reading at midnight 🌙

🤩 "Poet, Mystic, Widow, Wife: The Extraordinary Lives of Medieval Women", Hetta Howes#прочитане #nonfiction😉За назвою та анотацією я очікувала від цієї книги біографії чотирьох історичних постатей: поетки (та суцільної загадки без відповідей) Марії Французької, містикині (замурованої за життя у кімнатці при церкві) Джуліан Норвічської, вдови (і першої професійної письменниці) Христини Пізанської та дружини (яка покинула чоловіка, бо видіння наказали їй йти у паломництво до Єрусалиму) Марджері Кемп.😉І почуваюся трііішечки введеною в оману - бо з одного боку так, ми повертаємося до цих героїнь знову і знову. А з іншого - це виявилася книга про життя звичайної середньовічної жінки загалом.😉Спосіб організації матеріалу доволі дивний: інформацію подано за подіями у житті жінки, при чому не обов'язково в логічному порядку. Кожен розділ присвячено якомусь явищу - вагітності, шлюбу, дружбі, подорожам, смерті - і в рамках цього розділу ми хаотично скачемо у часі та просторі, між сторіччями та європейськими країнами, постійно перериваючись на інших побічних героїнь.😉Авторка - не історикиня, а літературознавиця, тож її книга - це радше аналіз гендерних стереотипів у текстах епохи. Теж по-своєму цікаво, але я прийшла сюди з геть хибними очікуваннями. 😉 Цілком окей як mildly entertaining книжка для перерв у роботі чи поїздок у транспорті - чим вона для мене і була (розпочала ще минулоріч), але не більше. Хотілося б чогось більш глибокого, сфокусованого та організованого. 😉Я подумувала закинути, але якісь цікаві крихти інформації тут все ж були, хоч і дуже розпорошені. Найбільше мені зайшли розбори-перекази автобіографічної книги Марджері Кемп та ле Марії Французької, а також опис теологічних дебатів про те, чи оргазмувала Діва Марія (аби зачати Ісуса, оф корс, а ви що подумали?).

🕑Перше прочитане у цьому році - це мальопис "Мистецтво під вогнем" Аліни Борисової, який мені дуже люб'язно надіслали на огляд від видавництва, і за який я засіла, щойно повернулася з пошти.🕑Комікс, спершу створений як дипломна робота Аліни Борисової на магістратурі у Базелі, розповідає про руйнування в Академії мистецтв ім. Бойчука (де Аліна також навчалася) внаслідок російського обстрілу Києва 25 березня 2024 року.🕑Три історії, три точки зору: викладача і двох студенток. Просто звичайні люди, які займалися буденними справами, коли пролунав вибух, і які намагаються осмислити, що відбулося і як рухатись далі.🕑І ох, що вам сказати, я не тонкосльоза, але плакати почала майже з самого початку. Тут закладена така концентрація чистих (і дуже знайомих за кожним масованим обстрілом) емоцій - страх, невизначеність, злість, втома, розгубленість. І, попри все - здатність знаходити сенс і рухатись далі. А бо що ще робити?🕑Мальовка - монохромна, скетчева, трохи наївна і наче дитяча - проте як же ємко вона фіксує та зображує всі ці емоції. Взагалі не розраховувала, що мене пробере аж настільки глибоко 🐈🕑Сильна, важлива, потрібна та дуже інформативна річ. Я б сказала, що це ідеальна штука для західної аудиторії - але для тих з нас, які в цій реальності живуть, цей комікс може бути тригерним та ретравматизуючим. Проте якщо ви відчуваєте себе готовими, все ж дуже б радила звернути увагу.🕑Наразі коміксу немає у вільному продажі, проте ви можете отримати примірник за донат від 400 грн - банка і деталі.#прочитане #співпраця

