Освітарня

Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко

#щоденник 4.ІСилкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.

Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе, Лиш у великій біді я до кінця оцінив!Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги: Тихо, для себе живи, славних імен уникай.Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців: Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає, Більше вітрило твоє - більша загроза біди[…]Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись. Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами, Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив. Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі Нині тримають мене — льодом опалений край.Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські, Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний, Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!.. Як далеко все те, чим я колись дорожив! Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути, Що забажаю, однак, — бачу очима душі.Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце, Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.Люба дружина стоїть живим образом перед очима, Радість велика моя, горе моє водночас!Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш, Без нарікання важкий взявши на себе тягар. Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, — Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов, Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого Мрії такої нема — в пісню мою увійти.Вчора ще навперебій домагались ви честі такої — Бачити ймення своє в творах Назона-співця.Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то, Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора Явно любив, хай тепер потайки любить мене, Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу, Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось, Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку Не доведеться ось так ласки просити в людей.Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4

#щоденник 15.01У нашій армії немає расизму. Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко. Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням… На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!

#щоденник12.І“Який крицевий!”Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю. Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.

#щоденник Дістав незавершену за той місяць. Закінчив і la-voilà. 19.ХІІДивуюся словниковому розмаїттю нашого сержанта: «Сука-блять, це пізда нахуй». Пацик приїхав сюди з бойових, де ризикував лишитись назавжди. Втім не думаю, що саме це вплинуло на його манеру висловлюватись. З іншого боку, хіба є якийсь інший вислів, здатний виразніше змалювати усю скрутність ситуації? У нас був перекур. Ми спитали в нього про останній вихід. «Останній вихід? — каже він поривчасто своїм горянським акцентом предків, поглядаючи вниз і пальцями перебираючи сигарету. Тоді підіймає очі, і вистрілює: “Та це була пізда нахуй». Павза. Спльовує, хитає головою, очі бігають, немов розгублені, але він зібраний. «З 12 вернулось двоє: я і ще один, решта — двохсоті і трьохсоті”. Переводить очі додолу і додає: “Це пізда нахуй!». Хіба скажеш краще? Пізніше він розповість мені, як ранило тоді його друга. “Це через мене”, — каже. “Як це?” — питаю. “Я сказав йому іти в одне місце, він почав рух, і йому в спину вʼїбали бронебійною кулею. Плиту нахуй пробило. Дірка в спині була така, що два кулаки можна було всунути. Але я його тоді і спас. Тільки почув, що він 300, я давай хуярити по підарах з Форта. Братіку, я тоді висадив у них коло 40 вогів! Вони там, певно, були в ахуї! Тоді підбіг до нього, наклав оклюзійку, і ми його винесли. Вижив.” Лишаю вас із цим фрагментом. Тут засилля матів, але інакше ніяк. На війні усе спрощується: добре — це +, а погано — це п**** на***. На БЗВП мені пророчили, що я почну матюкатися. Я не почав, а це — літературна вправа)PSЗапамʼятайте цього сержанта, про нього ще буде)

#щоденник 1.І (середа)“Таким чином, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною” (“Сліди на дорозі”, ст. 291)Від самого початку читання книги Маркуса я не припиняю знаходити в ній їжу для рефлексій. Хотів було одразу виписувати окремі думки і доповнювати їх своїми роздумами, але не вийшло. Спершу не хотів одриватися на виписки від читання, тоді не міг добратися до читання, а коли, врешті, добирався, хотів передусім читати, а не виписувати. Відтак зараз, вже на кінці книги бувши, починаю, воліючи не постпонувати далі, бо і не випишу нічого, і не порозважаю з собою-вами. “Відчувати себе людиною в армії”. Досі, будучи на навчанні, я цього не відчував, але ставши на посаду, відчув. Зник контроль: мені не треба всюди ходити з напарником: ні в туалет, ні в їдальню, ні в душ; я можу вільно виходити, наприклад, на пробіжку, за межі частини. Здавалося б, це елементарні речі, але в армії свободу людини стискають лещатами до найменшого, тож навіть невелике їх послаблення викликає чималі емоції. Частинки свободи відчуваються тут куди виразніше.

