#я_читаю «Захисники лісу», Катерина КолесникУкраїнське фентезі, сповнене рідних образів, знайомих ландшафтів і містичної атмосфери. Це історія про підлітків, які мають врятувати південь України від посухи — своєрідного прокляття.Читання цієї книги я б порівняла з прогулянкою лісом. Спочатку ти неспішно йдеш стежкою — і тобі спокійно, затишно в цьому тексті. Є друзі, є любовний трикутник, є завдання та перешкоди. Та що далі, то густішою стає темрява довкола — мов у столітньому лісі, куди давно не ступала людська нога.Тут уже чатують справжні загрози й дорослі почуття. І саме герої допомагають пройти цю темряву: вони не ідеальні, сумніваються, помиляються, але продовжують рухатися вперед. За ними цікаво спостерігати, бо їхні вибори відчуваються справжніми.Кохання завжди має значення, синку. Воно завжди доречне. І якби кохання зникало разом зі смертю того, кого любиш, світ, можливо, був би кращим.Мені особливо сподобалися містичні істоти — мавки, лісовик — і легенди, що стоять за кожним із них. Вони додають історії глибини й відчуття зв’язку з українською міфологією.А ще між рядків цієї фентезійної історії проходять глибокі теми:Віра в когось дуже сильний поштовх, який, з'явившись у потрібному місці в потрібний час, може врятувати життя. Світ змінюється, люди помирають та народжуються. Єдине, що перебуває поза часом, — віра. Віра в себе, у кохання, у дитину, що робить перший крок; віра в людей, свою країну та особливо у перемогу.І, здається, саме ця віра тримає героїв у найтемніші моменти — коли сил уже майже не лишається, але з’являється причина зробити ще один крок.Навіть у найгустішій темряві завжди є щось, заради чого варто не звертати зі шляху.Ця книга не лише про пригоди. Вона про віру — в себе, в інших, у любов і в майбутнє. Після неї залишається тихе відчуття надії, ніби навіть у найтемнішому лісі є світло.Тож якщо ви хочете зануритися в щире, живе й напружене українське фентезі — цей твір вам сподобається.
#я_читаюСей-Шьонаґон — «Записки в узголів‘ї»Цей твір вважається одним із найкращих у добу Хейан в Японії (794–1185 роки). І так — це було дуууже давно. Але мені було так само дуууже цікаво.Передусім варто сказати: це не роман і не один цілісний твір. Це справді записки письменниці, яка жила при дворі імператора.Її особисті спостереження дають змогу зазирнути в буденне життя тих часів. Ніби подорожуєш разом із нею — і трохи проживаєш це життя.Багато нотаток мають назви на кшталт: те, що приносить радість, те, що засмучує, те, що дратує. І часом мені було водночас смішно й сумно.Наприклад, історія про дівчину, яка відправляє листа родині, чекає на відповідь цілий місяць… А потім листоноша повертає їй той самий, вже пошарпаний лист і каже: — Нікого не було вдома.Окрім таких курйозів, у творі є багато глибоких і точних спостережень: «Дурні люблять повчати по-справжньому розумних людей.» «Людина, яку ти кохала, і людина, яку ти перестала кохати, ніби одна й та сама, але здається — це двоє різних.»Мені було особливо цікаво спостерігати за становищем жінок у тогочасній Японії.Сей-Шьонаґон пише: «Ненавиджу жінок, які не мріють про майбутнє, а намагаються лише зберегти своє маленьке теперішнє щастя. Як би хотілося мені, щоб кожна з молодих дівчат мала мрію…»Здається, вона була дуже цілеспрямованою і з характером. І прагнула більшого — не лише для себе, а й для інших.Ще одна думка, яка мене зачепила — її погляд на європейські казки: «У європейських казках герой зазвичай приборкує потвору і рятує дівчину… У японських казках такого не трапляється… У європейців утвердження чоловіка відбувається поза зв’язком із жінками… Натомість у японців від початку є потяг до “жіночої свідомості“.»Як зазначає сама авторка, саме жінки поширювали літературу — переписували тексти і несли їх далі, у свої родини й міста.Тож якщо вам хочеться зануритися в короткі, дуже живі замітки про побут і життя при імператорському дворі, відчути японську культуру й ритм іншої епохи — варто спробувати.На мене цей твір справив сильне враження. Після нього я кілька днів ловила себе на тому, що помічаю навколо речі в японському стилі — і хочу їх фотографувати й описувати.