останнє #театральне в цьому році - але не розслабляйтесь, бо 6 січня я вже відкриватиму новий театральний рік "Тартюфом" 🤭🕑отже, сьогодні була "Земля" режисера Давида Петросяна у театрі Франка.🕑зорі зійшлися так, що я бачила вже дві версії "Землі": того ж Петросяна (гастролі львівського театру Заньковецької) та Івана Уривського у театрі Лесі Українки. і, хоч для чистоти експерименту я б воліла побачити львівську "Землю" ще раз і без двох тривог, для мене саме ця "Земля" стала найкращою (найгірша - беззаперечно від Уривського).🕑всього лиш трішки більше години, але нам показали все - і необхідний бекграунд, і шлях від хиткої єдності до розпаду родини, і особисті драми кожного (без сильних перекосів на користь якогось із героїв, айм лукінг ет ю, "Земля" Уривського, яка мала б називатися "Сава"). якщо тут і є якийсь домінуючий персонаж, то я б сказала, що це - батько. 🕑самі персонажі тут найбільш живі та найменш карикатурні - це перша версія, де в якийсь момент Саві хотілося співчувати, і де він видається реальною людиною (хоч і з глибоокими проблемами), а не просто злим бо ну так. 🕑сцена вбивства Михайла (це не спойлер, ми ж всі читали "Землю" Кобилянської у шкільній програмі, вірно?) - тут до мурашок. і який контраст з початком вистави, де брати невинно граються у вбивство, немов передвіщаючи фінал.🕑живий музично-співочий супровід - прекрасне доповнення до атмосфери. позачасово-історичний сетинг тут дуже пасує: від осучаснення, імхо, як в уривського, втрачався сенс. та й до чого сама та титульна земля, та чому через неї вся біда, найкраще відчувається саме тут.🕑загалом, "Земля" - не мій улюблений сюжет з укрліту, але сьогодні я побачила (поки що?) найкраще його втілення. абсолютно варто полювання на квиточки 🫶

🕯️"Dead of Winter", Darcy Coates #прочитане #fiction #thrillerКріста планувала романтичний гірський вікенд із бойфрендом - проте дорогою до віддаленого готелю все йде шкереберть. Разом із вісьмома незнайомцями Крісті доводиться ховатися від морозу й хуртовини у крихітній мисливській хатинці, доки за її стінами лютує не тільки сніжна буря, а ще й невідомий вбивця-різник. Це хтось сторонній грається в садистську версію кота і мишки - чи один із компаньйонів Крісти по нещастю виявиться вовком в овечій шкурі? My world has narrowed into something tiny: the cabin, and the stretch of frozen land around it, and the brief window of time that I’m forced to survive here. ✨Моє перше знайомство з Дарсі Коутс відбулося завдяки Сашиному клубу - і воно точно не останнє, бо мені прямо дуже й дуже зайшло. "Dead of Winter" - атмосферний та кривавий трилер/горор/слешер, який на повну використовує потенціал свого сетингу. ✨Герої, можливо, не найоб'ємніші - проте знайомство з доволі величеньким кастом грамотно розтягнуто, а також дуже сподобалося те, що ніхто не білий і пухнастий. Та й переважно поведінка персонажів була достатньо обгрунтована, як для такої аномальної ситуації - здається, єдине на що я, як українка, нарікала - чому ніхто не взяв із собою павербанк і чого ви так погано слідкуєте за генератором та пальним... ✨Зізнаюся: я розгадала фінальний твіст майже з самого початку, але авторка так грамотно заплутувала сліди та видавала хибні натяки, що я підозрювала всіх і вже навіть встигла остаточно зневіритися у своїй теорії. Тож коли наприкінці все ж виявилося що тааак, мої спайді сенсес були праві - я пищала вголос і розбудила кота. Не знаю, як вам, а мені приносить величезне задоволення розгадати кмітливо захований твіст (чи не більше, ніж коли він захоплює мене зненацька 🙂).✨Дуже добре зроблений трилер на кілька вечорів, що дав мені рівно те, що я чекаю від жанру - інтригу, напругу та емоційні американські горки. (Хоча епілог був би не зайвим).

⏺Для родинних походів до театру, зазвичай, обираю виставу я і безальтернативно тягну рідних на що б там не було 🤭 Цього разу мене здивувала бабуся, бо проявила ініціативу і захотіла побачити "Три товариші" у Франка - і ну що ж, бажання бабусі - закон, саме на них ми й пішли.⏺Бабусі сподобалося, щиро рада, що вона задоволена. Мені ж з мамою взагалі не зайшло. Це не було жахливо, але щоб сильно добре - то теж ні 🐈⏺Страшенно затягнуто (ця історія не потребувала майже чотирьох годин) та якось загалом слабенько. Так, була пара візуально хороших моментів, але музика банальна, забагато низькопробного балагану, та й все дуже статично і награно. ⏺Відсилки до смарагдового неба [sic] і мами Терези з дівою Марією як спроби осучаснити це дійство... ну такоє.⏺Актори сильно "доросліші" за своїх персонажів - але якщо більшість компенсує це енергетикою, то найслабшою ланкою є виконавець головної ролі (і за сумісництвом директор театру) Євген Нищук. Він ніяк не годиться на навіть дуже побиті життям 33, і перегравання цьому не допомагає. (Матір змусила мене пообіцяти більше ніколи не брати квитки на вистави, де грає пан директор).⏺Книгу я не читала (та й взагалі Ремарк мене ну дууже слабко цікавить). Але, все ж, сама історія про ПТСР та пошук кохання у міжвоєнній Німеччині... щось тут є, хотілося б модерновішого, динамічнішого втілення. Бо у цій версії я, зіпсована уривщиною і петросянщиною, відчувала переважно нудьгу.#театральне

