І тоді розумієш, як же ти збіса скучила.Набридай мені, будь ласочка.Пали цигарки, вари каву, нарікай на щось.Зараз нічого хорошого не знімають, от були часи,знаєш, хто пробувався на цю роль? Але провалився.Коли-небудь ми виберемося в далеку подорож.Коли-небудь ми двитимемося на зорі і мерзнутимемо.Коли-небудь цей лічильник, скільки годин лишилося бути разом, варити каву, перетягувати ковдру, планувати покупки, піти все ж таки в те дурнувате кіно – зупиниться, і там лишиться тільки “доки смерть не розлучить вас”. Їм набридли ці плюшеві жопки і це всюдисуще кохання,нашо його комерціалізувати,нащо показувати всім, з ким ти спиш,тут же діти ходять.Дивляться, як хтось із милицею, у чомусь військовому, чомусь цивільному і чомусь позиченому обирає печиво, набирає номер, забирає повітря про запас.Лічильник стоїть на нулі, бо я так збіса скучила.Бо розлука - це життя.Нова нормальність, нова реальність, що єси на землі, на картах діпстейту, на шкірі, і плоті, і крові, побачити його ще раз дай нам сьогодні, або завтра, або колись, побачити і не вмерти.
Хтось рахує моїх загиблих.Перебирає пам’ятні речі.Біль мій, вивернутий зеленавим нутром на сонці, перебирає.Каже: “Я не знаю цих людей.Цього, як ти кажеш, що любив поезію.Цього, як ти кажеш, що готував смачнючі цинамонові коржики.Цю, як ти кажеш, що словами обіймала світ аж до далеких островів Пасхи, про які я теж не дуже маю певність, що вони є.Нікого з них.І тобі їх ліпше не знати.Це заважає ясно бачити велич творів Достоєвського,красу пітерських холодних вод,яких я теж не побачу ніколи, але маю певність, що вони є.Зґвалтування заборонене, пані, тільки тоді, коли зґвалтовані чогось для мене варті.Може, у нас були спільні друзі у соцмережах?Може, хтось із них отримував Оскара?Може, вони мені щось дарували?Ні? Шкода.Убивство дітей заборонене, пані, лише якщо це сертифіковані діти,правдивість існування яких доведене телеведучим, що я його знаю з дитинства.Решта можуть і потерпіти, якщо убивають їх поважні люди, присутні в культурі з мого дитинства”.“Нам все одно доведеться миритись, - каже, - ми маленькі люди.Не треба тут оце вивертати.Головне лишатись людьми.Читати “Злочин і кару”.Слухати класичну музику.Носити довгу спідницю.Про зґвалтування мовчати.Побої припудрювати.Ховати швидко.Не дивитися вгору.Бути успішним.Любити своїх рідних, поки їхні життя не зажадало котресь із поважних людей”.Він додає: “Треба прощати. Це десь було точно написано. А то ти гірша за них”.Він заварює швидкорозчинне прощення, воно відгонить болотом, штучним сиропом, обіцяно смак полуниці – насправді смак блювотиння. Прощення у нас таке.Любов у нас отака.Дружба між народами, різноманіття і велика література.У нас є ще віра, але прострочена, але це нічого. Зачекайте.У мене є лиш одна цеглина, щоб кинути в це криве дзеркало.У мене геть немає віри.Але що, окрім цеглини і “Йдіть до біса”, що можна тут відповісти,якщо ти ще не прострочений сам?
