Окрім незручних умов роботи, я швидко вперся у питання навіщо це, чи це на часі, чи це те, що я маю робити зараз. Гадаю, стосовно останньої спроби відповідь швидше за все така: поки це не на часі. А тоді, хоч я й міг би просто вчитися, не думаючи певний час про гроші, я відчував, що мені б за це хутко стали дорікати як не рідні, точно я сам. Тож я почав працювати, у бібліотеку вже не заходив (щоб туди вертатися, треба справді робити над собою зусилля), тому й спогад такий лиш один. Чи я б змінив щось, якби міг повернутися назад, чи обрав би більше вчитися й не працювати? Ні. Бо це життя і від нього не можна тікати. Життя ж вимагає поєднувати навчання і роботу. Та й треба бути чесним з собою, ніщо не заважало мені й надалі поєднувати Максимовича і роботу Заняття іспанської ставали дедалі менш регулярними, доки не перестали зовсім. На початку другого навчального року я з дівчиною поїхав у Париж. Тиждень ми провели разом, потім вона повернулась до Києва, а я лишився ще на місяць. У Парижі я знову згадав за іспанську. Вже за кілька днів знайшов школу біля Галереї Лафаєт і замість ходити з дівчиною по Лувру, ходив до вчительки на іспанську. Викладачка була повністю двомовна. Народилася вона десь у Південній Америці, але рано переїхала до Франції, на жаль, не згадаю вже, як її звали. Ми займалися через день по кілька годин. Не знаю, як так вийшло, але умови у нас були дуже товариські і, як для паризьких мірок, це коштувало мені майже нічого. Так ми прозаймались днів 10, тоді я подався на південь, через Овернь, Тулузу і зрештою, окошився в Барселоні. Як зараз згадати, неймовірний то був час, але, як завжди, в моменті мало оцінений. Чи це я починаю цінувати речі лише у спогадах опісля, чи це просто людська природа? Своє перебування в Барсі я вкоротив майже вдвічі і, втомлений од себе та бездумного відпочинку, полетів назад у Париж. Я був пересищний, пересищений від бездіяльності і беззмістовності. Надати цьому часу змісту я не зміг. Якби зараз я міг майнути у ті самі місця, як би я себе почував, що б я там робив? Бездумно тинявся до нудьги чи насолоджувався усім, що бачу, намагаючись за кожною річчю пізнати її історію? Радше друге. Подорожувати теж уміння, якого треба вчитися. Як одну й ту саму книжку ми читаєм по-різному у 17 і 25, так і подорожуємо теж інакше. Я тоді і зараз це той самий я і інший. Основа та ж, надбудова інша, культурно трохи багатша, а подорожі це про культуру. Без неї вони лиш позбавлена змісту зміна місць і пейзажів. Наша робота надати їм змісту. Надаємо змісту, пізнаючи історію цих місць, хто там жив і творив, що там відбувалось. Одне діло милуватися памʼятником, інше — знати, про що він говорить. Про життя можна сказати так само: це довга подорож, якій ми самі маємо надати сенс. Час іти на обід. Поки тут це єдиний сенс чекати з 9:00 до 13:00.