Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе, Лиш у великій біді я до кінця оцінив!Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги: Тихо, для себе живи, славних імен уникай.Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців: Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає, Більше вітрило твоє - більша загроза біди[…]Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись. Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами, Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив. Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі Нині тримають мене — льодом опалений край.Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські, Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний, Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!.. Як далеко все те, чим я колись дорожив! Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути, Що забажаю, однак, — бачу очима душі.Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце, Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.Люба дружина стоїть живим образом перед очима, Радість велика моя, горе моє водночас!Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш, Без нарікання важкий взявши на себе тягар. Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, — Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов, Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого Мрії такої нема — в пісню мою увійти.Вчора ще навперебій домагались ви честі такої — Бачити ймення своє в творах Назона-співця.Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то, Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора Явно любив, хай тепер потайки любить мене, Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу, Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось, Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку Не доведеться ось так ласки просити в людей.Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4