Мене звати Тетяна. Я письменниця. Мій роман «Де світло не сягає» — історія про військових водолазів, сильну героїню, кохання на межі. Вже у продажу. А тут я ділюсь тим, що читаю, що пишу, і тим, що не вміщається в книги. Цитати, відгуки, закулісся.
#я_читаюФредерік Бакман — «Тривожні люди»Моя друга книга Бакмана — і я в щирому захваті.Якщо чесно, мене трохи лякала сама назва. Тривожності у нашому житті й так вистачає. Але щойно я доторкнулася до цього тексту — всі мої страхи зникли.Я не хочу спойлерити сюжет, бо ця історія справді варта того, щоб прожити її самостійно. І навіть не хочу багато розповідати про персонажів, бо вони настільки живі й особливі, що знайомитися з ними краще без підказок.Єдиний недолік цієї книги — її хочеться всю розбити на цитати.Одна з тих, що особливо запала мені в сердечко (мабуть, тому що я програмістка): «Ближче до старості навіть програмісти стають поетами.»Уявіть квартиру, у якій опинилися замкненими абсолютно різні люди. І в кожного з них — своя історія, свої травми, свої страхи й потреби.І найцікавіше те, що Бакман не намагається зробити своїх персонажів ідеальними. Вони всі трохи загублені, трохи втомлені й дуже тривожні. Але саме через це — справжні.Мені здається, одна з головних думок книги в тому, що люди можуть випадково рятувати одне одного. Навіть незнайомці. Навіть у найгірший день свого життя.Тут дуже широко розкриваються поняття сім‘ї, щастя, любові та стосунків між батьками й дітьми.Наприклад, про щастя: «Щастя — як гроші. Це вигадана цінність, яка відповідає тому, що нам не під силу зважити чи виміряти.»Або про те, чого насправді хочуть батьки від дітей і що з ними відбувається, коли все йде не так, як загадувалося: «Сини цього не можуть зрозуміти, а батькам соромно визнати: насправді нам не хочеться, щоб наші діти йшли за власними мріями, і також не хочеться, щоб вони обирали наші дороги. Це ми хочемо йти дорогами власних дітей, коли ті здійснюють наші мрії.»Взагалі мені дуже припало до душі розкриття теми батьківства у цій книзі: «Знаєш, що в батьківстві найжахливіше? Тебе завжди будуть оцінювати за найгіршими моментами. Ти можеш тисячу разів зробити правильно, але якось зробиш одну помилку, і тоді назавжди будеш тим батьком, який подивився в телефон, коли дитині влучила по голові гойдалка. Ми днями й ночами не відводимо погляду від дітей, але ось варто прочитати ОДНУ смску, і всі наші досягнення вже нічого не важать. Ніхто ж не ходить до психолога, щоб поговорити про те, як їх у дитинстві не зачепило гойдалкою по голові. Батьків характеризують їхні прорахунки.»А ще — про тиск нашого сьогодення. Про те, скільки всього ми змушені пам‘ятати й тримати в голові: паролі, логіни, пін-коди, дедлайни, чужі очікування й власні страхи. «У наші часи кожна людина повинна давати собі раду з огромом очікувань. Нам треба мати роботу, якесь житло, сім‘ю, і сплачувати податки, і міняти білизну, і пам’ятати пароль до свого клятого вайфаю. Комусь із нас ніколи так і не вдається втримати під контролем цей хаос, а життя знай триває собі, і Земля мчить космічними просторами зі швидкістю два мільйони кілометрів на годину, і ми на ній трясемося від паніки, ніби загублені шкарпетки.»І попри всі складні теми — самотність, тривожність, страх бути недостатнім — ця книга ще й дуже смішна. Часом абсурдна, незграбна й дивна, як самі люди.Не розраховуйте, що це буде легка історія. Ні.Але вона настільки справжня, що мені здається — нею неможливо не захопитися.
