#щоденник12.І“Який крицевий!”Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю. Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.