Я_тут_пишу

#я_читаю Мадлен Міллер — «Цирцея»Ця книжка стала для мене великим відкриттям — і авторки, і грецької міфології, описаної настільки майстерно, що знайомі історії відкрилися по-новому.Я читала «Цирцею» і розуміла, що знаю цих героїв — Геракла, Прометея, Зевса, — але ніколи ще не була настільки захоплена текстом, коли йдеться про богів.Історія розказана від імені самої Цирцеї, і вже з перших сторінок викликає співчуття до неї:«Нас називали німфами й нареченими, але не такими насправді нас бачив світ. Ми були нескінченною гостиною, розкладеною на столі, яка тішила око й завжди сама відновлювалася. І ніяк не могла втекти.»Її життя, попри божественне походження, не було ані щасливим, ані легким. Те, що вона — дочка Геліоса, радше погіршувало становище, ніж допомагало:«Життя не таке просте, як верстат. Те, що ти зітчеш, годі розпустити, смикнувши за одну нитку.»Розчарування в коханні до смертного призводить до вигнання. Самотність, десятиліття тиші й вічне життя — усе це випробування, які могли б зламати навіть богиню:«Брат смерті — так називають поети сон. Для більшості людей ті темні години — це нагадування про безрух, який чекає їх наприкінці днів.»Та Цирцея не здається. Вона вчиться жити на острові, росте разом із ним і зрештою пізнає материнство — не як ідилію, а як справжню битву:«Материнство давалося мені нелегко. Я зустріла його, як воїни зустрічають ворога, підперезані й споряджені, виставивши меча, готуючись відбити удар. Однак усіх моїх приготувань виявилося замало.»Цирцея в цьому романі — втілення сили, прихованої у тендітному жіночому тілі. Її сміливість перевершує навіть могутніх богів-чоловіків. Вона бореться за своє життя й за тих, кого любить, до останнього.А наприкінці — її мудрість і здатність прийняти світ так, як він є, стають справжнім тріумфом.Якщо вам хочеться побачити грецьку міфологію очима жінки — сильної, вразливої, живої — «Цирцея» точно вам сподобається.

#я_пишу💭Пам’ятаєте, майже рік тому я опублікувала тут першу замальовку про драконів і їхніх технічних ворогів?Так от, ця несмілива на початках історія захопила мене настільки, що я завершила її — і, здається, вийшов справжній роман.Зараз у ньому 9 розділів і 324 тисячі символів — і це лише перша чорнетка! У мене вже понад десять заміток для правок, тож світ продовжує рости й наповнюватися.Поки мій перший роман іще шукає свого видавця, я не збираюся сидіти склавши руки.Сьогодні хочу поділитися з вами маленьким фрагментом, який особливо мені близький:Переборовши першу хвилю паніки, я наклав на її шию пов’язку, як міг тугіше. Потім підхопив Лівію на руки, притиснувши її голову до свого плеча. Поклав ліхтар під її зігнуту руку, аби не впустити, і рушив вперед — у невідомий коридор цього вогкого, задушливого підземелля.Я не наважився піднятися сходами — був майже впевнений, що драги патрулюють усі верхні рівні. Але маршрут, який я обрав натомість, не мав жодної логіки. Якби я тільки встиг запитати у Лівії — куди йти, як вийти, що вона пам’ятає? Треба було зробити це до того, як я вирвав із неї цю штуку.— Все буде добре, люба, я з тобою. Я тепер тебе нікому не віддам, — шепотів я їй знову й знову, наче заклинання. Але зрештою зрозумів: ці слова не для неї. Вони — для мене. Щоб не зламатися, не втратити залишки надії. Її рівне дихання ще було, але вона залишалась непритомною, наче за межею сну й життя.Її тіло ставало дедалі важчим. З легкої ноші воно перетворювалося на камінь. Голова розривалася тупим болем, кожен пульс під час підйому коридором вгору був наче вибух. Після одного з таких підйомів я не витримав і опустився на коліна, намагаючись не впустити Лівію. Серце шалено калатало. Я розумів, що часу обмаль, але сили покидали мене швидше, ніж я міг змиритися.Тунель ставав усе вужчим. Щоб пройти, я закинув Лівію на плече, немов дитину, й пригнувся. Ми йшли майже навпомацки. Ліхтар блимав і не давав майже нічого — лише натяки на стіни, що дихали вогкістю. Я постійно перевіряв, чи не вдарив її головою, чи вона все ще дихає.Мокрий від поту й конденсату, я знову сів, витягнув її з-під руки й поклав біля себе. Провів долонею по її щоках, волоссям, губами торкнувся чола. Вона була гаряча, та все одно мовчала. Я шепотів її ім’я, просив прокинутись. Але вона не відповідала. Темрява довкола ставала все густішою, наче світ зникав разом з її свідомістю.І раптом… холод. Обличчя обдало різким подихом повітря, сухим і справжнім. Я завмер. Це був протяг. Я впізнав його на інстинктивному рівні — десь попереду має бути щілина, вихід, порятунок.