#я_читаю«Привіт, красуне», Енн НаполітаноУ вас є брати чи сестри? Чи ви єдина дитина в сім‘ї?Хоча, знаєте, це не так уже й важливо. Бо в цій сімейній сазі кожен зможе знайти частинку себе.Тепла, болісна й дуже жива історія про чотирьох сестер Подавано та самотнього хлопця, який поступово стає частиною їхньої родини.Сестри тут абсолютно різні — зі своїми страхами, мріями та поглядами на любов і життя. «Ідея кохання у книгах на кшталт “Буремного перевалу” чи “Джейн Ейр” полягає в тому, що кохання — це та сила, яка знищить тебе. Це все трагедії, Сільві.» — Сільві зітхнула. «Не в трагедії річ. Ми читаємо ці книги й досі, тому що любов там настільки сильна й щира, що ми не можемо від неї відірватися. Я вважаю, що ці книги не про страждання — вони про розширення душі.»Кожна з героїнь проходить дорослішання своєю дорогою, і кожна стикається з власними перепонами.Мені дуже сподобалося, що історія розповідається з різних точок зору. Це дозволяє побачити ситуації об‘ємніше й зрозуміти кожного персонажа трохи глибше.І ще — ця книга дуже чесно показує самотність усередині родини. Те, як навіть серед людей, які тебе люблять, можна залишатися неймовірно самотнім. Як мовчання, образи й нерозуміння здатні роками жити поруч із любов‘ю.А ще тут багато красивих думок про людей і зв‘язки між нами: «Ми частина неба, частина каміння в саду твоєї матері й того старого, що спить біля вокзалу. Ми всі взаємопов’язані, і коли ти це бачиш, то розумієш, наскільки прекрасне життя.»Я не так багато читала сімейних саг, але в цьому жанрі є щось дуже близьке й затишне. Таке, що непомітно змушує тебе зачитуватися історією чужої родини, ніби вона стає трохи твоєю.
#я_читаю Лорен Робертс — «Безрозсудна»Продовження темного романтичного фентезі «Безсила», яке тримає в напрузі від першої сторінки. А остання… остання просто розтрощує всі ваші надії та сподівання.Мені дуже сподобалася перша частина, тож за другу я взялася майже одразу. І можу сказати, що ця історія стала лише темнішою, болючішою й емоційнішою.Тут уже знайомі нам персонажі й світ опиняються в ролях, які зовсім не хотіли б грати. Минуле крокує поруч із ними у кожному русі вперед, а почуття поступово стають не слабкістю, а своєрідною зброєю.Він — мисливець, який полює на ту, що могла б стати його шансом на нормальне життя. Вона — втікачка, яка тікає від єдиної людини, поруч із якою могла б нарешті відчути безпеку.І вся ця історія балансує між ненавистю, обов’язком, провиною та коханням, яке ніяк не хоче помирати.Мені дуже сподобалося, що друга частина не намагається просто повторити успіх першої. Світ стає масштабнішим, ставки — вищими, а герої поступово втрачають ілюзії щодо себе та свого королівства. Тут уже менше гри у виживання і значно більше — про наслідки рішень, владу, революцію та ціну почуттів.І окремо хочу сказати про атмосферу між героями. Це все ще той самий slow burn, від якого буквально тріщить повітря між персонажами. Погляди, недомовленості, випадкові дотики — Лорен Робертс дуже добре вміє створювати цю емоційну напругу.Поки читала, я постійно відганяла від себе підозри щодо фіналу. Бо ця історія ніколи не виглядала як казка про щасливий кінець. Не про спокійне “і жили вони довго й щасливо”. І точно не про момент, коли всі рани раптом загояться.Фінал «Безрозсудної» — це радше початок чогось значно страшнішого й масштабнішого.І тепер я абсолютно не уявляю, що буде далі.Чекаю продовження з нетерпінням.
