування, зате розказування вистачає, тому я багато чому у характеризації Наталі не змогла повірити: попри всі проговорювання, наприклад, вона не відчувається справді релігійною людиною. ⏺І хто ж вона така - холодна маніпуляторка, що скористалася системою? Чи жертва обставин, що заплуталася у брехні, в якій була вихована? Так, вона - нехороша і неприємна людина, але мені, все ж, було її шкода.⏺Великий фінальний твіст заключається у тому, що (спойлери) ніякого перенесення назад у часі не було: після краху її медіа-образу Наталі переживає психічну кризу і все далі й далі занурюється у свою тредвайф-фантазію, доки не викидає всі сучасні елементи з будинку і не змушує себе з чоловіком та молодшими дітьми жити як американські першопроходці. І її "перенесення" було лиш черговим зривом, під час якого вона забула останні років п'ятнадцять-двадцять.⏺Розумно? Так. Але мене це трохи розчарувало, бо замість історії про явища, інституції, тяглість патріархату ми отримуємо оповідку про самообман, завершену доволі прямолінійним проповідуванням (з яким я цілком та повністю погоджуюся ідейно, але надаю перевагу більш тонким підходам).⏺Середнього рівня книжка, яка дуже добре потрапляє у цайтґайст, але нічого не втратила б, якби була вполовину коротша. Ну й на якусь особливу глибину теж не варто розраховувати - це така весела сатирична штучка в дусі "Жовтоликої" Кван, тільки про інший куточок інтернету.

✨Зізнаюся, на виставу йшла дуже впевнено, попри переважання неоднозначних відгуків - зрештою, саме Захоженко зробив неймовірних "Топ Ґьорлз" у львівській Лесі, і цього вистачило, аби мати величезний кредит довіри щодо інших робіт режисера.✨Але сталося не так, як гадалося, і ця адаптація видалася мені невдалою. (Хоча чи можна взагалі вдало поставити на сцені "Зону" - питання окреме.) Перший ешелон проблем тут того ж штибу, що і у виставі Білиця за "Невеличкою драмою" Підмогильного: зрізається увесь складний психологічно-інтелектуальний контекст на користь мелодрами, а персонажам (вже доволі схематичним, радше збірним образам, ніж людям) лишають одну рису, доведену до абсолюту. ✨Пропадає засіб обрамлення - щоденники санаторійної хворої, яка і пише повість - за рахунок чого одразу зникає шар отієї самоіронії над архетиповими персонажами і мелодраматичними любовними перипетіями. ✨З політичних аспектів лишили тільки розмиті напівнатяки, прибрали всю гостроту, ще й цнотливо зацензурували, що одна зі спроб Хлоні втопитися була спровокована тим, що він не побачить Леніна. Ну як, це ж так промовисто про все одразу 💀✨Актори мені теж якось не потрапили в книжкові образи (але окей, про це можна посперечатися), і гра абсолютно всіх здалася якось занадто натужною і непереконливою. Хоча Артем Мяус чисто зовнішнього ще міг би потрапити в образ Анарха, він у цій ролі дивовижно... ніякий. От просто чєлік чілить в санаторії. Нема цього надриву, параної, поступового руйнування психіки. ✨А ще вистава йде дуже близько до тексту, інколи аж занадто - деякі репліки звучать дивно і неприродно, коли їх промовляють вголос, хоч як би це не було гарно на сторінці. ✨Візуал - тут найсильніша сторона. От що-що, а місцями було дійсно доволі гарно. Хоча все здалося дико вторинним. ✨У "Санаторійній зоні" напхом напхано усіляких модних прийомчиків, аби було що зафільмувати в тіктоки - і чоловік танцює в сукні, і оператор з камерою, і перерва на неонове світло, і пробивання четвертої стіни, і декорації ну дуже нагадують фірмові богомазівські метал та скло. Трішки "Калігули", трішки "Марії Стюарт", щось від "Підступності та кохання", змішати, не збовтувати.✨І всі ці прийоми не запатентовані Уривським, і той самий Захоженко ту ж телезйомку та чоловіків у сукнях використовував у вже згаданих "Топ Ґьорлз" у (львівській) Лесі. Але та вистава видається свіжою (попри 2021 рік прем"єри) та оригінальною. "Санаторійна зона" ж - ні, це якийсь нескладний вінегрет. Не люблю вінегрет.✨І не політична сатира, і не психологічна драма, і не любовний трилер з таємними чекістами, і не кумедія про психлікарню санаторій. Навіщо було намагатися поставити цей твір саме так? Аби трохи перевиховати глядачів колишньої "російської драми", але не відлякати остаточно чимось занадто радикальним? Хіба що.