#щоденник 31.Х«Привіт, мій коточок…»Якщо є одна фраза, з якою в мене асоціюється Тесла, це буде вона. Не знаю, з чого мені почати говорити про Теслу, а говорити про нього хочеться. Коли я кашлюю на другому поверсі, він каже: «А ти харош там гавкать», коли їм часник, застерігає, щоб я не їв його так багато: «Це ж антибіотик, його нєльзя багато». На днях ми балакали, і я сказав, що не ходив у садочок. — «Ти не був у садику? Так от чому в тебе такі думки про социум! (розумій, ідеалістичні)». Він душа і гумор нашого взводу. Коли його не чутно, він або спить, або його немає поруч. А ще в нього золоті руки. Вчора за сніданком, він розповідав мені, як варити самогон (я був цікавий знати). Більше прикладів нема чого давати, «статечний господар», от як я його назвав. — «Як це, статечний?» — питає мене. — «Той, що про все дбає, статковитий.» — «Аа, ну да, це правда, я люблю, щоб був порядок».Але найщиріше Тесла проявляється по телефону зі своєю жоною. Тоді спадає машкара жартуна і сміхороба, і лишається справжня душа чоловіка, чутлива, щира, проста. Вона проявляється у звертанні («мій коточок»), у голосі, тихому, по-дитячому соромʼязливому, погляді на фотографії сімʼї. Зі своєю жінкою він разом уже багато років. Вони мають двох баламутів, семи і тринадцяти рочків. Коли є мога, він дзвонить їй кілька разів на день. Якось, як ми всі копали окопи, Тесла відлучився побалакати з любою. Помітивши це, я посміхнувся і кинув уголос: «Тесла з дружиною наче підліток, телефонує їй кілька разів на день». На це наш інший спільний знайомий, Микола, сказав мені, що це абсолютно природньо. «Это и есть любовь, Тоха. Мы с женой уже семь лет вместе и каждый день для нас как новый. Мы общаемся каждый день, и нам всегда есть о чем общаться. Когда меня спрашивают «О чем можно говорить?» — Та, блядь, обо всем, отвечаю я, ну вот просто обо всем.» Тут нагодився Тесла і тихо підтвердив це. Далі обидва сказали, що мене це ще чекає. «Ти зустрінеш свою людину і тобі захочеться щодня дзвонити їй, питати, як вона, от подивишся.» Я щось бовкнув, мовляв, здається, ніколи такої не знайду. «А знайдеш, коли перестанеш шукать», — відповіли вони. Буває, він злиться на жінку і може пригримнути на неї, але це не якийсь глибокий гнів, а короткий спалах, що тут же гасне. Тут немає грубості, це життєвість. Втім є одна риса, яка мені в Теслі не подобається: він страшенний песиміст. Життя привчило його не вірити державі, відтак він у всьому схильний бачити підвох і «кидалово». Він знає, що армія це бруд і грязь (це правда), і не хоче думати, що так не всюди. Я в це вірю, на що він по-батьківському: «Ти просто ще дуже юний, а ми життя прожили». Вірю, що він помиляється. А також вірю, що в нього все буде добре в армії. Такі люди не пропадають. PSЩе вірю, що ми зваримо разом самогону, що я пригощу його кавою з трубочкою в Палітурці, і покатаю на своїй Джеті.Бувайте здорові!