#я_читаю «Захисники лісу», Катерина КолесникУкраїнське фентезі, сповнене рідних образів, знайомих ландшафтів і містичної атмосфери. Це історія про підлітків, які мають врятувати південь України від посухи — своєрідного прокляття.Читання цієї книги я б порівняла з прогулянкою лісом. Спочатку ти неспішно йдеш стежкою — і тобі спокійно, затишно в цьому тексті. Є друзі, є любовний трикутник, є завдання та перешкоди. Та що далі, то густішою стає темрява довкола — мов у столітньому лісі, куди давно не ступала людська нога.Тут уже чатують справжні загрози й дорослі почуття. І саме герої допомагають пройти цю темряву: вони не ідеальні, сумніваються, помиляються, але продовжують рухатися вперед. За ними цікаво спостерігати, бо їхні вибори відчуваються справжніми.Кохання завжди має значення, синку. Воно завжди доречне. І якби кохання зникало разом зі смертю того, кого любиш, світ, можливо, був би кращим.Мені особливо сподобалися містичні істоти — мавки, лісовик — і легенди, що стоять за кожним із них. Вони додають історії глибини й відчуття зв’язку з українською міфологією.А ще між рядків цієї фентезійної історії проходять глибокі теми:Віра в когось дуже сильний поштовх, який, з'явившись у потрібному місці в потрібний час, може врятувати життя. Світ змінюється, люди помирають та народжуються. Єдине, що перебуває поза часом, — віра. Віра в себе, у кохання, у дитину, що робить перший крок; віра в людей, свою країну та особливо у перемогу.І, здається, саме ця віра тримає героїв у найтемніші моменти — коли сил уже майже не лишається, але з’являється причина зробити ще один крок.Навіть у найгустішій темряві завжди є щось, заради чого варто не звертати зі шляху.Ця книга не лише про пригоди. Вона про віру — в себе, в інших, у любов і в майбутнє. Після неї залишається тихе відчуття надії, ніби навіть у найтемнішому лісі є світло.Тож якщо ви хочете зануритися в щире, живе й напружене українське фентезі — цей твір вам сподобається.
#я_читаюСей-Шьонаґон — «Записки в узголів‘ї»Цей твір вважається одним із найкращих у добу Хейан в Японії (794–1185 роки). І так — це було дуууже давно. Але мені було так само дуууже цікаво.Передусім варто сказати: це не роман і не один цілісний твір. Це справді записки письменниці, яка жила при дворі імператора.Її особисті спостереження дають змогу зазирнути в буденне життя тих часів. Ніби подорожуєш разом із нею — і трохи проживаєш це життя.Багато нотаток мають назви на кшталт: те, що приносить радість, те, що засмучує, те, що дратує. І часом мені було водночас смішно й сумно.Наприклад, історія про дівчину, яка відправляє листа родині, чекає на відповідь цілий місяць… А потім листоноша повертає їй той самий, вже пошарпаний лист і каже: — Нікого не було вдома.Окрім таких курйозів, у творі є багато глибоких і точних спостережень: «Дурні люблять повчати по-справжньому розумних людей.» «Людина, яку ти кохала, і людина, яку ти перестала кохати, ніби одна й та сама, але здається — це двоє різних.»Мені було особливо цікаво спостерігати за становищем жінок у тогочасній Японії.Сей-Шьонаґон пише: «Ненавиджу жінок, які не мріють про майбутнє, а намагаються лише зберегти своє маленьке теперішнє щастя. Як би хотілося мені, щоб кожна з молодих дівчат мала мрію…»Здається, вона була дуже цілеспрямованою і з характером. І прагнула більшого — не лише для себе, а й для інших.Ще одна думка, яка мене зачепила — її погляд на європейські казки: «У європейських казках герой зазвичай приборкує потвору і рятує дівчину… У японських казках такого не трапляється… У європейців утвердження чоловіка відбувається поза зв’язком із жінками… Натомість у японців від початку є потяг до “жіночої свідомості“.»Як зазначає сама авторка, саме жінки поширювали літературу — переписували тексти і несли їх далі, у свої родини й міста.Тож якщо вам хочеться зануритися в короткі, дуже живі замітки про побут і життя при імператорському дворі, відчути японську культуру й ритм іншої епохи — варто спробувати.На мене цей твір справив сильне враження. Після нього я кілька днів ловила себе на тому, що помічаю навколо речі в японському стилі — і хочу їх фотографувати й описувати.