📚 "Мої спомини. Сповідь інтерсекс-людини", Абель (Еркюлін) Барбен (упорядкування і передмова Мішеля Фуко. Післямова Еріка Фассена)#прочитане⏺Париж, 1860-ті. У скромній кімнатці знаходять тіло самогубця, а поруч з молодиком - рукопис, де той оповідає про своє життя і низку подій, що підвели його до такого рішення. Так, через другі-треті руки, у друк потрапляє історія Абеля Барбена, інтерсекс-людини - при народженні Аделаїди Еркюліни Барбен, записаної як дівчинки, вихованої у жіночих монастирях.⏺У мемуарах Барбен (що використовує щодо себе і чоловічий, і жіночий роди) оповідає про свої юні роки та душевні метання, про існування у жіночих колективах, про заборонене кохання до подруги і про те, як - у середині ХІХ сторіччя - можна було домогтися цивільної зміни статі.Іди, затаврований, продовжуй своє завдання! Світ, до якого ти звертаєшся, створений не для тебе. Ти не створений для нього. У цьому величезному всесвіті, де є місце будь-якому стражданню, ти марно шукатимеш куточка, де сховаєш своє. Воно ж бо перевертає всі закони природи та людства. ⏺Для мене це була надзвичайно болісна історія, яка лиш підкреслила - ЛБГТ+ люди були завжди. Тільки їм доводилося (і багато де доводиться досі) існувати в тіні, мов жахливий секрет, мов щось гротескне та гріховне. У Барбен(а) не було ані вокабуляру, ані орієнтирів для вираження і усвідомлення того, що з ними відбувалося; їхньою найкращою надією на допомогу і підтримку була сповідь священику.⏺Я не підходила до цієї історії як до твору художнього - ні, тоді б критерії оцінки були б цілком інші. І "Споминам" можна було б дорікнути за сплутаність, за фрагментарність, за мелодраму - але робити цього я не бажаю. Бо це така щира, така цінна, така болісна частина квір-історії - хоч і текст не дійшов до нас у первісному вигляді. Тардьє, лікар, який представив його світові, наприклад, вирізав епізоди з життя Барбен(а) після цивільної зміни статі, лишивши переважно спомини про "жіночі" часи.⏺Самі спомини займають лиш половину книги, інша ж - супровідні матеріали: біографічні дані, медичні звіти, майже детективна історія віднайдення ідентичності автора рукопису, дуже вумний академічний есей з гендерних студій. І я була вдячна за частину цього додаткового контексту, до решти ж моє ставлення неоднозначне.⏺Попри те, що мемуари не говорять про тілесне, хіба що напівнатяками, додані лікарські висновки описують анатомію Барбен(а) вкрай детально - і читати їх мені здалося неправильним, занадто інвазивним, ніби я втрутилася у їхню приватність.⏺Додано сюди і новелу "Скандальний випадок" Оскара Паніцци - і, зізнаюся, я не маю жодних хороших слів для цієї "натхненної" мемуарами Барбен(а) низькопробної оповідки, сповненої авторських вологих фантазій. Це графоманія сумнівної як художньої, так й історичної цінності; і у мене є багато питань до рішення Фуко як упорядника таки поєднати під однією палітуркою і "Спомини", і писанину Паніцци.⏺Сумно. Сумно і гірко - від того, як за життя ця людина вважала себе позбавленою права на щастя, як почувалася затиснутою в суворі кайдани гендерної бінарності. Від того, як навіть після смерті Барбен(у) не знайти спокій - їхнє тіло піддано ретельному розтину і вивченню, їхній "випадок" став приводом академічних суперечок від теоретиків гендеру. Але є щось прекрасне у тому, що ці мемуари, попри все, існують, і що ми можемо почути власний голос цієї людини.⏺ День народження Барбен(а) - 8 листопада - є міжнародним днем пам'яті/солідарності з інтерсекс-людьми.Тут я віддаю себе на суд нащадків, які мене читатимуть. Я покликаюся на почуття, закладене в серця усіх синів Адама. Чи був я винним і злочинним, бо чиясь жахлива помилка приписала мені у світі місце, яке моїм бути не могло?