📚 "Femina: A New History of the Middle Ages, Through the Women Written Out of It", Janina Ramirez #прочитане #nonfictionIt wasn’t just rich and powerful men who built the modern world. Women have always been a part of it, as has the full range of human diversity, but we are only now beginning to see what has been hidden in plain sight. ⏺Книга про середньовіччя, що починається... з суфражисток. Медієвісткою, що вбачала силу й недоступну їй самій агентність у середньовічних жінках, була, наприклад, Емілі Вайлдінг Девісон, котра увійшла в історію тим, що кинулася під копита королівського коня на скачках та загинула. ⏺Ці жінки шукали натхнення для власного хрестового походу за рівність і гідність у часах, які сучасний читач сприймає набагато гіршими для жінок, аніж те саме 19 сторіччя. Звучить начебто контрінтуїтивно - проте такий погляд має певне історичне підґрунтя.While seemingly engaging with the medieval period, Pre-Raphaelite and Victorian artists created sensual representations of the few medieval women they could access, once again filtering them through Victorian sensibilities. They are cast as virgin, victim, mother, whore or hag, with the image of an unobtainable maiden trapped in a tower repeated ad nauseum. ⏺Пані Рамірез не будує жодних ідеалізованих зображень середньовічної епохи. Проте вона звертає увагу на те, як саме реформація закручує гайки (наприклад, ліквідацією жіночих монастирів як центрів культури та освіти), а подальші сторіччя остаточно цементують гендерні ролі. The title of this book – Femina – was the label scribbled alongside texts known to be written by a woman, so less worthy of preservation. We can only wonder how many other texts were dismissed or destroyed as the work of ‘femina’. ⏺Правительки і абатиси, воїтельки та вишивальниці, паломниці-мандрівниці та померлі від епідемії чуми у Лондоні африканки. Частина героїнь цієї книги має імена, а частина лишається (поки що?) невідомою, проте кожна з героїнь обрана, аби показати середньовічних жінок живими, об'єктними та агентними.⏺Це реінтерпретація наявних писемних та археологічних джерел, що ставить питання - чому здобутки половини людства фактично викреслені з історії?Whether forgotten, ignored or deliberately written out, it is a wonder than any female voices survive at all. ⏺Авторка розкаже вам про Берту, дружину Кентського короля Етельреда, на чию вимогу було збудовано першу християнську церкву у англомовному світі. Про те, що королева Ядвіга померла незадовго до відкриття організованого з її ініціативи університету - аби той потім носив ім'я її неписьменного чоловіка Ягайла. Про секрети гобелена з Байо і зображених на ньому жінок, і про похований з усіма воїнськими почестями скелет вікінга, у якого виявилися жіночі хромосоми. І ще про багато, багато речей.I am not rewriting history. I’m using the same facts, figures, events and evidence as we’ve always had access to, combined with recent advances and discoveries. The difference is that I’m shifting the focus. The frame is now on female rather than male characters. ⏺Доволі хороша "вступна" книжка до теми для не-експертів - багато супутнього контексту, пізнавально і не перевантажено, хоч місцями хотілося б більшого заглиблення у деталі (але для цього маю у tbr інші книги, хоч зараз хочеться не їх, а, наприклад, біографію Гільдеґарди Бінгенської...). А, ну і фокус тут обмежений західною Європою із вагомим переважанням Англії.🔘В будь-якому разі, запишіть мене у фан-клуб пані Рамірез: мені дуже імпонують її бачення та подача, а слухати лекції на ютубі (за іменем легко знаходиться багато public talks) - саме задоволення 🐈🔘А також *wink-wink, nudge-nudgе сигнали в космос* подивіться, скільки вже є перекладів "Феміни" - чи не було б чудово, якби ця книга вийшла й українською?

