З чернеток другої частини. #бог_швидкої_смерті — Тоді Вітер-бор зробив крок назустріч тому воїнству, — мовив Джураш. — Так казали. Зробив крок і прикрив своїх товаришів від стріл однією рукою. А другою підняв виламаний з землі дуб. Його корені відкинули на землю страхітливі тіні, наче змії виповзли з землі і готуються до нападу.— Вітер-бор — це що, наш Боривітер? — спитав Любомир.— Він звідси, так, — покивав Джураш. — То розповідати? — Ага, —озвалася Рута. — І що, він…він виламав дуб з корінням?— І так і пішов до бою беззброїний, лише із деревом у руках, — підтвердив Джураш. — Без сорочки, без щита, без шолома, пішки він наводив такий жах, що коні бісилися і втікали світ за очі, а лучники не могли натягнути тятиву. І Аттіла наказав йому…наказав йому відкрити ворота, і тоді Вітер-бор відкрив їх, і взяв ворота як щит, а дуб як палицю. Тоді наші так побігли, так вдарили, що розкололи ту фортецю, як горіх, отак вона лежала повивертана, і каміння кричало про милосердя. А коли ділили здобич, то Вітер-бор узяв чарівний ріг, що викликає вітер, і п’ятнадцять молодих дівчат. І пішов собі у ліси, хоч обіцяли йому багато інших скарбів.Зима вийняв сопілку і заграв. Хотів би він знати, чи викликає вона вітер.— То що, Зимо, де п’ятнадцять молодих дівчат ховаєте? — Деян штовхнув його у бік.— Ніде, — буркнув Зима. — Це про когось іншого казка.— Так от чому ти сюди втік, — сказала Рута, ламаючи патичок у руках. — Бо про це місце є казки.— Ну, — мовив Джураш, — Хіба б ти не пішов у край казкових велетнів, якщо б тобі треба було заховатись від могутнього ворога?— Не знаю, — Зима із сумом сховав сопілку. — Чим той казковий велетень мав допомогти тобі?— Та я не просив ні про яку допомогу, — відповів Джураш. — Оце ще. Я сам собі ради даю. Мій прадід степовим вовком перекидався. Але хто б мене тут шукав? Полонені казали, що люди зникають тут, ну і далі живуть. Я теж схотів.
Привіт, друзі!Сімнадцята зустріч книжкового клубу «Мовити» відбудеться онлайн 26 липня (субота) об 11:00.У липні читаємо «Перехід» Юлії Баткіліної — роман про сучасних українців, які, кожен по-своєму, постають перед певною межею — моментом, коли потрібно визначитися й подумати, куди рухатися далі: щодо стосунків, політичної позиції, свободи і врешті — мови.«…це той аспект деколонізації, якого досі українська література не знала — ні в класиків «Розстріляного Відродження», ні навіть у культурно ближчих до нас «шістдесятників».Такі книжки треба читати. Про них треба сперечатись. На них треба покликатися в політичних дискусіях», — так каже про «Перехід» Оксана Забужко.Отож ми й читатимемо, міркуватимемо, сперечатимемось — і все це за участі авторки! Юлія Баткіліна долучиться до нашого обговорення, тож готуйте запитання й спостереження.А ще маємо для учасників нашого клубу приємний бонус від видавництва «Комора»: за промокодом movyty ви, любі читачі й читачки, маєте знижку 25% на книжку «Перехід»!Промокод діятиме на сайті komorabooks.com до 26.07 включно.Покликання на Zoom вже додали у календар: https://calendar.app.google/MWeT7u6UAxozBbRNAЗберігайте й до своїх календариків! Почуємось 💜
У такі ночі вбивають богів, закопують попід берег, щоб більше нічого не боятися, нікому не молитися, могти все. Потім під це підведуть якесь правдиве обгрунтування. Бога нема, той, що є – не ваш, а якщо є і ваш, то це було вчора і взагалі екстремізм чистої води, нечистої води, стоячої води, забороніть їм це.Мені здається, в цю ніч я роблю на банальніші в світі речі. Несу у серці пригорщі стиглої шовковиці. Серце чорне, мов язик від ягід, мов думки від цієї ночі.Як утримати в собі бодай клапоть червоного полум’я, віри як не в краще, то принаймні у те, що все було не даремно.А якщо й не мати анітрохи віри, то все одно йти, плисти, гребти далі, з серцем, повним шовковиць, зі світом, осиротілим без богів, з усесвітом, що мовчить і кудись провалюється.В такі ночі ніщо не врятує від самих себе. Ані зірки, ані алкоголь, ані сни, бо сну немає.І ось що я думаю: якщо в мені проростає образ нового сенсу, мов насіння, з якого убиті боги проклюнуться знову, чи це не може замінити серцю, пофарбованому шовковицею в цілковито чорне – віру, надію, трохи червоного полум’я і сподівання, що все це було не даремно, якщо кожна кинута у безвість пісня все-таки, попри все, повертається.Хай навіть не так, не туди, не тоді, як нам би хотілося. Хай навіть ми цього у повній мірі так і не застаємо.