➰🌟🌟🌟🌟🌟🌟🌟➰#підсумки місяцяв першій половині місяця читалося чудово, а от друга пройшла під знаком дуже мінливого читацького настрою, коли я сама не знала, чого хотіла 🥲прочитано:🔘"The Woman in the Purple Skirt", Natsuko Imamura 🔘"На лезі клинка", Джо Аберкромбі 🔘"Грай, як випаде", Джоан Дідіон🔘"The Prime of Miss Jean Brodie", Muriel Spark🔘"Прометей закутий" Есхіла - читання з чисто ознайомчою метою, бо, все ж, античні п'єси - не те, чим я насолоджуюся поза спостереженням на сценіпоки на паузі:"Раніше, ніж їх повісять", Джо Аберкромбі - дуже дивно загрузнути на другій книзі циклу, коли перша залетіла на ура, але сталося саме це (хоча не скажу, що стало гірше чи мені перестало подобатися - просто раптово пропав інтерес)в процесі зараз:"Сліпобачення" Пітера Воттса - Саша сказала що треба, тож треба 🙂 мене зачепила зав'язка, але поки все більше переконуюся, що хард сай-фай - не мій жанр, тож йде трішки тяжкувато.замість запланованих двох вистав ("Троянство" та "Прометей закутий") вийшло три, і спонтанне рішення піти на "Сумнів" було абсолютно правильним.на Арсенал залетіли на пів дня, мені вистачило: мінус гроші, коліно і шматок піци, плюс кілька книжкових бажанок 🤭на червень хотілося б взяти якесь тематичне pride month читання, але вирішила не робити жодних конкретних планів і просто вайбувати 🫶а які плани у вас?

"Прометей закутий", театр Франка, реж. Йокубас Бразіс#театральне✨Що поєднує маски з Маланки, скеледром, Джонні Кеша, залізні бідони, Спайдермена, мастурбацію на пожежному шланзі, Мадонну, кросівки на роликах, полярного ведмедя і вентилятор з п'єсою Есхіла "Прометей закутий"? А біс його знає.✨А що поєднує цю п'єсу з виставою за її мотивами у театрі Франка? Ее, мотиви, рефлексії та вільні асоціації. Це не точно. Єдине, у чому я певна - що мотузка має два кінці. Іф ю ноу ю ноу 💀✨Це однозначно найдивніше, що я бачила в театрі. Повна вакханалія/псіхушка/наркоманія/треш/підставте синонім. Епатажне, психоделічне дійство, яке випробовує терпіння глядача і непояснюваним хаосом на сцені, і блимаючим світлом, і гучними звуками. Але я жодного разу не пошкодувала, що прийшла, а перший ряд виявився ідеальним для максимального занурення у цей гарячковий сон.✨"Прометей закутий" - це набір епізодів, сенс з яких глядачу треба витискати самотужки. Чи склалася у мене загальна картина? Я не певна. Було дуже непонятно, але незмінно інтересно. Є стаття від "Остапа", яка розкладає певні образи і метафори по поличках, і десь я погоджуюся, десь у процесі виникали інакші асоціації. ✨Наприклад я придумала собі скриньку Пандори, де її, мабуть, не було, адже героїня з тою скринькою наче як була Герою (але це не точно - до речі, про ролі персонажів теж треба здогадатися самому), та алюзії на Каїна та Авеля з Ісусом. Щось про глобальне потепління та порочність насильства було безсумнівно. Та й загалом, мені подобається інтерпретація, що це вистава про жертву Прометея заради людей - і те, якими злиднями та стражданнями обернулася ця жертва. Принаймні, так лишається найменша кількість питань. Але кожен побачить щось своє - або ж не побачить.✨Тут немає четвертої стіни, зате є імпровізація та інтерактив. Актори викладаються на повну - і це дуже фізично активна вистава, можу лише поаплодувати. ✨ Якщо і дивитися якусь виставу після важкої ночі - то краще таку: дику, непередбачувану, смішну до істерики та глибоко трагічну. На чомусь більш... гм, ортодоксальному я б, мабуть, заснула, а ця вистава протримала увагу весь хронометраж. І, якось, попри увесь хаос, абсурд та сум'яття, я тут все ж бачу сенс та концепт. ✨Топова дурка, хочу ще раз десь так за півроку-рік. Але це словниковий випадок вистави на любителя. Дуже специфічного любителя (я сама здивована, що ним виявилася). Якщо ви відкриті до чогось абсолютно нового на межі з повним брєдом, що змусить неодноразово думати "втф, що це було" - можна спробувати.

