Я_тут_пишу | я_пишу💭Пам’ятаєте, майже рік тому я опублікувала тут першу замальовку ...

#я_пишу💭Пам’ятаєте, майже рік тому я опублікувала тут першу замальовку про драконів і їхніх технічних ворогів?Так от, ця несмілива на початках історія захопила мене настільки, що я завершила її — і, здається, вийшов справжній роман.Зараз у ньому 9 розділів і 324 тисячі символів — і це лише перша чорнетка! У мене вже понад десять заміток для правок, тож світ продовжує рости й наповнюватися.Поки мій перший роман іще шукає свого видавця, я не збираюся сидіти склавши руки.Сьогодні хочу поділитися з вами маленьким фрагментом, який особливо мені близький:Переборовши першу хвилю паніки, я наклав на її шию пов’язку, як міг тугіше. Потім підхопив Лівію на руки, притиснувши її голову до свого плеча. Поклав ліхтар під її зігнуту руку, аби не впустити, і рушив вперед — у невідомий коридор цього вогкого, задушливого підземелля.Я не наважився піднятися сходами — був майже впевнений, що драги патрулюють усі верхні рівні. Але маршрут, який я обрав натомість, не мав жодної логіки. Якби я тільки встиг запитати у Лівії — куди йти, як вийти, що вона пам’ятає? Треба було зробити це до того, як я вирвав із неї цю штуку.— Все буде добре, люба, я з тобою. Я тепер тебе нікому не віддам, — шепотів я їй знову й знову, наче заклинання. Але зрештою зрозумів: ці слова не для неї. Вони — для мене. Щоб не зламатися, не втратити залишки надії. Її рівне дихання ще було, але вона залишалась непритомною, наче за межею сну й життя.Її тіло ставало дедалі важчим. З легкої ноші воно перетворювалося на камінь. Голова розривалася тупим болем, кожен пульс під час підйому коридором вгору був наче вибух. Після одного з таких підйомів я не витримав і опустився на коліна, намагаючись не впустити Лівію. Серце шалено калатало. Я розумів, що часу обмаль, але сили покидали мене швидше, ніж я міг змиритися.Тунель ставав усе вужчим. Щоб пройти, я закинув Лівію на плече, немов дитину, й пригнувся. Ми йшли майже навпомацки. Ліхтар блимав і не давав майже нічого — лише натяки на стіни, що дихали вогкістю. Я постійно перевіряв, чи не вдарив її головою, чи вона все ще дихає.Мокрий від поту й конденсату, я знову сів, витягнув її з-під руки й поклав біля себе. Провів долонею по її щоках, волоссям, губами торкнувся чола. Вона була гаряча, та все одно мовчала. Я шепотів її ім’я, просив прокинутись. Але вона не відповідала. Темрява довкола ставала все густішою, наче світ зникав разом з її свідомістю.І раптом… холод. Обличчя обдало різким подихом повітря, сухим і справжнім. Я завмер. Це був протяг. Я впізнав його на інстинктивному рівні — десь попереду має бути щілина, вихід, порятунок.