Я заплющую очі і уявляю, як відкривають вцілілі ятки з черешнею після нічного нальоту. Кажуть, як хочеться спати, скільки ще випити кави, та щоб ви на тому світі так спали, як ми на цьому спимо.Всю ніч кляті недолюдки полювали на обійстя моїх друзів, квартири, дитячі садочки, кав’ярні і непокірну ятку з черешнею, яка відмовилася здаватись. Що то за черешня була, дорога і бажана. Солодка, як пісня, яку вони хотіли би задушити, яку ми співаємо дітям, яку носять у собі навіть ті, хто позбавлений музичного слуху. Вони хотіли би знищити цю пісню, розтоптати черешні, надіслати дірявий пластиковий лоток додому своїй самиці, хай бачить, який у неї добитчик. Вони хотіли би заборонити людям співати. Але вийшло у них, як завжди, що вийшло.Я чула крізь ніч, як вони полюють на ятку з черешнею, на ненависний воєнний об’єкт, який посмів кинути їм виклик. Вони навмання розстрілювали літо, соковите і яскраве, живе, і тому вразливе. Вони хотіли б заборонити літо, бо влітку люди багато мріють, а мрію не можна надіслати своїй самиці, здерши її з мертвого тіла.Відкривають ятки з черешнею, бо русский военный корабль, иди нахуй, бо черешня продаватиметься тут до самого краю найчорнішого апокаліпсису, і ці люди її купуватимуть. Бо пісні співають навіть у надрах найглибшого пекла, прикидаючи, де тут насадити черешень, як тут мовчки триматись за руки, уже не бажаючи бачити поруч цих придурків, все ще бажаючи знати, як вони, захриплим горлом, безсонням і болем, життям, що вмирає лише коли вмирає повністю.Я чую тихі співи, незнищенні і водночас до болю смертні, ті, що після кожного придушення вертаються, як незнищенний черешневий бумеранг, що облітає далекий вирій і знову тут. Їх і вишневі сади на підході. Звідки це, я ж у школі навчалась російською.
Я думаю, що небо схоже на щит, на який його поклали.Я свідома того, що насправді небо - не щит, а небо.Я в курсі, що щит – це символ, але у просторі міфа є що хочеш.Я знаю, що “на щиті” – це просто букви на білому аркуші, що герої вмирають, що біль не мина ніколи. І все-таки небо схоже на щит, на який його поклали і прийшли вшанувати мертві, і живі, і ненароджені, і ріки, і зорі, і дороги, що він пройшов та вже не пройде.Я знаю, що краще бути живим, здоровим і багатим, народитися на іншій планеті, ніколи не робити цього вибору, просто виходити на берег моря і нікому не бажати зла. Він хотів би, він би точно хотів.І все-таки небо схоже на щит. На прапор над тим щитом. На щось, що сповнене останнього, найчеснішого сенсу.І все-таки, дивлячись у небо, я завжди згадуватиму. А імен все більшає. А вони линуть, як титри, у нескінченність золота і блакиті. І тільки тому фільм ще не закінчився. Мені здається, що він теж його дивиться, де б не був. І під поглядом з того ряду, знаєте, геть байдуже, чи шанує тебе хтось іще, чи любить, що скаже. За тебе віддали життя, за тебе, за тебе, за тебе теж. Бори цю темряву, допоки можеш, але тільки чесно. Небо схоже на щит. Воно завжди нагадує, чим завершуються легенди - і як по завершенні несамовито і вічно тривають. Ніхто не може спалити небо, конфіскувати небо, заборонити небо, хоч подекуди намагалися. Зокрема на цьому все і тримається. Ну так, я серйозно.