⏺Вчора ходила на "Morituri te salutant" у театрі Франка за новелами Василя Стефаника - і зізнаюся, моє знайомство із самим автором обмежене "Камінним хрестом", і те в рамках шкільної програми - пам'ятаю тільки страшенне відчуття горя і важкості, наче й мене тим хрестом прибило до землі. ⏺А ця вистава стала новим досвідом ще й тому, що я вперше потрапила на постановку, складену з новел-фрагментів, без наскрізного цільного наративу. Образи і теми - вічні і класичні для укрліту: селяни, п'янички, матері й батьки, знедолені старі. Історії про землю і родину - ось що у серці "Морітурі"; проте я б сказала, що найголовніше тут - не зміст, а форма і подача.⏺"Морітурі" - це така вистава-старша сестра "Конотопської відьми", "Зілля" та "Безталанної": стилізоване етно з народними піснями до того, як це стало трендом. І попри 2013 рік постановки, все відчувається доволі свіжим і не затертим. ⏺Це гротескне, майже карикатурне магічне дійство, що набуває життя у русі: у гіперболізованій до кривлянь міміці акторів, у їхній пластиці, у експресивності, у контрастах між комічним і трагічним, у співпраці простору, ритму, світла, тіней і проекції зі звуком.⏺Співи тут - абсолютно прекрасні, @ театр Франка: випустіть музичний альбом, будь ласка, я перша побігла б купляти. Будь ласка 🐈⏺І так, мова тут - старомодна, із багатьма діалектизмами - проте досконале розуміння не обов'язкове, аби схопити контекст або зчитувати емоцію. А емоцій тут ох як багато 🤌⏺Першу новелу, зізнаюся, мені дещо зіпсували запізнення глядачів, які піднімали ряд та перервали емоційний конект. Проте "Май" зачарував синхронним співом-промовлянням тексту трьома акторами. Новела "Межа" довела до мурашок, а "Гріх" - майже до сліз. І хоч домашнє насильство (і жінки над чоловіком в тому числі) - не дуже тема для сміху, проте Олександр Форманчук в ролі комічного п'янички, якого б'є дружина, в новелі "У корчмі" - це щось неймовірне. ⏺А от на "Синах" театральна магія для мене таки поламалася. Я побачила не зраненого долею, зболеного старого, який під кінець життя втратив усе, а вельмишановного артиста Стальчука у ролі того ж артиста Стальчука, що пафосно зачитує сумний діалог. Зал аплодував, а я не змогла повірити. ⏺Можливо тому, що однаковість цього актора у абсолютно всіх ролях, в яких я його бачила (і в цій в тому числі) дуже контрастувала із неймовірними перетвореннями, що відбуваються навколо. Наприклад, у "Святому вечорі" Ксенія Баша цілковито розчинилася у архетипічній бабці, та й решта акторів також до невпізнаваності трансформується у цій виставі - подекуди моментально, ще й багато разів.⏺Чи специфічно? Так. Але, як на мене, абсолютно варто уваги. Сама б теж залюбки сходила повторно через якийсь час - а ще хотіла б відвідати виставу "Стефаник. Новели" у театрі Лесі (має бути рівно те, що у назві, проте ця постановка - 2024 року). Та й самого Стефаника, мабуть, теж варто було б спробувати зацінити у більш свідомому віці.#театральне