#я_читаюДірк Райнгардт — «Ідеальний шторм»Ви любите читати книги чи дивитися фільми, пов‘язані з вашою професією? Я — дуже. І, звісно, це рідко обходиться без прискіпливості до правдоподібності інструментів і процесів.Ця книга з’явилася в нашій сімейній бібліотеці саме через професійний інтерес. За анотацією — історія про групу хакерів. І так воно і є.Одразу скажу: технічний рівень опису інструментів і методів злому тут достатній. Не ідеальний, але відчутно, що автор провів дослідження у сфері хакерства.Є і більш умовні моменти. Наприклад, команда персонажів — кожен із них має ідеально підібрані навички, які доповнюють одне одного. У житті так буває рідко. Але нехай це буде частиною гри сюжету.Мені сподобалося, що автор досить тверезо оцінює рівень захисту сучасних корпорацій і показує: інколи без фізичного доступу до системи проникнути в неї просто неможливо.Але ця книга — не лише про підлітків-хакерів, які намагаються воювати з великими компаніями. Вона ще й про те, наскільки ми всі піддаємося впливу мережі:«Поглянь на Facebook та решту! Спілкування — це лише засіб досягнення мети. Воно служить лише для створення та продажу даних. На початку це була спільнота однодумців, сьогодні ж ідеться про самомаркетинг. Раніше люди захоплювалися тими, у кого щось було в голові. А тепер — тими, у кого щось є в гаманці.»Окремо варте уваги оформлення: ви читаєте досьє, зібране агентом ФБР на кожного учасника. Поступово знайомитеся з ними, розумієте їхні мотиви — і ті, хто спершу здавався злочинцями, вже не виглядають такими однозначними. Швидше — героями.Тож якщо вам цікаві історії з технічним підґрунтям (у книзі, до речі, є словничок термінів), теми хакерства і сучасного світу — ця книга може вам сподобатися.
#я_читаюІлларіон Павлюк — «Книга Еміля»«Інколи важливі думки народжуються в найменш слушний момент».Це майже як і цей мій відгук. Багато хто вже прочитав цю книгу. А якщо не читав — то точно бачив відгуки, розбори й враження. Але я все ж розкажу про свої — раз уже подолала цього товстунця.Можна було б почати з того, що я не знаю скандинавської міфології — і це нібито ускладнило читання. Але чи справді другорядні магічні істоти можуть завадити слідкувати за історією? Мені — ні.Я прочитала цю книгу швидко, із зацікавленням і купою запитань. Бо теми, які я в ній знайшла, — важливі. І місцями болючі.Відносини мами й дитини. Хлопчик, який своєю нескінченною кількістю питань так сильно нагадує мені мого сина.І ти вже не просто читаєш. Ти впізнаєш. І від цього переживаєш ще більше — за нього, за неї.Це затягує. Змушує переживати. Викликає злість, розуміння, прийняття. А іноді — повне нерозуміння.І це, мабуть, найкращий показник добре написаного тексту.Можливо, я не знаю всіх тих істот і артефактів з вигаданих світів. Але любов, яка проходить крізь цей текст, неможливо не помітити.І ще — багато правди про нас, людей: «Самі вони звуть себе “людьми“, а їхнє слово “людяний” означає “добрий“. Але найбільше на світі люди бояться інших людей. Надто несхожих на них. Дивно, але бояться хворих або просто тих, кому зле».Є над чим подумати. І є чим пишатися — це український автор.