"The Prime of Miss Jean Brodie", Muriel Spark#прочитане #fictionGive me a girl at an impressionable age, and she is mine for life. 📚Единбург, 30-ті. Міс Джин Броді викладає у одній з місцевих шкіл, але її методи зазнають постійної критики від керівництва. Бо це ж неподобство, аби дівчатка знали слово "менархе", а не столицю Фінляндії, чи аби замість уроку історії міс Броді розповідала про свого загиблого у Першій світовій коханого.📚Як міс Броді любить повторювати, вона - у самому розквіті сил, і цей розквіт вона присвячує своїм дівчаткам, the Brodie set: групці, що заслужила на особливу опіку і довіру. Вона - мов Ісус з його апостолами - обрала їх та узяла під своє крило, аби сформувати за власним образом і подобою, вкласти правильні переконання і цінності, відмінні від шкільних. Тож чи так дивно, що одна з цих дівчат потім зрадить міс Броді?Sandy looked back at her companions, and understood them as a body with Miss Brodie for the head. She perceived herself, the absent Jenny, the ever-blamed Mary, Rose, Eunice and Monica, all in a frightening little moment, in unified compliance to the destiny of Miss Brodie, as if God had willed them to birth for that purpose. 📚Трішки гумору, трішки сатири, кілька тихих буденних трагедій: "Розквіт міс Броді" - маленька книжка, але яка ж насичена! Чимось місцями вона мені нагадувала трилогію "Метеликів на шпильках" Вільде, адже ми теж спостерігаємо за дорослішанням дівчат у схожому шкільному сетингу у та зі схожими проблемами. Деякі досвіди дівоцтва справді універсальні, попри роки та кілометри, чи не так?📚Одна із граней "Розквіту" - це ось те трохи наївне, трохи кринджове, але дуже правдиве ранньопідліткове усвідомлення сексу як явища, яке існує, і яким навіть займаються люди, яких ти знаєш, який жах. Цей текст майже не тілесний, він радше приділяє увагу почуттям та думкам - як виникає цікавість до гендерних політик, як усвідомлюється розрив між реальністю та чопорною мораллю, як, мов обряд посвяти, майже кожна дівчинка проходить через досвід раптової загрози від старшого чоловіка.She argued with herself, surely people have time to think, they have to stop to think while they are taking their clothes off, and if they stop to think, how can they be swept away? 📚А з іншого боку, це текст про владу і відповідальність. Є щось подібне на культ у тому, який вплив міс Броді має на своїх дівчат. І саме тут затаїлася найбільша несподіванка: я очікувала, що міс Броді буде позитивною персонажкою, а сам текст радше матиме типовий конфлікт у стилі "прогресивна вчителька проти консервативного керівництва". Але (на щастя) я помилялася, і все набагато складніше та цікавіше.📚Міс Броді радше антигероїня. Бо, з одного боку, хто б не хотів мати стильну, артистичну, оригінальну вчительку, яка травить байки з подорожей і водить клас театрами? Але ідея власного розквіту її засліплює, і, після того як рожеві окуляри спадають, ми бачимо її маніпулятивною, дріб'язковою, самозакоханою. 📚Міс Броді критикує директорку за "вкладання у голови" знань, але робить те саме; вона санкціонує булінг однієї з дівчат; захоплюється фашистами і тим, як Муссоліні в Італії навів порядок; зрештою, вона намагається підлаштувати роман однієї зі школярок із одруженим вчителем малювання, у якого закохана сама. Після останнього мені було вкрай важко зберегти ще не розтрощені залишки співчуття до міс Броді, бо що це, як не зрада довіри, як не порушення обов'язку піклуватися?She thinks she is Providence, thought Sandy, she thinks she is the God of Calvin, she sees the beginning and the end. 📚А ще, між іншим, це й книжка про Единбург 30-х з його різкими контрастами - релігійними, класовими, етнічними. І про дві великі війни: ехо Першої світової та Дамоклів меч Другої, якій тільки суджено трапитися. 📚Ми здебільшого бачимо цей світ очима Сенді, однієї з школярок; і події ніби переказують крізь роки - з постійними флеш-форвардами та численними повторами. Але дотепності пані Спарк не позичати, і проникливості у зображенні своїх героїнь реальними і живими - також. 📚Яка ж дивна маленька книжечка - все, як я люблю.