Порція вареників з картоплею у студентській їдальні коштувала одну гривню. Та гривні у мене тоді не було. Принаймні не щодня. Ох, як ми вижили, каже. А це покоління таке зманіжене.Та біса ви виживали, відповідає.Спали ночами, не боялися шуму сміттєвоза. Не проводжали на війну, захлинаючись провиною і липким страхом, мов мокротою. Не чекали з війни, каже. Не хотіли уже нарешті загинути, щоб якось з війни повернутися. У вас просто не було гривні, а потім ви заробили, хіба ні?А потім ми заробили, і ось ми тут, каже, чекаємо, боїмося, не маємо більше сил. Ось я. Спина, очі, хронічний стрес, бути мамою сина нині – не подумай, я ним пишаюся, але. Я не можу цього бачити, мені серце хапає. Здається, я народилась на світ одразу старою, бо не може ж бути правдою оте все життя до війни. Не може бути парків, лотків на ринку, чобітків з дермантину, що завжди протікали, передвиборчих перегонів, обмінних пунктів, дитячих лікарень, пропахлих суцільним батьківським неврозом – і аби над усім цим не літала крилата смерть, що найчастіше приходить вночі. Як я могла бігати на побачення, народжувати дітей, закривати борги, подавати на розлучення – і не думати, що це може бути останній день, тому треба ухвалювати зважені рішення і ні з ким не сваритися. Це була якась інша я. Тому я народилася оцією жінкою за, що прокинулася від вибухів і накрила собою кота, а кіт не зрозумів цього номеру. А ти, чуєш, іще молода, хоча тобі зараз, мабуть, так уже не здається.Два келихи, сповнені втоми і люті по вінця. Літо - довгий шинквас медового кольору, з якого дбайливо змітають бите скло, битий камінь, наші сльози і наші прокльони. В цьому барі завжди наливають непередбачуване. Відділення Нової пошти ось-ось відкриється, якщо тільки не буде повітряної тривоги. #темрявавмені
«У нас підписаний меморандум з ЮНЕСКО про накриття будівлі тимчасовим дахом. Готується договір, але ЮНЕСКО застерігають і нас, і себе, побоюються везти підрядника через те, що активізувалися бойові дії у громаді. ...», — розповіла Суспільному директорка музею Сковороди Наталія Мицай**Там, куди ЮНЕСКО побоюється везти підрядників, бо ж бойові дії, двоє п’ють собі каву. І не тільки там, де музей без даху. Усюди по всій країні встає сонце, і ти, і я, і вони п’ємо каву, поки є кава, є життя, є сили. Емальований кухлик, надщерблений, мов цей світ, старий і жовтуватий, молоко своє, не подумайте, чашка тріснута, але ще міцненька, золотий обідок, клейонка з лапатими трояндами, мельхіорова ложечка, брехливий Шарик, ранок непоганий, якби не все це. Скільки років уже ранки непогані, аби не все це? Хрущі прилетять, почнеться спека й задуха, городи, собаки, закрутки, розпечена кухня, якщо пощастить, і у тебе є кухня і дах над нею. Вони лагодять дахи, розбиті ворогами.Вони стуляють докупи сни, пошматовані дронами.Вони саджають картоплю або не саджають картоплю, грець із нею.Вони купують каву. Вони йдуть на автобус, щоб не спізнитись по каву, ложечку, залік, посилку на Новій пошті, поки ще є Нова пошта, а вона, ми знаємо, тримається до останнього і першою приганяє свої фури туди, куди ЮНЕСКО побоюється везти підрядників, бо ж бойові дії. Живуть, поки живі. Внутрішньо плачуть. Жартують так чорно, що ЮНЕСКО побоюється внести ці жарти в списки світового спадку, і знов-таки боїться везти підрядника, бо ж… До біса ідіть, ось чому.Куди я поїду, куди я піду, що я знайду собі там, на Чумацькім шляху, коли світ трісне навпіл, а я знову випливу? Я ж знову – випливу, якщо не втону, я ж знову – знайду собі якийсь кухлик до кави, привід для сварки, дрібку останнього цукру, донат на ППО, яке спиняє кінець світу, але не всюди, бо можуть впасти уламки.Боже, якщо ти бачиш наш всесвіт, наш музей без даху, світову спільноту, яка ловила нас і не спіймала, будь ласка, дай нам ще трохи встояти. А там буде видно.