#я_читаю«Безсила», Лорен РобертсЯ підписалася на читання ще однієї фентезійної серії свідомо і сплановано. Це одна з книг яку я хотіла через обкладинку і назву. Я гадала, що у слові «Безсила» закладено більше сенсу, але й так теж не погано.Отож ми маємо світ у якому є люди з надприродними силами і відповідно безсилі, яких просто зживають зі світу. У нас є цікава тендітна персонажка, яку з дитинства готував батько до виживання у жорстокому світі. Два красені принци з абсолютно різною долею, характерами та відбитками минулого.Основна частина першої книги проходить в іграх — щось на кшталт голодних ігор, дуже відносно. Випробування, біль і дуже-дуже повільне горіння. Це навіть коханням одразу важко було назвати. Як на мене, забагато шпичок з боку персонажки — вони її видавали. Проте дуже часто це викликало в мене посмішку.Мені сподобалося, що оповідь від кількох персонажів — це дає змогу полюбити їх усіх. У цьому романі дуже шляхетний, романтичний та вбивчий чоловік, який закоханий по вуха:«Поки я не зазирнув у пару блакитних очей кольору океану та не зрозумів, що потонути може бути прекрасно. Поки я не зазирнув у пару блакитних полум‘яних очей та не зрозумів, що згоріти може бути зовсім не боляче. Поки я не зазирнув у пару небесно-блакитних очей та не зрозумів, що впасти — може означати знайти спокій.»«Я — хаос. Хаос приглушених емоцій та надійних стін.»«Вона — полум’я, і я от-от обпечуся. Вона — океан, і я от-от потону.»«Кожна дівчинка заслуговує на щось таке само прекрасне і таке смертоносне, як і вона сама.»І кожна його фраза для мене сповнена болю та забороненого кохання. Я навіть думаю, що Кая мені було шкода більше за Пейден — попри все його криваве минуле і теперішнє.Якщо вам цікавий світ про магічні здібності, опір владі, змагання та дуже повільне горіння кохання — вам може сподобатися.
Вчора не було часу написати. Конференція забрала всі мої сили та можливості.Другий день The Power of Storytelling.Андраш Пето розказував про те, як автократія парадоксально стимулює інновації. Та як виживає журналістика у сучасному політичному світі.Robin Kwong говорив про парадокс нашого часу: ми живемо в епоху гіпер-доступності — будь-хто на відстані відеодзвінка, весь світ читає наші твіти. І при цьому почуваємося дедалі самотнішими. Ми ховаємося в соціальних бульбашках серед схожих на нас — і втрачаємо той середній простір, де можна зібратися разом навколо важливих моментів життя.Кріс Джонс — про те, як створювати тексти які не відпускають.Натан Трол мав говорити про "Narrating the Unlivable" та його книгу про дітей які загинули в Палестині. Але не зміг прилетіти з Тель-Авіва. Через війну. Він вразив мене своєю позицією — американець який живе в Єрусалимі і пише про Палестину.Лана Басташіч — авторка "Упіймати кролика" — багато розповідала про свій тернистий шлях як авторки та сказала просто: "Нам треба більше злих жінок у світі."Остання доповідь. Jacqui Banaszynski — пулітцерівська журналістка, яка писала про СНІД, голод, війни. Жінка, чия кар'єра триває вже 40 років. Вона закрила конференцію.Показала соняшники, які намалювала переживаючи за Україну, яку вона любить.Потім показала твіт журналістки Lizzie Johnson. Та написала його з Києва в лютому — щойно її звільнили з Washington Post прямо з зони бойових дій. "Прокидаюся без світла, тепла і води. Знову. Але робота тут триває. Пишу олівцем — чорнило замерзає — при світлі фар."Цей пост зібрав 6 мільйонів переглядів.Тема конференції: Hope is a choice. Надія — це вибір. Не почуття. Не обіцянка. Це дія. І як би важко не було її втілювати — треба рухатися.