📀"Грай, як випаде", Джоан Дідіон#прочитане #fictionМене привчили вірити що кинуті наступного разу кісточки випадуть краще, ніж минулого. більше я в це не вірю, але кажу як було. 😉Батько колись навчив Марію ставитися до життя, мов до гри. А зараз Марії тридцять один. Її акторська кар'єра зазнала краху, родина розвалюється, молодість та краса полишають її - у суспільстві, де вони були її основною валютою. Усе богемне Лос-Анджелеське життя, сповнене людей, вечірок та пігулок, обертається порожнечею, козирі втекли з рук. І Марія з дня у день безцільно ганяє автострадою, заніміла та загублена.... вона уявила, як сидить за кермом, сміливо перелаштовується зі смуги на смугу, вправно перемикає швидкість, з Голлівуду до Сан-Бернардіно й далі, повз Барстоу, повз Бейкер, прямуючи просто у тверду білу порожню сутність світу. Вона заснула без сновидінь. 😉Це історія про апатію та відчуження, про безконтрольний дрифт життям, про душевне спустошення, безсилля та безвладдя над власною долею. І який цей текст болючий і фантастично красивий у своїй відвертості.😉Це фіксація місця й моменту - Америки кінця 60-х, брудного гламуру кіноіндустрії, споживацтва, місцевої богеми як тераріуму самозакоханих отруйних змій, жіночого досвіду в епоху до легалізації абортів - але це й, на мій погляд, один із найкращих описів депресивного стану в літературі, універсальний і глибоко резонуючий (і колись я обов'язково зроблю такий список, бо я збираю ці тексти - ті, які відчуваються щирими і справжніми - наче скарби).😉Історія мов розбита на друзки - показана дрібними фрагментами з безліччю натяків та недомовок. Ми підглядаємо за Марією у найінтимніші моменти, проте між нами і нею завжди лишається дистанція, завжди якісь карти вона притримує близько до серця. Наприкінці тижня вона постійно думала про те, де закінчується її тіло й починається повітря, про точне місце в просторі та часі, що відрізняло Марію від інших. 😉Написано проникливо і пронизливо, прямо та дивовижно поетично - як гарно тут знов і знов зринають дороги і змії, символи-рефрени. Місцями мені занадто вистрибувала англійська структура речень, тож надалі Дідіон, мабуть, читатиму в оригіналі - хотіла б чути її голос без посередництва.😉Ця книга сповнює таким відчуттям туги і порожнечі - але, водночас, і магнетично тримає коло себе. Чи закінчена гра для Марії? Мені здається, що ні. Я хочу вірити у краще. І, попри загальну нігілістичну гнітючість, Дідіон дає саме достатньо натяків, аби це абстрактне "краще" було можливим - але не гарантованим.- У тобі все зникло, — сказав він. — Було, а тепер цього немає. 😉Я дуже вражена і неодмінно хочу прочитати більше Дідіон, - але "Грай, як випаде" містить важкі теми, тож радила б зважати на свій рівень чутливості, якщо вас цікавить цей текст. Тригер-ворнінги: суїцидальність, репродуктивне насильство (примушення до аборту), насильство над жінками, а також типова для часу гомофобія.Вона усвідомила, що очікує смерті, так само як боялася, що літак розіб'ється, якщо вона сяде в нього в поганому настрої, так само напевно, як вірила, що шлюб без кохання закінчується раком шийки матки, або що сумнівна подружня зрада фатально позначається на дітях. Марія не особливо вірила у винагороди, лише в покарання, швидкі й особисті.