Тоді казали: “У нього, у неї, у них не було таланту.Здавалося на початку, знаєте, коли ми всі подаємо надії.А тоді виявилося, що ані крапельки. І тоді покотилося під укіс, ну а що ви думали”.Гашені марки стають дорожчими.Гашені люди – ой, та що з нього взяти, любі мої. Там подавались надії, а таланту не виявилось.Ми стояли напівколом у напівтемряві, юні придурки, сповнені своїх підліткових закоханостей, надій і забобонів. Якщо він відвернувся – то кохає, але соромиться, якщо він штовхається, ти йому подобаєшся, якщо він каже, що кохає, він щось замислив, якщо потерти сорочкою кам’яну кулю і закликати шару – сесія в кишені, але ми ще не знаємо, що таке сесія, хіба з анекдотів.Ми стояли і відчували крижаний холод оцього – у нього не виявилося таланту. Здавалося спочатку, а тоді ні – здалося.Скажіть, моєму хлопчикові варто писати?Скажіть, моїй дівчинці варто писати?Скажіть, чи треба продовжувати?Зізнайтеся собі, може, це просто не ваше?Можете не писати – не пишіть. Це ж так просто.Не малюйте. Не танцюйте. Не дихайте. Може, дихати – це просто не ваше.За межами кола, в якому ще не ясно, чи є у когось із нас талант – широкий світ, у який йдуть і зникають. Там, де ти не писатимеш, бо це просто не твоє. Там, де над тобою уже винесено вирок. Голос, який нашіптує тобі в найсумніші хвилини, не зникне. Просто тобі стане соромно відгукуватись. Ти ж, виявляється, не з талантом, а просто так. Руки свербітимуть, але відірви собі руки, зв’яжи уривком простирадла, уривком тексту, мотузкою з кропиви. І мимоволі хотілося зазирнути у ту прохолодну безодню - як там живуть чи вмирають?Запам’ятайте, головне - тяжка невсипима праця, а талант – це тільки один відсоток успіху, абсолютно незаслуженого, бо ти просто взяв дупою, а таланту у тебе немає, бо ти просто розкручена нікчема, а таланту у тебе немає, бо це взагалі не мистецтво, ти просто надто довбень, щоб це відчути, і нарешті бо ми всі знаємо, з ким ти спиш, навіть якщо ти не спиш із ним.Ви не будете нас засуджувати, якщо після всього цього ми трохи наллємо.