#я_читаюДірк Райнгардт — «Ідеальний шторм»Ви любите читати книги чи дивитися фільми, пов‘язані з вашою професією? Я — дуже. І, звісно, це рідко обходиться без прискіпливості до правдоподібності інструментів і процесів.Ця книга з’явилася в нашій сімейній бібліотеці саме через професійний інтерес. За анотацією — історія про групу хакерів. І так воно і є.Одразу скажу: технічний рівень опису інструментів і методів злому тут достатній. Не ідеальний, але відчутно, що автор провів дослідження у сфері хакерства.Є і більш умовні моменти. Наприклад, команда персонажів — кожен із них має ідеально підібрані навички, які доповнюють одне одного. У житті так буває рідко. Але нехай це буде частиною гри сюжету.Мені сподобалося, що автор досить тверезо оцінює рівень захисту сучасних корпорацій і показує: інколи без фізичного доступу до системи проникнути в неї просто неможливо.Але ця книга — не лише про підлітків-хакерів, які намагаються воювати з великими компаніями. Вона ще й про те, наскільки ми всі піддаємося впливу мережі:«Поглянь на Facebook та решту! Спілкування — це лише засіб досягнення мети. Воно служить лише для створення та продажу даних. На початку це була спільнота однодумців, сьогодні ж ідеться про самомаркетинг. Раніше люди захоплювалися тими, у кого щось було в голові. А тепер — тими, у кого щось є в гаманці.»Окремо варте уваги оформлення: ви читаєте досьє, зібране агентом ФБР на кожного учасника. Поступово знайомитеся з ними, розумієте їхні мотиви — і ті, хто спершу здавався злочинцями, вже не виглядають такими однозначними. Швидше — героями.Тож якщо вам цікаві історії з технічним підґрунтям (у книзі, до речі, є словничок термінів), теми хакерства і сучасного світу — ця книга може вам сподобатися.
#я_читаюІлларіон Павлюк — «Книга Еміля»«Інколи важливі думки народжуються в найменш слушний момент».Це майже як і цей мій відгук. Багато хто вже прочитав цю книгу. А якщо не читав — то точно бачив відгуки, розбори й враження. Але я все ж розкажу про свої — раз уже подолала цього товстунця.Можна було б почати з того, що я не знаю скандинавської міфології — і це нібито ускладнило читання. Але чи справді другорядні магічні істоти можуть завадити слідкувати за історією? Мені — ні.Я прочитала цю книгу швидко, із зацікавленням і купою запитань. Бо теми, які я в ній знайшла, — важливі. І місцями болючі.Відносини мами й дитини. Хлопчик, який своєю нескінченною кількістю питань так сильно нагадує мені мого сина.І ти вже не просто читаєш. Ти впізнаєш. І від цього переживаєш ще більше — за нього, за неї.Це затягує. Змушує переживати. Викликає злість, розуміння, прийняття. А іноді — повне нерозуміння.І це, мабуть, найкращий показник добре написаного тексту.Можливо, я не знаю всіх тих істот і артефактів з вигаданих світів. Але любов, яка проходить крізь цей текст, неможливо не помітити.І ще — багато правди про нас, людей: «Самі вони звуть себе “людьми“, а їхнє слово “людяний” означає “добрий“. Але найбільше на світі люди бояться інших людей. Надто несхожих на них. Дивно, але бояться хворих або просто тих, кому зле».Є над чим подумати. І є чим пишатися — це український автор.
#я_читаю«Безсила», Лорен РобертсЯ підписалася на читання ще однієї фентезійної серії свідомо і сплановано. Це одна з книг яку я хотіла через обкладинку і назву. Я гадала, що у слові «Безсила» закладено більше сенсу, але й так теж не погано.Отож ми маємо світ у якому є люди з надприродними силами і відповідно безсилі, яких просто зживають зі світу. У нас є цікава тендітна персонажка, яку з дитинства готував батько до виживання у жорстокому світі. Два красені принци з абсолютно різною долею, характерами та відбитками минулого.Основна частина першої книги проходить в іграх — щось на кшталт голодних ігор, дуже відносно. Випробування, біль і дуже-дуже повільне горіння. Це навіть коханням одразу важко було назвати. Як на мене, забагато шпичок з боку персонажки — вони її видавали. Проте дуже часто це викликало в мене посмішку.Мені сподобалося, що оповідь від кількох персонажів — це дає змогу полюбити їх усіх. У цьому романі дуже шляхетний, романтичний та вбивчий чоловік, який закоханий по вуха:«Поки я не зазирнув у пару блакитних очей кольору океану та не зрозумів, що потонути може бути прекрасно. Поки я не зазирнув у пару блакитних полум‘яних очей та не зрозумів, що згоріти може бути зовсім не боляче. Поки я не зазирнув у пару небесно-блакитних очей та не зрозумів, що впасти — може означати знайти спокій.»«Я — хаос. Хаос приглушених емоцій та надійних стін.»«Вона — полум’я, і я от-от обпечуся. Вона — океан, і я от-от потону.»«Кожна дівчинка заслуговує на щось таке само прекрасне і таке смертоносне, як і вона сама.»І кожна його фраза для мене сповнена болю та забороненого кохання. Я навіть думаю, що Кая мені було шкода більше за Пейден — попри все його криваве минуле і теперішнє.Якщо вам цікавий світ про магічні здібності, опір владі, змагання та дуже повільне горіння кохання — вам може сподобатися.
