Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дня #донька_останнього світлаВона летіла в пустот...

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього світлаВона летіла в пустоту, не відчуваючи жодного простору, аж поки не приземлилася в сітку з променів самого сонця. Вони пронизували її тіло й наповнювали своїм світлом. Кожен доторк пік несамовито, ніби мільйони розжарених голок впивалися в шкіру. Орися не могла вдихнути, сяйво здавалося таким важким, ніби товща води самого океану зімкнулася над нею. Як би вона не борсалася, сіті тримали її міцно, стискаючи й змушуючи серце калатати ще швидше.Раптом усе змінилося. Біль зник, той вогонь, що спопеляв її шкіру, перетворився на лагідне, глибоке тепло, що розливалося хвилями від грудей до кінчиків пальців. Дівчина змусила себе зупинитися, заплющила очі й спробувала вдихнути. Повітря увійшло в легені повільно, важко, але принесло з собою спокій. У грудях з’явилося відчуття сили, незламності. Вона розплющила очі — руки були вільні, як і вся вона. Сіті наче й не існувало.Орися сіла й глянула на свої руки. Шкіра стала золотавою, вони буквально іскрилися світлом. Коли вона провела пальцем по руці, проступили дивні візерунки, ніби їх хтось намалював хною, але вони жили, пульсували й змінювалися.— Що це таке? — прошепотіла вона, здивовано роздивляючись знаки, і спробувала встати на ноги. Тіло відчувалося зовсім інакше: жодної втоми, жодної слабкості, навіть біль від минулих переживань зник, залишивши лише легкість.Вона опустила очі вниз і побачила, що весь цей час лежала на пухкій хмаринці. Все навколо було білим і чистим, наче світ народився заново.Дівчина наважилася зробити крок. Хмара розтанула золотими іскрами й перед нею постали білосніжні гвинтові сходи з золотими поручнями, що вели вгору, до замку, який сяяв іскристо, як її власна сукня.Орися кілька хвилин розглядала себе. Вона торкалася неймовірної тканини, що ніби спалахувала від кожного доторку, відчувала, як тепло йде від неї самої. На голові сиділа корона, проте сьогодні вона була невагомою, легкою, мов подих.Її босі ноги ступили на першу сходинку. І пролунав глибокий подих — здавалося, самі сходи видихнули на знак полегшення.На наступній сходинці долинув шепіт. Орися різко озирнулася, але нікого не побачила, навіть Іскрика.Вона застигла, намагаючись розібрати слова.— Ти прийшла-а… — прошелестіло просто біля вуха. Голос був жіночим. — Ти ж знаєш: ти не перша і не остання.Серце Орисі загупало так, що вона відчула кожен удар у скронях.— Хто ти? — несміливо запитала вона.— Я та, хто була до тебе…Пальці Орисі похололи, але вона продовжила крокувати нагору, наче сама висота вабила її.— Що з тобою трапилося?— Я тобі не скажу. Скоро сама дізнаєшся… Хорс… покаже тобі себе справжнього…Голос зник, лишивши по собі крижаний холод і важкі сумніви. Та в ту ж мить, як вона підняла голову й побачила його, усі страхи розвіялися.Він зустрічав її. Його світло лилося навкруги, текло, мов медова ріка. Тепло обіймало плечі Орисі, і вона відчула щось більше за спокій: наче кохання всього її життя чекало на неї саме тут.«Я стану його сьогодні», — подумала вона й підняла голову ще вище, наближаючись до Хорса. Але в глибині серця ще тремтів відгомін чужого шепоту.