🕔Знаєте, я не планувала йти на останній показ "Пер Гюнта": так, мені дуже сподобалась ця вистава, але якось і оголошення, що гратимуть одночасно два склади (це як взагалі?) насторожувало, і Ріта, моя одвічна компаньйонка з походів до театру в цих числах не в Києві... А потім я у театральному чатику побачила, що Дар'я, пані Зла читачка - з якою ми в коментарях якось разом дуже шкодували, що "Пера" знімають з репертуару - продає свій квиточок. В результаті, було дуже швидко прийнято рішення, що ні, я все ж хочу, і так, мені треба. Фінансова грамотність вийшла з чату🕔І ох, як я все ж вдячна за цей квиточок і який щирий театральний кайф я отримала. Той самий "Пер Гюнт", що зачаклував мене першого разу - гіпнотично-прекрасна філософська притча, на якій майже провалюєшся у транс - але з припідвивертом.🕔У невеличкій промові на початку Іван Уривський сказав -"ми заплутали і так складну виставу" - і, ну, так. Однозначно. Але я не жаліюсь. Для тих, хто вже бачив "Пера Гюнта" та в курсі акторського складу - вийшов пречудовий фанатський бонус. 🕔Для тих, хто бачить це вперше... я навіть не знаю, як має сприйматися, коли Сольвейг - то одна, то задвоюється, а русалка з Марії Рудинської в одній сцені перетворюється на Дану Кузь в другій. Коли королі тролів ходять парочкою, і один тихенько спостерігає, доки другий примотує Перові хвоста. Чи коли Пер Гюнт-Форманчук (імхо, кращий Пер), наче тінь, час від часу виринає десь на фоні та волочиться за Інгрид, поки основний Гюнт-Ступка штовхає монолог. А у другій дії вони міняються місцями, і мовчазний привид тепер вже - Ступка.🕔Сцена, де Перів і Сольвейг одночасно дві пари - абсолютно прекрасна, тому всі фото вийшли розмазані; проте моє улюблене задвоєння - синочки-виродки - і, здається, це єдиний випадок, де це вербально визнається. Шпегун з Рудинським у дуеті потішні просто до істеричного сміху. Тому уявіть моє розчарування, коли у другому акті син виявився тільки один, а матір у нього - знову Рудинська.🕔Ну, і як гідне завершення всього цього псіходєлу, Вася Байдак штовхнув здоровенний макет кита за донат на "Повернись живим". І знаєте, хочеться жити так, аби могти дозволити собі купить здоровенного декоративного кашалота за мільйон на дронопад.🕔Чудова вистава - була. Прекрасне прощання з нею - такий собі хуліганський театральний експеримент, і здавалося, що самим акторам весело брати в цьому участь. Але ех, все ще трохи гірко, що більше "Пера Гюнта" не побачиш. Хочу вірити, що що б не прийшло нове - було не гірше.#театральне

"Трамвай "Бажання"", театр Франка. Теннессі Вільямс. Іван Уривський#театральне⏺Бланш Дюбуа - тендітна та екзальтована колишня вчителька - втрачає все. Коли йти нікуди, вона вирушає до молодшої сестри, Стелли, яка з чоловіком живе у Новому Орлеані. Бланш шокована злиднями і грубістю - та, втім, і з нею самою усе складніше, аніж здається на перший погляд.⏺"Трамвай" - напружена і сповнена символізму психологічна драма. Це, мабуть, найпотужніша робота, що я поки бачила в Уривського - і, до того ж, вся фірмова "уривщина" тут дійсно доречна, на своєму місці, і не відчувається як самоповтор попри те, що ці прийоми уже бачені-перебачені.⏺Єдина декорація - іржавий, побитий життям трейлер. Коли всі його вікна та двері зачинені, ми не чуємо слів акторів, і дійство перетворюється на пантоміму. І це так посилює оту клаустрофобну задуху та вуаєристичне відчуття - ніби ми, глядачі, пхаємо носа не у своє діло, підглядаємо за чужими життями в моменти найбільшої вразливості.⏺Тетяна Міхіна в ролі Бланш - неймовірна, і вона чудово передала замріяність та манірність, що ховають глибинний надлом персонажки. Але справжнім відкриттям став Кукуюк у серйозному амплуа - раніше я бачила його лиш у комедійних ролях, тож те, наскільки переконливим і загрозливим грубіяном та аб'юзером він був... Я дійсно налякалася, коли його Стенлі грюкнув дверима.⏺П'єсу Вільямса, зізнаюся, не читала - бо зловила кілька спойлерів у театральних чатах і вважала себе цілком готовою. Дуже наївно було думати, що знання того, що відбувається, якось підготує мене до того, наскільки спустошливо це буде показано. (Тут - ваш тригер ворнінг про насильство над жінками, в тому числі сексуальне). Але колись, все ж, думаю дійти й до оригіналу - зокрема, мені стало цікаво, як багато роботи виконує оте "за мотивами" на програмці.⏺Блискуче. Гіпнотично. Досконало. Дивом не розплакалися прямо в глядацькому кріслі. Виходила із зали дезорієнтованою та з відчуттям, наче мене розтрощили на друзки. Не певна, що колись буду морально готова побачити цю виставу вдруге. ⏺Раніше розмірковувала над ідеєю ще й відвідати постановку театру Лесі Українки за тією ж п'єсою Вільямса (тільки у них трамвай - "Жадання") - мабуть, цього не робитиму. Не тільки тому що це дуже морально тяжка річ, а й бо не знаю, чи цю постановку можливо перевершити.