#я_читаю "Сестра ночі", Мара Вульф ✨Третя, завершальна частина трилогії Саги про сестер відьом — і вона неймовірна. Найоб’ємніша, найемоційніша, найсильніша з усіх трьох. Я прочитала її за два дні — не тому, що поспішала, а тому, що просто не могла відірватися.Дорослішання головної героїні Віанни веде нас через нові випробування, де є все: кохання, недовіра, зрада, самопожертва. Події стають глибшими, багатошаровими, і нарешті відкривають найдавніші секрети, ставлячи все на свої місця.Чи вдасться перемогти демонів? А чи існують серед них чесні й щирі? І чи можна кохати тих, кого вважаєш злом? Дивно, як ці фентезійні питання перегукуються з нашим реальним життям.Я переживала, сміялася, раділа й навіть була готова плакати, бо у битвах втрати неминучі. У боротьбі за мир, щастя й кохання всі щось віддають.Особливо сподобалося вплетення історій про Мерліна, Артура та Ланцелота — настільки природно, що віриш у них без сумнівів.Я сумуватиму за загадковими чоловічими персонажами — такими різними, але кожен по-своєму закоханий. І за жінками — сильними, розумними, відважними.Ця книга вселяє надію на вічне кохання. Не те, що триває все життя, а те, де дві душі знаходять одна одну — знову і знову, у кожному новому світі.Легко. Щиро. І просто по-живому.

#донька_останнього_світла #замальовка_вихідного_дняОрися крокувала під руку з Хорсом, який не відривав від неї погляду, упиваючись кожною її рисою. — Моя Богине, — повторював він, час від часу схиляючись до її руки й торкаючись її губами.Щастя захоплювало Орисю так сильно, що здавалося, вона не могла дихати. І в ці миті їй ставало страшно. Страшно, що це може виявитися оманою. Та кроки вели далі, і ось вони підійшли до білосніжного замку. Двері самі відчинилися, впускаючи їх у сяйво.Дівчина не стримала зойку захвату від ошатності та багатства. Все сяяло білосніжністю та позолотою, немов у замку ніколи не знали темряви. Хорс, як справжній господар, вів її по всіх кімнатах, проте говорив мало, лише скуті фрази: — Це наша вітальня. Тут я приймаю гостей. — Це кімната для чаювання. — Це мій кабінет. — А це вихід у сад. — А далі, по сходах угору, спальні.Орисі все подобалося настільки, що їй хотілося кричати від радості, сміятися й торкатися до кожної поверхні, аби переконатися, що це не сон. Стримувала її лише нова роль — Богині. З кожним кроком вона відчувала, що нарешті вдома. І хай спочатку це відчуття було непевним, крихким, але коли Хорс підвів її до особистої кімнати, призначеної лише їй, вона вперше відчула себе господинею.— Я залишу тебе оглянутися у покоях Богині, але не надовго, — мовив він. — З приходом темряви я прийду.Не в змозі сказати бодай слово, дівчина лише кивнула й легенько поклонилася на знак поваги.Коли двері за ним зачинилися, вона закружляла по кімнаті, посміхаючись. Легкість розливалася в душі. У повітрі вився ніжний аромат троянд і ладану, а тканини драпірувань ніжно ковзали по її пальцях. На туалетному столику стояла ціла низка скриньок із прикрасами.У першій — сережки у формі сонця. У другій — браслет, сплетений із золотих ниток. У третій — прекрасний ланцюжок.Вона торкнулася його — і в ту ж мить холод пройняв до кісток.— О… це був улюблений… — пролунало поруч, виразний стогін жіночого голосу.Орися відсахнулася й зачепила стільчик. Той упав, глухо вдарившись об килим.— Я так любила розчісувати тут волосся, — заскімлив інший голос.Дівчина скривилася. Голова пішла обертом, бо кожна річ на столику раптом почала шепотіти, і десятки різних голосів жінок накидалися на її свідомість, немов намагаючись заговорити одночасно.— Вони… вони тут були, — перелякано прошепотіла Орися.Та перш ніж вона встигла щось зробити чи бодай отямитися, за вікном раптово потемніло. Тіні накрили кімнату, і в ту ж мить у її двері постукав він.Одна зі скриньок клацнула сама по собі, а голоси враз затихли, наче злякалися його приходу.