"Троянство", театр Франка, реж. Давид Петросян, за п'єсою Максима Курочкіна#театральне🕐Напередодні повномасштабного вторгнення, доки росіяни акумулюють під кордоном сили, у одному з київських театрів готують постановку за мотивами "Енеїди" Котляревського. Драматург прагне переосмислити твір - додати зв'язків із сьогоденням, відмовитися від героїзації Енея. 🕐Натомість Режисер та Продюсер хочуть отримати щось просте і зрозуміле, більш знайоме - аби парубки моторні танцювали гопака, дружина Енея була у віночку, а Егейське море варто було б взагалі прибрати кудись подалі, бо що це за натяки такі. Менше сенсів, більше вареників.🕐Так, це вистава про виставу: про творчі внутряки та українську версію executive meddling. Про осмислення власної ідентичності та, не побоюся цього слова, традиції шароварщини. Про війну. Про ветеранів. Про минуле. І про нас, от прямо тут і прямо зараз, з телемарафоном, ПТСР-ом і псом Патроном.🕐"Троянство" - гостра, в'їдлива, самосвідома сатира на теперішній культурний процес. Це некомфортна вистава: провокативна, тригерна, заточена під глядача в контексті. І для державного - національного, академічного, далі по тексту - театру, який на тій же сцені зо двадцять з лишком років грає незмінну "Наталку-полтавку", з чого сам тут посміюється, це ще й до біса свіже, сміливе та відверте висловлювання.🕐Після закриття завіси я лишилася зболена і вражена - під кінець на очі наверталися сльози. Пара фінальних монологів ніби заточена проїхатися усіма больовими точками. 🕐Як у мені все розривалося від тихої трагедії Драматурга - Володимир Міненко та його глибокі сумні очі мене зачепили ще в "ПоліАндрії". Як хотілося втішити Троянку (Ярина Рудько), яка знову і знову виходить читати переписані репліки, та падає в конвульсіях, доки всі навколо роблять вигляд, що цього не відбувається. 🕐Як хотілося втащити Ведучим (ох, неймовірні перетворення Тамари Антропової та Фатіми Горбенко), які питали у ветеранів - яких грають справжні ветерани війни, Артур Артіменьєв та Микола Левкун - чергову нісенитницю, знехотя переходячи з російської. Як хотілося вголос кричати "ви що, геть не відчуваєте, не розумієте, що тут кажуть", коли глядач знову і знову зривався на аплодисменти після появи танцюристів із хвацьким гопаком.🕐По-новому відкрився тут Євген Ніщук (вельмишановний чинний директор театру) в ролі Продюсера. Зазвичай, моє ставлення до його акторських робіт в діапазоні від скептичного до різко негативного, але це дійсно його бенефіс - в цій ролі він навпрочуд органічний та сміливо-самоіронічний, що вже казати про strong diva energy.🕐Оформлення дуже незвичне - токсично-зелений хромакей огортає сцену. Музикальний супровід забезпечує присутній прямо на сцені хор у тих самих хромакейних костюмах, який скрадається з кутка в куток - і звучить "Троянство" тривожно, дисонантно, практично потойбічно. 🕐Окрім музикантів, тут є ще й оператори з камерами, які транслюють крупні плани акторів на розташовані над сценою екрани, і це прекрасне рішення: так, воно посилює емоційний зв'язок та дозволяє до дрібниць розгледіти міміку, але ще й, набагато банальніше, вирішує проблему оглядовості (до 11 бенуару продюсерський стіл стоїть боком, інакше я б облич акторів не розгледіла).🕐Попри те, наскільки це болісно, палко хочу побачити ще раз - вловити більше сенсів, зчитати більше символів, не оминути увагою усі куточки сцени, де щось відбувається одночасно, адже вистава змушує обирати. Хотіла б радити усім, бо це важливо, бо це так правдиво, так актуально, так потрібно бачити, якщо вас хоч дрібочку цікавить стан української культури - проте до "Троянства" варто бути морально готовою. Просто не буде.

