"Троянство", театр Франка, реж. Давид Петросян, за п'єсою Максима Курочкіна#театральне🕐Напередодні повномасштабного вторгнення, доки росіяни акумулюють під кордоном сили, у одному з київських театрів готують постановку за мотивами "Енеїди" Котляревського. Драматург прагне переосмислити твір - додати зв'язків із сьогоденням, відмовитися від героїзації Енея. 🕐Натомість Режисер та Продюсер хочуть отримати щось просте і зрозуміле, більш знайоме - аби парубки моторні танцювали гопака, дружина Енея була у віночку, а Егейське море варто було б взагалі прибрати кудись подалі, бо що це за натяки такі. Менше сенсів, більше вареників.🕐Так, це вистава про виставу: про творчі внутряки та українську версію executive meddling. Про осмислення власної ідентичності та, не побоюся цього слова, традиції шароварщини. Про війну. Про ветеранів. Про минуле. І про нас, от прямо тут і прямо зараз, з телемарафоном, ПТСР-ом і псом Патроном.🕐"Троянство" - гостра, в'їдлива, самосвідома сатира на теперішній культурний процес. Це некомфортна вистава: провокативна, тригерна, заточена під глядача в контексті. І для державного - національного, академічного, далі по тексту - театру, який на тій же сцені зо двадцять з лишком років грає незмінну "Наталку-полтавку", з чого сам тут посміюється, це ще й до біса свіже, сміливе та відверте висловлювання.🕐Після закриття завіси я лишилася зболена і вражена - під кінець на очі наверталися сльози. Пара фінальних монологів ніби заточена проїхатися усіма больовими точками. 🕐Як у мені все розривалося від тихої трагедії Драматурга - Володимир Міненко та його глибокі сумні очі мене зачепили ще в "ПоліАндрії". Як хотілося втішити Троянку (Ярина Рудько), яка знову і знову виходить читати переписані репліки, та падає в конвульсіях, доки всі навколо роблять вигляд, що цього не відбувається. 🕐Як хотілося втащити Ведучим (ох, неймовірні перетворення Тамари Антропової та Фатіми Горбенко), які питали у ветеранів - яких грають справжні ветерани війни, Артур Артіменьєв та Микола Левкун - чергову нісенитницю, знехотя переходячи з російської. Як хотілося вголос кричати "ви що, геть не відчуваєте, не розумієте, що тут кажуть", коли глядач знову і знову зривався на аплодисменти після появи танцюристів із хвацьким гопаком.🕐По-новому відкрився тут Євген Ніщук (вельмишановний чинний директор театру) в ролі Продюсера. Зазвичай, моє ставлення до його акторських робіт в діапазоні від скептичного до різко негативного, але це дійсно його бенефіс - в цій ролі він навпрочуд органічний та сміливо-самоіронічний, що вже казати про strong diva energy.🕐Оформлення дуже незвичне - токсично-зелений хромакей огортає сцену. Музикальний супровід забезпечує присутній прямо на сцені хор у тих самих хромакейних костюмах, який скрадається з кутка в куток - і звучить "Троянство" тривожно, дисонантно, практично потойбічно. 🕐Окрім музикантів, тут є ще й оператори з камерами, які транслюють крупні плани акторів на розташовані над сценою екрани, і це прекрасне рішення: так, воно посилює емоційний зв'язок та дозволяє до дрібниць розгледіти міміку, але ще й, набагато банальніше, вирішує проблему оглядовості (до 11 бенуару продюсерський стіл стоїть боком, інакше я б облич акторів не розгледіла).🕐Попри те, наскільки це болісно, палко хочу побачити ще раз - вловити більше сенсів, зчитати більше символів, не оминути увагою усі куточки сцени, де щось відбувається одночасно, адже вистава змушує обирати. Хотіла б радити усім, бо це важливо, бо це так правдиво, так актуально, так потрібно бачити, якщо вас хоч дрібочку цікавить стан української культури - проте до "Троянства" варто бути морально готовою. Просто не буде.