#50осінніхмікровправ День 4, створюю портрет школяркиКілька днів поспіль я виходжу на вулицю в один і той самий час — близько до обіду. І щоразу зустрічаю дівчину років п’ятнадцяти, яка прямує до школи у другу зміну. Я майже певна цього, адже школа в нашому районі не вміщає всіх дітей у своєму укритті.На її плечах чорний непримітний рюкзак, на ній сіра спортивна худі й чорні штани, на ногах — білі кросівки. Капюшон накинутий так глибоко, що обличчя майже заховане; тільки дрібні пасма світлого волосся вибиваються з-під нього й чіпляються за вітер. У руках телефон в якому вся її увага. Я дивлюся на неї — і всередині мене борються два відчуття. Мені шкода, що вона змушена вдягатися так, аби було тепло й зручно в підвалі, що її стрункі ноги не мають шансу покрасуватися у спідниці. Та водночас я їй заздрю: вона не відчуває того липкого ранкового холоду, який обіймав мої ноги в тонких капронових колготках, коли я йшла до школи у спідничці, дотримуючись колись обов’язкового дрес-коду — чорний низ і білий верх.

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЙого постать сяяла, ніби вбирала в себе все світло світу. Хорс зробив крок назустріч, і повітря враз стало теплішим, солодшим, напоєним золотим сяйвом.— Ти тут, нарешті, — мовив він, і голос його лунав, як мелодія дзвонів. — Я чекав на тебе так довго.Орися спинилася, стискаючи пальці в кулаки, аби приховати тремтіння. Їй хотілося піддатися цьому теплу, розчинитися в ньому, але шепіт привида все ще бринів у пам’яті.— Я прийшла, як і обіцяла, — покірно мовила дівчина.Хорс усміхнувся, і в тій усмішці було щось невловиме — ніжність, переплетена з владою.— Ти така прекрасна, моя богине. Сподіваюся, ти зумієш витримати моє світло, — сказав він.Він простяг їй руку й вони нарешті порівнялися. Від його доторку в середині неї завирувала сила, нестримна та дика. Орися раптом збагнула, що його слова «витримати» — не жарти і не метафори. Їй справді доведеться витримати.— Ходімо, вже час тобі стати моєю дружиною.Його очі хиже зблиснули, та вони її не лякали, лише ще більше розпалювали жар її власного тіла. Щось витало в тілі, розтікалося по венах. Дівчина здригнулася від згадки про болюче перетворення. Вона міцно трималася за його руку, наближаючись до небесного замку.Перед його входом стояло щось схоже на невелику капличку. Великий круглий стіл з граніту, пописаний древніми символами та малюнками, приковував погляд. Орися ніби відчувала його силу — з каменю йшло дивне тепло, змішане з запахом диму й металу.— Стань поруч і щоб не сталося — не відпускай мою руку.Дівчина кивнула, і страх осипав її тіло в передчутті обряду.Вітер раптово стих, і навіть сяйво в небесах стало нерухомим. На кам’яному столі спалахнули старі символи, ніби хтось розпалив їх зсередини. Граніт загув низьким гулом, що віддавався в грудях.Хорс підняв руку, і в ній із нічого з’явився довгий вузький кинджал. Його лезо світилося, мов рідке золото, а руків’я було інкрустоване крихітними кристалами, що переливалися вогнем стихій.— Ми кличемо небо й землю, — промовив він, і слова його відлунювали, немов голоси багатьох. — Воду й вогонь, вітер і камінь. Свідками цього союзу хай стануть усі стихії.Орися відчула, як їхні пальці стиснулися ще міцніше. Їй здалося, що земля під ногами дихає, а волосся ворухнулося від подиху невидимого вітру.Хорс нахилився ближче.— Угоду на крові нехай відчують усі й запам’ятають.Він повів їхні руки до леза. Метал був гарячим, немов щойно вийнятий із полум’я. Дівчина заплющила очі, але не відпустила його долоні. Коли вістря ковзнуло по її шкірі, вона ледь стримала стогін — біль пронизав, а разом з ним вирвався спалах сили. Їй здалося, що кров не тече, а палає, наче в жилах загорілося сонце.Їхня кров змішалася, і краплі впали на камінь. Символи засвітилися ще яскравіше, й над столом здійнявся стовп сяйва. Вітер заграв у її волоссі, вогонь на мить охопив руків’я кинджала, з глибин пролунав гуркіт, схожий на відгук землі. Десь далеко вона чула плюскіт хвиль, і вологий запах солі наповнив легені.Хорс урочисто закінчив:— Стихії чують. Стихії приймають. Віднині ти — частина мене, а я — частина тебе.Його голос злився з гулом світу, і Орися відчула, як камінь під ногами пульсує в такт її серцю. Але разом з пульсом у грудях народилася тривога: чия тепер у неї сила — її власна чи його?