"Сумнів", Малий театр, реж. Юрій Кулініч, за п'єсою Джона Патріка Шенлі#театральне⏺Америка, 60-ті. Після нещодавної десегрегації у католицькій школі, якою керує сестра Алоїзіус, з'являється перший темношкірий учень, Дональд Мюллер. Здається, все йде непогано - доки у директорки не зароджується підозра, а потім і впевненість у тому, що місцевий священик - отець Флінн - розбещує хлопця, і з цим необхідно щось вдіяти.⏺Що може зробити монахиня проти священика, жінка проти чоловіка, коли однозначних доказів злодіяння немає? Коли на її боці лише власна віра?⏺"Сумнів" - це напружена психологічна драма, майже трилер. Три неповні години пролетіли непомітно, хоч тут переважають діалоги, стримане оформлення та небагато дій чи динаміки. Але, боже, яке тут ефектне та ефективне використання світла та невеличкого простору - вистава вийшла стильною та візуально естетичною.⏺Малий - це (очевидно) камерний театр: трохи більше 50 місць, компактна зала. І ця камерність створила магію. Неймовірний ефект інтимності, практично присутності у вирі подій, коли актори знаходяться наче на долоні та бачиш кожен найменший порух, кожну зміну мімики.⏺Сестра Алоїзіус - сувора директорка, прихильниця жорсткої дисципліни, подібна у своїй незворушності до порцелянової ляльки. Світ для неї чітко поділений на чорне та біле. Її акторка - Марія Моторна - молодша від своєї героїні, але прекрасно передає її і владу, і напругу.⏺Сестра Джеймс - класна керівниця 8-Б, трохи наївна і м'якодушна. Їй важко бути з дітьми настільки відстороненою, наскільки вимагає директорка. Тож коли саме її спостереження породжує підозри, монахиня тяжко переживає. І яка ж у цій ролі Маруся Чуприненко, який у неї в очах блиск, і як у другій дії колір зникає з її обличчя (рівень уваги до дрібних деталей у виставі взагалі геніальний), як, з покритою головою, її напівпрофіль нагадує католицькі статуї Діви Марії!⏺Місіс Мюллер - мати хлопчика, яка у освіті бачить єдиний шанс свого сина на краще життя, і триматиметься за нього усіма правдами і неправдами. Слава Красовська без жодного блекфейсу дуже переконлива, і я не можу натішитися підбору акторів.⏺І останній герой на сцені, харизматичний отець Флінн (Сергій Радченко також чудово потрапляє в типаж). Хто він: оббріханий чоловік, нещасна жертва пліток, який лиш хотів підтримати хлопчика в скруті - чи хитрий хижак, маніпулятор, що вміло користується своїм становищем?⏺Вирішувати глядачу. Ці герої так просто не розкриють всіх своїх секретів. Я для себе знайшла відповідь, але вистава робить усе, аби лишити із почуттям непевності.⏺Єдине, що вибило з настрою - кілька парусекундних, абсолютно необов'язкових моментів з використанням ші-шки (дуже кривої) у проєкціях. Чисто шоб шо, коли секундами до того так просто і елегантно використовувалися малюнки крейдою на стіні, до яких розмовляли, що віриш: то не карлючки, то дійсно шкільний клас.⏺Вражаюча вистава, дуже сильна - з тих, від яких бере сиротами та про які хочеться думати ще довго. Але тематика морально непроста. В будь-якому разі, тішуся, що нарешті відкрила для себе Малий - цей візит точно буде не останній.