#50різдвянихвправ🎄 День 18. Ранкове свято у дитячому садочкуНапишу про свіжі враження зі свята в школі.Глядацька зала й сцена облаштовані в підвальному приміщенні — найкраще рішення у наші часи. Безпечно, тепло, затишно. Стелю прикрашено теплими жовтими вогниками, ніби це високе зоряне небо.Дорослі сидять на лавках, а діти снують на килимку з подушками біля самої сцени. Що тут скажеш — їм там зручно. Малі кубляться, дивляться виставу, а ти просто насолоджуєшся вечором.На сцені — ціла купа музичних інструментів, розставлених під стінами й попереду. М’яке світло софітів дарує відчуття спокою. Десь у глибині — ніжно-блакитна штора, і з самого початку я підозрюю, що сцена набагато глибша. І так воно і є.У процесі вистави нам відкривають зовсім інший світ: зимовий ліс, усе у вогниках та ялинках. Казка.Перший виступ мого сина відбувається саме на цій сцені. Він лише три місяці вчиться грати на фортепіано — і вже бере участь у колективному виступі, такому шкільному невеликому оркестрі, який вражає своєю грою.Його гукають усі учасники:— Костя!Він сміливо крокує вперед. Жодного страху чи сорому.Я пишаюся його впевненістю.Упродовж усього свята я тамую сльози. Це приємні сльози. Я не сумую — просто дитяча щирість і емоційне тепло цього дійства проникають мені під шкіру.
#50різдвянихвправ🎄 День 14. Людина у різдвяному ugly-светріЯ стояла в магазині у відділі новорічних прикрас. В очах мерехтіло від незліченної кількості гірлянд, кульок і мішури. Людей було стільки, що складно було протиснутися між полицями й не зачепити скляні кулі.Прямо переді мною стояла пара в однакових темно-зелених светрах з візерунками та оленями. Збоку мене затисла жіночка з Ґрінчем на всю спину. Я озирнулася — позаду всі люди були у светрах: червоних із Сантою, зелених із цукерками.І ще — олені. Олені. Олені.Мені запаморочилося в голові, і світ померк.Не знаю, скільки часу минуло. Я мляво розплющила очі й побачила над собою маленьку дівчинку. На ній була червона шапочка Санти, що підкреслювала яскраво-руде волосся та веснянки.Мій погляд ковзнув нижче…На ній теж був светр з оленем.І ще — червоний ніс, нашитий окремим бубоном.Дівчинка з цікавістю розглядала мене, а потім простягнула в маленьких рученятах лаймового кольору кофтинку з величезними сніжинками.— Здається, вам не вистачає цього, — тихо промовила вона.Я не витримала й закричала.Прокинулася в червоній піжамі в клітинку, у своєму ліжку, під ковдрою з оленями — й ледве стримала істеричний сміх.Добре, що я вдома.Але ці олені…
#50різдвянихвправ🎄 Новорічна традиція батьківської родиниБувають миті, коли задоволення від того, що ти тепер господиня, поступається спогадам — тим, у яких не потрібно продумувати новорічний стіл.Твій максимум тоді — покришити ті самі чотири варені яйця й варену ковбасу.Так щемко стає на душі, коли з архівних поличок пам’яті виривається аромат печеної качки. Тієї самої, що незрозуміло як стала традицією нашого новорічного столу.Вона пахне сумішшю перців, часничком, гірчицею, яблуками, трішки стіклим жиром у духовці — і татовими руками.Він завжди розрізав ту пташку ще до того, як вона потрапляла на стіл.Рукава на сорочці закатані, в руках — найгостріший ніж. Гарячий сік стікає по його пальцях, а він у своєму звичному тоні промовляє:— Ах… а… та й гаряче. Наче тільки-но спеклася.І продовжує свою справу.Аромат печеного м’яса шириться кімнатами, й коли величезна паруюча тарілка торкається столу — свято починається.Навіть не пригадаю, скільки років поспіль споглядала цю картину.Зараз мені сумно, що деякі традиції зникають. А найгірше — що їх неможливо відновити.Та я впевнена: ця мить залишиться зі мною назавжди.Бо перед кожним Новим роком ми згадуємо про тебе, тату, сильніше, ніж у будь-який інший день.