#50осінніхмікровправ День 3Осінні полиці у відділі фруктів та овочів манять різнобарв’ям: гарбузики, схожі на маленькі сонця, важкі грона винограду, блискучі баклажани, морква з ще трохи вологими хвостиками. Мені завжди важко пройти повз яскравих маленьких гарбузиків і не торкнутися їх — ніби крізь шкірку можна відчути трохи тепла й сяйва. А яблука розкладені цілими хвилями кольорів: від світло-зеленого до густо-бордового, вони спокушають не лише взяти їх у руки, а й нахилитися, вдихнути аромат. Рідко, правда, на полиці супермаркету вони пахнуть так, як домашні, щойно зірвані з дерева.Тому, коли знайомий чоловік із сусіднього двору добродушно-наполегливо пропонує:— Давай, я тобі відсиплю яблук, ну малому зі свого саду. Вони капець які класні, але ж їх так багато, що не знаємо, куди подіти…Ти вагаєшся лише мить і погоджуєшся, бо ж домашні. Разом знаходите пакет у багажнику, і твоя ніяковість уже поступається передчуттю радості.Але раптом він витягає кантер і спокійно запитує:— По сорок гривень нормально буде?І ти стоїш із пакетом у руках, не можеш відмовитися, бо це ж «домашні» й від знайомого. Киваєш, береш кілограм. Та відчуття радості давно розтануло, залишивши тільки дивне запитання: що ж насправді значило оте «відсиплю» й чому ти знову сподівався на щирість людей?

#50осінніхмікровправВчора у письменницькому боті від книжкової менторки Наталії Ковригіної зʼявилися осінні письменницькі вправи.І я подумала, що це саме те, що варте уваги та творчоії практики. Тому, буду ділитися з вами своїми коротенькими замальовками. Перша з них про осінній напій.🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃З приходом перших холодів у моїх руках усе частіше з’являється чашка з простим чорним чаєм і шматочком лимона. Я люблю заварювати заздалегідь крупнолистовий чай у невеликому чайничку, а потім наливати трішки цієї темно-коричневої рідини до своєї улюбленої чашки. Вона зі мною вже п’ятнадцять років, ще з часів гуртожитку.Я заповнюю її майже по вінця окропом, насипаю цукру трошки більше, ніж зазвичай, і довершую все тонким кружальцем лимона. Моя чашка повністю прозора: колись на ній сяяли яскраві часточки апельсина, але вони не пережили численних зустрічей із посудомийкою. Тепер, розмішуючи цукор, я бачу, як мій чай світлішає від лимонної краплі, що ніби розганяє осінню сірість.Перший ковток завжди трохи обпікає губи, та вже за мить розкривається справжній смак — терпкість чаю, ніжна кислинка лимона і приємна солодкість, які разом творять особливу гармонію. Саме так, як я люблю.🍃🍃🍃🍃🍃🍃🍃А що ви полюбляєте восени? ☕️

