Я_тут_пишу | Сьогодні поділюся з вами ще одним текстом, який я написала в рамках пр...

Сьогодні поділюся з вами ще одним текстом, який я написала в рамках пристрасних вправ.Подружня зрадаЯ був уже майже на піку. Ще кілька хвилин швидких рухів — і мене накриє полегшення. Вона тихенько стогнала, але в безлюдному офісі навіть ці звуки були гучними. Це додавало ще більше адреналіну. Усі ці дні я спостерігав за її затісним одягом на пухких формах. Захват у її очах, її визнання мене.О так, як же я хочу нарешті дійти до кінця. Її тіло притиснуте до мого столу. Мені не дуже хочеться дивитися на її обличчя чи цілуватися з нею. Я просто хочу бути з кимось іншим. Я тримаю її за сідниці, її спідниця піднята, трусики спущені на ноги. І мені це подобається. Дуже.Ми не розмовляємо — лише наші тіла рухаються в вечірньому світлі міста. Я роблю останній рух — і двері відчиняються. Та я вже не можу зупинитися, очі заплющені, мене накриває хвиля, і вона скрикує разом зі мною. Я знаю, що вона лише підігрує. Та байдуже.А потім у мене зникає здатність говорити й рухатися. У дверях стоїть вона. Моя дружина. Вона мовчки дивиться на мене й на неї. Я інстинктивно піднімаю руки вгору, ніби це може допомогти. На мені досі презерватив. Я опускаю погляд, вона теж.— Люба, — кажу я, поспіхом стягуючи його й не знаючи, куди подіти. Рука завмирає в повітрі. Я кидаю його вбік — і цей рух здається найганебнішим за весь вечір.Намагаюся застебнути штани, але руки тремтять і блискавка заїдає. Раз, другий. Нарешті піддається.Та її очі спрямовані не на мене — на мою партнерку. Пухка блондинка поспіхом запахує блузку, ніяк не може влучити в рукав. Опускає спідницю, натягує білизну.Скажи щось, благаю я подумки ту, з якою прожив п'ять років. Зникни, прошу ту, що змусила мене зрадити. Буквально змусила. Я чую, як жалюгідно це звучить навіть у моїй голові. Усвідомлення накриває мене крижаною хвилею. Я роблю крок до дружини.— Кохана.І всі слова здаються безсилими. Що я можу сказати? Я не хотів? Це не те, що ти подумала? Це нічого не значить?Вона переводить погляд на мене й відступає вбік, щоб Кіра — здається, її звати Кіра — могла швидко вибігти з кімнати. Тепер нас лише двоє. Я не можу прочитати, що в її очах. Злість? Відраза?І лише тепер я помічаю, що вона дивно одягнена. На ній тренч і підбори.Ні.Чому сьогодні? Я кілька разів натякав, що був би щасливий, якби вона приїхала до мене — як у кіно, в плащі та білизні.— Вибач, — кажу я і стаю на коліна.Зміна в її очах убиває мене без жодного звуку. Годину тому я хотів, щоб там було більше пристрасті — як у тієї… Тепер я хочу, щоб там було хоча б трохи тепла.Вона все ще мовчить. Потім розв’язує пояс тренча, і я бачу — її тонке, бездоганне тіло в червоній білизні з тонкими ремінцями. У штанях — зрадлива реакція тіла. Я не витримую:— Скажи хоч щось… — прошу я, сидячи на підлозі, відчуваючи себе нікчемним.Вона хитає головою й просто йде.Я стукаю кулаком по підлозі. Хапаю речі й біжу за нею. Але вона прослизає в ліфт — до Кіри — і я зупиняюся. Біжу сходами. Не встигаю. Вона на парковці. Я вибігаю — авто вже поїхало.— Підвезти? — зухвало питає Кіра.