#50різдвянихвправ🤍 Обійми з рідною людиноюВона знала, що він крокує до неї. Не треба було озиратися — кожен волосок на її шкірі вже сигналізував про його присутність. Легка усмішка торкнулася вуст, і всередині все стиснулося в приємному очікуванні тепла його тіла.Ще один тремкий вдих — і ось воно. Міцні руки ковзають по її руках і повертають до нього. Її обличчя занурюється в його шию, і тіло наповнює спокій.У глибині душі проростає паросток — стрімко пронизує серце, розростається по всьому тілу, заповнює кожну клітинку.Світ завмирає. На мить усе навколо стає неважливим. Є лише двоє.Ні-ні, чекайте… усе було не так.Вона присіла й розпростерла руки в очікуванні теплого, говірливого клубочка щастя, що нісся до неї, повторюючи: — Мама! Мама!Серце стукало в такт його маленьких ніжок так сильно, що аж дух перехоплювало. Ось він торкається рученятами її шиї, скубає волосся. За мить він уже сидить у неї на руках, пригортаючись і сміючись. Він весело підстрибує, висловлюючи радість і любов — дитячу, але таку справжню.А вона й собі посміхається. Коли ще можна побачити таку абсолютну щирість в обіймах?Колись його руки стануть міцними й даруватимуть тепло тій, хто найбільше його потребуватиме
#я_читаю🔥Відгук: Тагере Мафі — серія «Знищ мене»Я хочу поділитися з вами враженнями одразу від шести основних книг цієї фантастичної серії. Це мій другий твір Тагере Мафі — і я знову в захваті.Я дуже люблю антиутопії ще зі студентських років: це один із тих жанрів, які я обожнюю всім серцем. Читати про можливі варіанти розвитку світу не лише захопливо, але й повчально. Найцінніше — такі романи завжди змушують задуматися.У центрі цієї історії — дівчина Джульєтта, яка має надзвичайну руйнівну силу і через це вважається небезпечною. У зруйнованому та зміненому катастрофами світі існують і інші люди з незвичайними здібностями. Атмосфера, особисто мені, трішки нагадує «Людей Ікс» і це повʼязано з супер силами у людей, але текст, сюжет і сама історія — абсолютно унікальні.Під час читання антагоніст і протагоніст у моїй голові змінювалися кілька разів. Я вболівала за різні стосунки, різних персонажів. І що далі я читала — то більше боліло. А розділи, написані від кількох осіб, додають історії неймовірної глибини.Окремо хочу виділити мову — порівняння, образи, емоції. Вони настільки гострі, незвичайні, образні, що хочеться цитувати без кінця:“Мої очі немов два професійних кишенькових крадії, вони гребуть усе підряд і зберігають у сховищах моєї памʼяті.” “Його очі — два мікроскопи, що вивчають клітини моєї істоти.” “Мої очі — два вікна, розчахнуті в хаос світу.” “Моє серце — музичний автомат, що вимагає кількох четвертаків, голова обертом…”Тут немає банальних відчуттів — кожне емоційне переживання підкручене до межі. Ви проживатимете їх разом із Джульєттою — і нехай вона дуже юна, це не применшує тягаря, який на неї поклали.Це серія, яку неможливо читати спокійно. Вона чіпляє, ріже, розпалює. І довго не відпускає.
#50різдвянихвправРодинна фотосесіяОбожнюю фотосесії! Родинні, персональні — усі. Це моя терапія, мій ресурс і моє натхнення. Новорічна родинна була давненько, але така щемка для мене, що не можу втриматися й не написати про неї.Був такий час, що тепер здається нереальним і навіть трохи казковим. Початок зими 2021-го… Час, коли найбільшою проблемою було… та вже й не згадаю що саме. Але точно щось світле, просте і веселе. Як і ці фотографії.На зйомку я збиралася дуже ретельно. Завжди так роблю, бо сама підготовка — це теж насолода. Гарна підготовка приносить гарний результат. Бордова сукня для мене, бордові сорочки для моїх хлопців — одяг у тон студійним локаціям. Винного кольору помада на губах, така рідкість, але так естетично лягає до кожного кадру.Танці у студії, обіймашки, поцілунки, сміх. Малий, який втомився вже після перших двох фото. Але це ж новорічна зйомка — у студії надзвичайно гарно, і є безліч шансів зацікавити його кульками, коробками-подарунками, вогниками.Ось він сидить на стільці з серйозним обличчям. Тут — відкриває чарівний ящик повний іграшок та вогників. А ось уже валяється на ліжку, і емоції пробігають по його обличчю, ніби вогники по гірлянді.А мої щелепи болять від посмішок. Я сміюся і сміюся — і цей сміх досі крокує зі мною у спогадах. Він щирий. Він із моменту щастя. Мені важко позувати без посмішки — і ця думка гріє мене зараз, поки я пишу.