Вчора не було часу написати. Конференція забрала всі мої сили та можливості.Другий день The Power of Storytelling.Андраш Пето розказував про те, як автократія парадоксально стимулює інновації. Та як виживає журналістика у сучасному політичному світі.Robin Kwong говорив про парадокс нашого часу: ми живемо в епоху гіпер-доступності — будь-хто на відстані відеодзвінка, весь світ читає наші твіти. І при цьому почуваємося дедалі самотнішими. Ми ховаємося в соціальних бульбашках серед схожих на нас — і втрачаємо той середній простір, де можна зібратися разом навколо важливих моментів життя.Кріс Джонс — про те, як створювати тексти які не відпускають.Натан Трол мав говорити про "Narrating the Unlivable" та його книгу про дітей які загинули в Палестині. Але не зміг прилетіти з Тель-Авіва. Через війну. Він вразив мене своєю позицією — американець який живе в Єрусалимі і пише про Палестину.Лана Басташіч — авторка "Упіймати кролика" — багато розповідала про свій тернистий шлях як авторки та сказала просто: "Нам треба більше злих жінок у світі."Остання доповідь. Jacqui Banaszynski — пулітцерівська журналістка, яка писала про СНІД, голод, війни. Жінка, чия кар'єра триває вже 40 років. Вона закрила конференцію.Показала соняшники, які намалювала переживаючи за Україну, яку вона любить.Потім показала твіт журналістки Lizzie Johnson. Та написала його з Києва в лютому — щойно її звільнили з Washington Post прямо з зони бойових дій. "Прокидаюся без світла, тепла і води. Знову. Але робота тут триває. Пишу олівцем — чорнило замерзає — при світлі фар."Цей пост зібрав 6 мільйонів переглядів.Тема конференції: Hope is a choice. Надія — це вибір. Не почуття. Не обіцянка. Це дія. І як би важко не було її втілювати — треба рухатися.
Мені є ще що розповісти вам про мою прогулянку Бухарестом, але за насиченістю днів я просто не встигаю. Але обовʼязково розкажу. The Power of Storytelling. День перший. Тема цього року — НАДІЯ. Дуже приємно, що про війну в Україні тут пам‘ятають. В першій же промові було згадано про наше протистояння. І це не було ввічливістю - це повторювалося кілька разів. Ділюся лише частиною сьогоднішнього дня, тим що зачепило найбільше: 🔹️ «Надія — це не відчуття. Надія — це вибір.» 🔹️Дар’я Бадьйор — українська редакторка, розповіла, як почала писати між тривогами 24 лютого 2022. Через три роки це стало журналом re/visions. Акт надії посеред війни. 🔹️Lea Ypi почала свою доповідь не з надії, а з безнадії. Книга про бабусю, яка пережила крах імперії і комунізм. Втратила все, крім одного — гідності. 🔷️ Adam Thomas — 5 років, 13 спроб IVF. Надія, яка стає звичкою. Момент, коли вже не знаєш навіщо — але продовжуєш. Важко було не заплакати. Кожна з цих історій — про те, що ми продовжуємо надіятися та вірити. Навіть коли не знаємо, чим це закінчиться.