Мені є ще що розповісти вам про мою прогулянку Бухарестом, але за насиченістю днів я просто не встигаю. Але обовʼязково розкажу. The Power of Storytelling. День перший. Тема цього року — НАДІЯ. Дуже приємно, що про війну в Україні тут пам‘ятають. В першій же промові було згадано про наше протистояння. І це не було ввічливістю - це повторювалося кілька разів. Ділюся лише частиною сьогоднішнього дня, тим що зачепило найбільше: 🔹️ «Надія — це не відчуття. Надія — це вибір.» 🔹️Дар’я Бадьйор — українська редакторка, розповіла, як почала писати між тривогами 24 лютого 2022. Через три роки це стало журналом re/visions. Акт надії посеред війни. 🔹️Lea Ypi почала свою доповідь не з надії, а з безнадії. Книга про бабусю, яка пережила крах імперії і комунізм. Втратила все, крім одного — гідності. 🔷️ Adam Thomas — 5 років, 13 спроб IVF. Надія, яка стає звичкою. Момент, коли вже не знаєш навіщо — але продовжуєш. Важко було не заплакати. Кожна з цих історій — про те, що ми продовжуємо надіятися та вірити. Навіть коли не знаємо, чим це закінчиться.
#я_читаю«Книголюби», Емілі ГенріЗдається, я знайшла авторку, чия солодкуватість мені личить. І підозрюю, справа не лише в романтиці. А в тому, що вона пише про книжкову індустрію — про людей, які живуть текстами. А я таким людям довіряю.У центрі історії — жінка, яка вибудувала себе сама. Бездоганна кар’єра, чіткий розум, контроль. Вона книжкова агентка, яка колись мріяла бути редакторкою. Вона з тих, хто«тяжко працювала, будуючи власне життя, щоб ніхто не міг висмикнути корок і спустити мене в космічну каналізацію».І є її сестра — інша модель жіночності. Родина, діти, третя вагітність. І фраза, яка болить:«Народження — це в певному сенсі смерть… Смерть самоцінної особистості. Смерть сну».Цей роман — не просто про кохання. Він про вибір. Про страх втратити себе. Про те, як жінці завжди треба доводити, що її шлях — правильний.І, звісно, є він. Від ворогів до коханців — схема знайома. Я розуміла, куди все рухається. Мабуть, навіть фінал відчувала наперед. Але справа не в тому, чим усе закінчиться. А в тому, як вони туди йдуть.Шлях героїні — красивий і болісний водночас. Багатошаровий. Чутливий. У кожного з них за плечима травми. Попереду — амбіції. І жоден не хоче розчинитися в іншому.І саме це мені сподобалося найбільше: тут немає жертв заради любові. Є прийняття. Є дорослі рішення. Є відданість без самознищення.А кохання… воно тут не рятує. Воно додає сміливості залишитися собою.
