#щоденник 4.ІСилкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.