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього світлаВона летіла в пустоту, не відчуваючи жодного простору, аж поки не приземлилася в сітку з променів самого сонця. Вони пронизували її тіло й наповнювали своїм світлом. Кожен доторк пік несамовито, ніби мільйони розжарених голок впивалися в шкіру. Орися не могла вдихнути, сяйво здавалося таким важким, ніби товща води самого океану зімкнулася над нею. Як би вона не борсалася, сіті тримали її міцно, стискаючи й змушуючи серце калатати ще швидше.Раптом усе змінилося. Біль зник, той вогонь, що спопеляв її шкіру, перетворився на лагідне, глибоке тепло, що розливалося хвилями від грудей до кінчиків пальців. Дівчина змусила себе зупинитися, заплющила очі й спробувала вдихнути. Повітря увійшло в легені повільно, важко, але принесло з собою спокій. У грудях з’явилося відчуття сили, незламності. Вона розплющила очі — руки були вільні, як і вся вона. Сіті наче й не існувало.Орися сіла й глянула на свої руки. Шкіра стала золотавою, вони буквально іскрилися світлом. Коли вона провела пальцем по руці, проступили дивні візерунки, ніби їх хтось намалював хною, але вони жили, пульсували й змінювалися.— Що це таке? — прошепотіла вона, здивовано роздивляючись знаки, і спробувала встати на ноги. Тіло відчувалося зовсім інакше: жодної втоми, жодної слабкості, навіть біль від минулих переживань зник, залишивши лише легкість.Вона опустила очі вниз і побачила, що весь цей час лежала на пухкій хмаринці. Все навколо було білим і чистим, наче світ народився заново.Дівчина наважилася зробити крок. Хмара розтанула золотими іскрами й перед нею постали білосніжні гвинтові сходи з золотими поручнями, що вели вгору, до замку, який сяяв іскристо, як її власна сукня.Орися кілька хвилин розглядала себе. Вона торкалася неймовірної тканини, що ніби спалахувала від кожного доторку, відчувала, як тепло йде від неї самої. На голові сиділа корона, проте сьогодні вона була невагомою, легкою, мов подих.Її босі ноги ступили на першу сходинку. І пролунав глибокий подих — здавалося, самі сходи видихнули на знак полегшення.На наступній сходинці долинув шепіт. Орися різко озирнулася, але нікого не побачила, навіть Іскрика.Вона застигла, намагаючись розібрати слова.— Ти прийшла-а… — прошелестіло просто біля вуха. Голос був жіночим. — Ти ж знаєш: ти не перша і не остання.Серце Орисі загупало так, що вона відчула кожен удар у скронях.— Хто ти? — несміливо запитала вона.— Я та, хто була до тебе…Пальці Орисі похололи, але вона продовжила крокувати нагору, наче сама висота вабила її.— Що з тобою трапилося?— Я тобі не скажу. Скоро сама дізнаєшся… Хорс… покаже тобі себе справжнього…Голос зник, лишивши по собі крижаний холод і важкі сумніви. Та в ту ж мить, як вона підняла голову й побачила його, усі страхи розвіялися.Він зустрічав її. Його світло лилося навкруги, текло, мов медова ріка. Тепло обіймало плечі Орисі, і вона відчула щось більше за спокій: наче кохання всього її життя чекало на неї саме тут.«Я стану його сьогодні», — подумала вона й підняла голову ще вище, наближаючись до Хорса. Але в глибині серця ще тремтів відгомін чужого шепоту.

#я_читаюДонна Тарт «Щиголь»Цю книгу я читала майже місяць. І не тому, що вона нудна чи нецікава, а тому, що виявилася для мене дуже важкою емоційно. Донна Тарт пише з такою точністю, що майже фізично передає відчуття персонажів. Уже на перших сторінках, коли хлопчик вибирається з-під завалів після вибуху, мені було складно абстрагуватися й не переносити цей біль у нашу реальність.Далі ще важче — стежити за зростанням дитини, яка втратила маму і залишилася фактично нікому не потрібною. Сумнівні компанії, наркотики, алкоголь… І все це описано настільки відчутно, що часом аж мурашки по шкірі.Водночас у романі є дивовижне мистецьке тло. На деяких сторінках я ловила себе на думці, що читаю не художній твір, а справжній альманах про історію картин, художників та антикварних речей. Тарт майстерно вплітає у сюжет деталі, які оживлюють світ мистецтва й додають історії ще більшої глибини.Особливо запам’ятався Борис — яскравий персонаж, родом з росії. Через нього авторка торкається теми України й дуже точно передає атмосферу знайомих нам реалій. За це їй справді вдячна.«Щиголь» — це роман, у якому немає прикрас чи легких випадковостей. Це історія про жорстокий світ, який кидає героя на всі можливі гострі камені. Ця книга залишає після себе цілий спектр почуттів — від жалю й гіркоти до захоплення. Вона важка, але надзвичайно глибока. «Щиголь» змушує задуматися і точно залишає слід у душі. Це не легке чтиво, а справжнє випробування — і саме в цьому його найбільша цінність.