Коллін Гувер — «Покинь, якщо кохаєш…»Сьогодні я хотіла написати відгук одразу про серію антиутопічного фентезі… Але вчора у світі стартувала міжнародна кампанія «16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства», і так сталося, що саме на вихідних я дочитала книжку, про яку неможливо не згадати у цей період.Це моє чергове знайомство з новою для мене авторкою, і красива квіткова обкладинка ввела мене в оману. На перших 20 сторінках я подумала: ага, ясно, чергова солодка історія кохання. Та дуже скоро зрозуміла — усе буде зовсім не так просто.Перший біль — підліток, який намагається вижити сам у місті, без їжі, одягу й тепла. Дуже чутливо й правдиво описані сцени.Другий біль — тато головної героїні б’є маму. А мама не йде.Третій біль — тендітна Лілі закохується у чоловіка, який «10 із 10», успішний, начебто ідеальний… але той може підняти руку. Бо має власні травми.Його слова: «Усі ми просто люди, що інколи скоюють погані вчинки».Її думка: «Ви не можете просто перестати кохати когось тільки через те, що він завдав вам шкоди. Найбільше болю завдає не вчинок. Його завдає кохання».Коли я дочитувала цю книжку, я плакала. Було важко переживати не лише фізичний стан героїні — а й спостерігати за її емоційним руйнуванням.Її мама, жінка, що сама жила в насильстві, сказала дуже важливу річ: «Головне — не втратити свою межу. Не загубити той момент, коли вже точно досить. Бо після кількох разів ти починаєш говорити собі: — це був лише ляпас; — я витерпіла вже стільки, витримаю ще…»У кінці книги авторка зізнається, що її мама пережила домашнє насильство, і що ця історія була написана для того, щоб читачі краще розуміли жінок, які терплять. І тих, хто нарешті перестає терпіти.
#я_читаюКлариса Пінкола Естес — «Жінки, що біжать з вовками» «Дика природа і Дика жінка — два види, які вимирають.»Хто вона, ця Дика жінка? Який образ постає у нас, коли ми читаємо ці слова? Щось скажене, неохайне, загрозливе? Чи, навпаки, — вільне, розкуте, впевнене?Це лише крихта питань, відповіді на які відкриває ця неймовірна книга. Читала я її понад три тижні. І не лише тому, що вона об’ємна — а тому, що її не можна ковтати поспіхом. Це книга, над якою треба думати, зупинятись, впізнавати себе у кожній історії, образі, казці.Якщо ви жінка — мисткиня, мати, донька, або просто людина, яку суспільство змушує бути «зручною», — вам варто прочитати цю книгу. Робота, яку провела авторка, її приклади, дослідження та спостереження вражають і викликають глибоку повагу.Тут — психологія, міфологія, архетипи й казки, у яких оживає жінка з первісною силою. Так, це феміністична література. Але вона не про боротьбу — вона про право бути собою. Про ту жінку всередині нас, яку приховали виховання, страх, суспільні погляди й невпевненість. «Коли ми впускаємо в себе інтуїцію, то стаємо схожі на зоряну ніч: вдивляємося у всесвіт тисячами очей.»
#я_читаюАна Хван — «Кохання»Ще один любовний роман у моєму читацькому досвіді — і ще одне підтвердження того, що цей жанр не зовсім мій. Чому читала? Бо іноді варто зануритися у щось нетипове, щоб розширити горизонти й познайомитися з новими авторками.То що ми маємо: солодку, як на мене, занадто ідеалізовану історію з реального життя. Він — неймовірно багатий, успішний, «10 із 10», як зараз кажуть. Але, звісно, з власними темними заїздами та тоталітарними рисами. Вона — юна студентка, наївна, щира, вірить у кохання на все життя.Не важко здогадатися, куди поведе сюжет. Навіть якщо на початку авторка всіма силами намагається переконати нас, що вони ніколи не зможуть бути разом. Він — холод, вона — сонце. І ти невільно стежиш за тим, чия стихія переможе.Чи бувають любовні романи без хепі-енду? Поки не знаю, прочитала замало, щоб дати відповідь. Але мушу визнати: у цих солодких історіях є свій плюс. Їх читаєш швидко, ніби ковтаєш ковток чаю після важкого дня. Вони дають змогу відволіктися від напруженості реального життя, зануритися у щось легше, нехай навіть надто ідеальне.
Редагування мого фентезійного світу забирає всю увагу. Навіть коли я не перед монітором — думки все одно крутяться довкола сюжету й персонажів. Тому зараз усе, на що вистачає моєї творчої енергії, — це короткі осінні замальовки.#50осінніхмікровправ День 13Моє читацьке місцеКоли я прочитала завдання «Моє читацьке місце», то одразу знала, що хочу показати. Але щойно зробила фото, зрозуміла — це лише одне з багатьох місць, де я читаю.Звісно, улюблене — те саме: тепле світло торшера (про який я мріяла довго), зручне крісло, у якому можна й погойдатися, й увімкнути масаж. Додати м’який плед, чашку чаю — і світ на сторінках книжки стає ще яскравішим.Та буває, що в цьому гніздечку просто немає змоги посидіти. Тоді я читаю будь-де й будь-коли: поки чекаю, що малий засне, поки сиджу в машині під спортзалом, поки чоловік укладає того самого малого… Читання — мій найкращий спосіб «почекати».І зрештою я зрозуміла: місце не таке вже й важливе. Головне — знайти час, аби бодай на кілька сторінок зануритися у свій світ.
TGLIST.COM.UA