Я ще думала написати довгий допис про, так би мовити, історію цієї історії (бо вона шукала мене більше десяти років, дуже тихо підкрадаючись - і знайшла), але це трохи згодом, час для цієї байки прийде. Поки що я коротенько: Видавництво "Ранок" уже розмістило анонс, цього року готується книга, над якою я внутрішньо волала від легкості тексту і складності підготовки з серпня 2023 року. У цього тексту дуже багато натхненників і помічників, і не всіх з них я можу назвати. Drago, який шукав мені валяння шерсті і перекривання стріх, фоткав експонати в музеях, радив, як пофарбувати тканину, обговорював маршрути угону худоби, ділився досвідом реконструкції і підтримував, не дасть збрехати. Або Інна Ковалишена, без якої брейншторми до цієї книги і питання науковим консультантам вмерли б, не народившись, певно... Наукові консультанти, які слухали мої дурнуваті дилетантські питання. Або... я напишу багато розгорнутих подяк, бо в цій пригоді я ніяк не могла би бути сама, це -- перші.Отже, фентезійний світ, але це приблизно 5 століття нашої ери, приблизно Дніпро і Почайна, духи лісів та річок, боги та герої. Звичайний хлопчисько Зима гадки не має, що опинився в епіцентрі змагання за владу і першість між трьома братами-духами, синами річкової господині. Ну як не має..поки не опиняється в її річковій господі як гість і заручник. А його друзі Деян, Рута, Любомир і Лада йдуть на пошуки, бо "добрий чоловік все по волі ходить", і немає нічого дивного в тому, щоби пройти багато-багато стежок задля зниклого друга. Це -- лише початок їхньої дороги, дуже нелегкої: бути героєм легенди ніколи не просто і не зручно.В часи, коли старі казки були свіженькими мемами, ще і не таке траплялося - але дорослішання лишалося дорослішанням, і мені йдеться про нього, а ще про магію, дружбу і обіцянки, які не варто давати наосліп. Тут буде багато з казок, багато зі снів, і трохи води з Почайни. До останньої я ж торкнулася фізично - і це буде одна зі сторінок передісторії. Бо ніщо в цьому ланцюжку подій не було просто так.Це перша з серії книжок, тож я прямо зараз волаю над другим томом. Я так довго виступала по реалізму, що й сама почала забувати, як я люблю фентезі -- і хто зі мною не так давно знайомий, може, навіть і не знає. Ось.Авторка малюнку на обкладинці - Вікторія Ющенко.
У неї всередині – храм. Потемніле від часу, повне протягів склепіння монастиря, в якому давно всі померли. Ікони винесли, настоятелька поїхала з місією у краї, де отруйні змії і яскраві квіти, а можливо, яскраві змії і отруйні квіти – щось із цього її убило. Хрести познімали, коли боролися з релігією і не перемогли. Лавки винесли, коли просто все закінчилося. Вона дістає довгий широкий бич і б’є себе по плечах, і дивиться у віконце з вибитим вітражним склом, де немає більше очей святого.Їй здається, що якщо біль буде достатньо сильним, якщо страждання заповнить її вщерть, ця пустка розверзнеться, і всередину загляне творець усіх храмів і усіх пусток світу. Скаже: “Ти була чесна. Ти не жаліла себе. Ти не шукала собі винних. Твоя сорочка розірвана. Твоя спина в крові. Ти не можеш спати. Ти схопила запалення. Я благословляю тебе і дарую тобі право нарешті не страждати. Я покараю інших, хто не бичує себе, хто не прийняв своєї провини. Іди, дитя моє, ти прощенна, тепер це припиниться. Я не можу покарати тебе сильніше, ніж ти вже покарала себе сама. Ти молодець”.Щоразу, коли її душа закипає від несправедливості, коли її життя трощить божевільний вітер, коли помирають найближчі, коли рвуться по живому любові і покликання, їй хочеться взяти довгий бич з металевими кінчиками – і бити себе до смерті, так, наче в собі вона вбиватиме ворога, наклепника, убивцю, крадія, дітогубця, тих, до кого не дотягнешся. Ту себе, що плутає дати, ту себе, що не подужала, збрехала, зрадила, через яку кришиться світ. Проте десь іще далі за храм у її душі є місце – можливо, задній двір, що заріс навпіл отруйними та лікарськими рослинами, дурманом і полином, материнкою і шипшиною. Там щебечуть птахи. Там синє небо. Там сидить хтось лагідний і терпляче чекає, коли вона вийде до нього. Тоді він скаже, що це так ніколи не працювало. Вона боїться цієї миті, бо не певна, чи у нього є інша ідея, на що їй спертись тепер.