Окрім незручних умов роботи, я швидко вперся у питання навіщо це, чи це на часі, чи це те, що я маю робити зараз. Гадаю, стосовно останньої спроби відповідь швидше за все така: поки це не на часі. А тоді, хоч я й міг би просто вчитися, не думаючи певний час про гроші, я відчував, що мені б за це хутко стали дорікати як не рідні, точно я сам. Тож я почав працювати, у бібліотеку вже не заходив (щоб туди вертатися, треба справді робити над собою зусилля), тому й спогад такий лиш один. Чи я б змінив щось, якби міг повернутися назад, чи обрав би більше вчитися й не працювати? Ні. Бо це життя і від нього не можна тікати. Життя ж вимагає поєднувати навчання і роботу. Та й треба бути чесним з собою, ніщо не заважало мені й надалі поєднувати Максимовича і роботу Заняття іспанської ставали дедалі менш регулярними, доки не перестали зовсім. На початку другого навчального року я з дівчиною поїхав у Париж. Тиждень ми провели разом, потім вона повернулась до Києва, а я лишився ще на місяць. У Парижі я знову згадав за іспанську. Вже за кілька днів знайшов школу біля Галереї Лафаєт і замість ходити з дівчиною по Лувру, ходив до вчительки на іспанську. Викладачка була повністю двомовна. Народилася вона десь у Південній Америці, але рано переїхала до Франції, на жаль, не згадаю вже, як її звали. Ми займалися через день по кілька годин. Не знаю, як так вийшло, але умови у нас були дуже товариські і, як для паризьких мірок, це коштувало мені майже нічого. Так ми прозаймались днів 10, тоді я подався на південь, через Овернь, Тулузу і зрештою, окошився в Барселоні. Як зараз згадати, неймовірний то був час, але, як завжди, в моменті мало оцінений. Чи це я починаю цінувати речі лише у спогадах опісля, чи це просто людська природа? Своє перебування в Барсі я вкоротив майже вдвічі і, втомлений од себе та бездумного відпочинку, полетів назад у Париж. Я був пересищний, пересищений від бездіяльності і беззмістовності. Надати цьому часу змісту я не зміг. Якби зараз я міг майнути у ті самі місця, як би я себе почував, що б я там робив? Бездумно тинявся до нудьги чи насолоджувався усім, що бачу, намагаючись за кожною річчю пізнати її історію? Радше друге. Подорожувати теж уміння, якого треба вчитися. Як одну й ту саму книжку ми читаєм по-різному у 17 і 25, так і подорожуємо теж інакше. Я тоді і зараз це той самий я і інший. Основа та ж, надбудова інша, культурно трохи багатша, а подорожі це про культуру. Без неї вони лиш позбавлена змісту зміна місць і пейзажів. Наша робота надати їм змісту. Надаємо змісту, пізнаючи історію цих місць, хто там жив і творив, що там відбувалось. Одне діло милуватися памʼятником, інше — знати, про що він говорить. Про життя можна сказати так само: це довга подорож, якій ми самі маємо надати сенс. Час іти на обід. Поки тут це єдиний сенс чекати з 9:00 до 13:00.

#щоденник 20.ХСьогодні складали присягу. Хапливо все вийшло. Вчора ввечері сказали, що сьогодні, в неділю, складатимем, разок прогнали (я зачитував) і розійшлись. Сьогодні о девʼятій склали. Урочистості ніякої. Декого взагалі забули. Вони були в наряді по кухні, їх не дочекались: «Ми склали присягу вівсянці з сосискою» — жартували вони. Жарт жартом, а куди це годиться?! Та й, кажу ж, відчуття сакральності (а присяга — це ж щось сливе священне!) не було геть зовсім. Як я закінчив промову і вернувся в стрій, мені здавалось головний зараз скаже: «Це була остання репетиція, от так воно має буде». Він цього не сказав. Поки я читав, інший зі штабу ходив і знімав це дійство на телефон… Загалом, усе, що можна було зіпсувати, тут зіпсували. Ще раз запевняюсь, коли нема дисципліни в маленьких речах (тиша на шикуванні, тримання строю під час ходи, відсутність ранкових зарядок тощо), її не буде і в великих (заняття, присяга, далі — на полі бою). Згадується відома фраза морського котика адмірала МакРейвена: If you wonna change the world, start off by making your bed (якщо хочеш змінити світ, почни заправляти ліжко). Малі справи важать. Взагалі, не розумію (не я один), чому було складати її в навчальному центрі. Логічніше було б робити це вже в частинах, де ми вестимемо службу, ні?Потому поїхали в баню (помитися) та чіпок. Виїхали об 11:20, вернулись коло пʼятої. Чотири години ждали черги в чіпок — хай йому грець! Купив морозива, сочника та кави. Зʼїв на місці, насолодився. У чіпку грала одна пісня, (російська попса), я записав приспів, але десь загубився. Шкода, ви б зацінили…Вчу іспанську, вона потрібна буде для роботи в бригаді. Отримали зарпалату. Спершу 5 тисяч, далі ще дві. Не знаємо точно за що. Кажуть, властиво наша зарплата (тут — Грошове Забезпечення) складає пʼять тисяч, але ще 15 нараховують як бонус протягом наступного місяця. Тож дві, це певно за ті кілька днів у вересні, що я вже був у частині. Поза тим, що ми отримуватимем 20 тисяч, гарна новина, нас готували до 4-5. На цьому все, бувайте здорові.