Сьогодні поділюся з вами ще одним текстом, який я написала в рамках пристрасних вправ.Подружня зрадаЯ був уже майже на піку. Ще кілька хвилин швидких рухів — і мене накриє полегшення. Вона тихенько стогнала, але в безлюдному офісі навіть ці звуки були гучними. Це додавало ще більше адреналіну. Усі ці дні я спостерігав за її затісним одягом на пухких формах. Захват у її очах, її визнання мене.О так, як же я хочу нарешті дійти до кінця. Її тіло притиснуте до мого столу. Мені не дуже хочеться дивитися на її обличчя чи цілуватися з нею. Я просто хочу бути з кимось іншим. Я тримаю її за сідниці, її спідниця піднята, трусики спущені на ноги. І мені це подобається. Дуже.Ми не розмовляємо — лише наші тіла рухаються в вечірньому світлі міста. Я роблю останній рух — і двері відчиняються. Та я вже не можу зупинитися, очі заплющені, мене накриває хвиля, і вона скрикує разом зі мною. Я знаю, що вона лише підігрує. Та байдуже.А потім у мене зникає здатність говорити й рухатися. У дверях стоїть вона. Моя дружина. Вона мовчки дивиться на мене й на неї. Я інстинктивно піднімаю руки вгору, ніби це може допомогти. На мені досі презерватив. Я опускаю погляд, вона теж.— Люба, — кажу я, поспіхом стягуючи його й не знаючи, куди подіти. Рука завмирає в повітрі. Я кидаю його вбік — і цей рух здається найганебнішим за весь вечір.Намагаюся застебнути штани, але руки тремтять і блискавка заїдає. Раз, другий. Нарешті піддається.Та її очі спрямовані не на мене — на мою партнерку. Пухка блондинка поспіхом запахує блузку, ніяк не може влучити в рукав. Опускає спідницю, натягує білизну.Скажи щось, благаю я подумки ту, з якою прожив п'ять років. Зникни, прошу ту, що змусила мене зрадити. Буквально змусила. Я чую, як жалюгідно це звучить навіть у моїй голові. Усвідомлення накриває мене крижаною хвилею. Я роблю крок до дружини.— Кохана.І всі слова здаються безсилими. Що я можу сказати? Я не хотів? Це не те, що ти подумала? Це нічого не значить?Вона переводить погляд на мене й відступає вбік, щоб Кіра — здається, її звати Кіра — могла швидко вибігти з кімнати. Тепер нас лише двоє. Я не можу прочитати, що в її очах. Злість? Відраза?І лише тепер я помічаю, що вона дивно одягнена. На ній тренч і підбори.Ні.Чому сьогодні? Я кілька разів натякав, що був би щасливий, якби вона приїхала до мене — як у кіно, в плащі та білизні.— Вибач, — кажу я і стаю на коліна.Зміна в її очах убиває мене без жодного звуку. Годину тому я хотів, щоб там було більше пристрасті — як у тієї… Тепер я хочу, щоб там було хоча б трохи тепла.Вона все ще мовчить. Потім розв’язує пояс тренча, і я бачу — її тонке, бездоганне тіло в червоній білизні з тонкими ремінцями. У штанях — зрадлива реакція тіла. Я не витримую:— Скажи хоч щось… — прошу я, сидячи на підлозі, відчуваючи себе нікчемним.Вона хитає головою й просто йде.Я стукаю кулаком по підлозі. Хапаю речі й біжу за нею. Але вона прослизає в ліфт — до Кіри — і я зупиняюся. Біжу сходами. Не встигаю. Вона на парковці. Я вибігаю — авто вже поїхало.— Підвезти? — зухвало питає Кіра.
#я_читаю Сара Пеннер, «Зникнення аптекарки»Лондон XVIII століття й Лондон у наші дні. Дві історії, що в’ються отруйними парами від минулого до сьогодення. Дві жінки, яких зрадили, але їхні дії — зовсім різні й водночас дивно схожі.Одна — аптекарка, яка допомагає виключно жінкам і виключно у справах убивства. Її мистецтво створювати отрути вражає витонченістю, продуманістю та секретністю. Вона не просто змішує інгредієнти — вона відновлює справедливість у світі, де жінкам її ніхто не гарантує.Інша — сучасна жінка, яка колись відклала свої амбіції й мрії, обравши шлюб. А отримавши зраду, змушена подивитися на себе і своє життя по-новому. Її історія про повернення до себе.Мені дуже сподобалося це переплетення доль — жіноча лють, біль, пошук сили. У книзі є моменти, які могли б змусити заплакати або відчути, як серце гупає у скронях. Є сцени, що здатні боляче зачепити.Але мені трохи не вистачило напруги. Здавалося, що авторка в якийсь момент нас пожаліла й не докрутила переживання до краю.Можливо, це на краще, бо після слова «Кінець» нічого не розбивається всередині. Залишається лише післясмак — тихий та трохи гіркий.
TGLIST.COM.UA