Не з першого разу складали англійську мову,або математику, або трудове виховання,вдивлялися у полуду оцю зимову,шкільна технічка цикорій собі заварювала.Історик приходив, солідний і бородатий,журнал відкривав, починав з середини списку.Казав, що найголовніше для нас – не дати,а пам’ятати: за всю історію людствалюдство жило у мирі всього три місяці,і цього часу достатньо, щоби повіситись,сховати в матрасі трохи чужої валюти,втекти світ за очі,може, підсидіти завуча,але розумієте, цього комариного пискуне вистачає, щоб народитися і померти,доживши при тому якихось притомних цифр,побудувати млина, вивчитися на медика,тим паче діждати онуків, такий вже цикл.Ніхто не хотів це слухати і складати.Зубрили дати.І забували дати. – Виходьте до дошки, що там Полтавська битва?Все з вами ясно, за що мені ці страждання.Казав, що історію треба дуже любити,як з варяг у греки, як із Мексики в Данію. – А ти не любиш навіть на вихід по булочку.Це не контрольна, це якийсь безкінечний саспенс.Тобі би варто подумати, про що ти турбуєшся,а то ще в бандерівці запишешся(записався).(Загинув)(Пропала на виїзді із Вовчанська)(Відповідала на всі “ну що ти?” мовчанкою)(Давно за кордоном) (І ще)(І ще за кордоном)(Поранені, але вимушені продовжувати)(Народжує. В цьому є безумовна надія) – Почекайте, дзвінок для учителя, не радійте.Він трошечки ватник, а ми всі трошечки довбні.На дошці рівняння, і всі в ньому невідомі.Плакати в підсобці іще не здалися цвілі:Лягайте ногами до вибуху, поки цілі.Історія розгортається, як судома.Якщо це кінець історії, він б’є, мов кінець бича.Будь ласка, сідайте. Нам це тепер вивчати.
“Що мені зробити, – питає, – аби тобі не боліло?”.Ми ладні на все, щоби чужий-свій-найближчий біль припинив тиснути на наш власний.Не переживай, все буде добре.Тримайся там.Думай про хороше.Що б там не було, хай там як, все тільки на краще, ти ще зустрінеш, ти ще народиш, ти ще танцюватимеш,вдар лихом об землю,бо я хочу тебе вдарити.Я хочу вдарити тебе,їх,цей світ, недосконалий і хворий,зробити що-небудь, щоб це припинилося.Це не припиняється.Люди – кришталеві сосуди із мовчзним задушеним криком,крихкі,прозорі,квапляться на роботу,бояться розбитися,тамують свої тріщини, що загрожують розірвати дзвінку оболонку і вихлюпнути нестерпне у всесвіт.Найважче у цьому – перестати ховатися.Найнестерпніше у цьому – знати, що ти нічого не можеш зробити, аби це припинилося.Найважче у цьому – спитати, що я можу зробити, аби твій біль триваві не знищив тебе, поки не настане полегшення.Знати, що, можливо, відповіді немає, але ти принаймні спробуєш.Я просто побуду тут,доки сідає сонце,доки триватиме ніч,доки крапля тепла, яку вдалося зберегти у кришталі зі здушеним болемпримножується, якщо розділити її із кимось.
Я – невидимка.Мені не дають слова на застіллях та у сварках,мене не питають, коли цей божевільний автобус, грюкаючи старим залізом, укотре повертає не туди –пам’ятаєте балони із написом “пропан”,ой, та не так це й важливо.Мої жарти лишають над світом тріскучу порожнечу, в якій – ані тіні сміху.Мені кажуть “як справи? А, ну так!” - і ніколи не зазирають у вічі, ніколи навіть не починають слухати.Але варто мені схибити,я сліпну від прожекторів,я глухну від динаміків,і всі мікрофони наставлені на мене,всі погляди свердлять в мені наскрізні діри, і крізь них видно запилюжені старі декорації: колодязь, хатинка, хмарочос зі скла і бетону, зореліт, грибочок для найменших, ой, він галюциногенний, 18+.І всі бачать, яка у мене всередині порожнеча,і всі бачать, яка стара і недоглянута сцена,і всі бачать, що в цьому театрі погоріломувсі нормальні люди давно вже звільнились.А я стою посеред цієї неочікуваної уваги, хрипнучи від паніки і холодного усвідомлення, що мене почули й побачили.І відчуваю, що крізь наскрізні дірки від людських поглядів потроху росте насіння,заховане в моєму невидимому всесвіті.Воно не питає у них, чи можна.Воно не бере своїх паростків назад, не вибачається.Воно пробиває старі декорації, запилюжені лаштунки, дошку, якою його квапливо накриває завгосп,цеглу,бетон,кристалічну ґратку діаманта.Пророщує мене в мені,щоб я нарешті проклюнулася.
“Ну і чим ви тепер відрізняєтесь від росіян?” – питає простір між окулярами і підборіддям.У вас видно лють, прикрийтеся,у вас видно біль - накиньте щось,тут ходять діти,як вам не соромно.Ви агресивні,ви не любите домовлятися,ви дивно реагуєте на звичайні речі,чому вас не можна чіпати руками?чому вам не можна читати Блока?вам не здається, що у двадцять першому столітті вже має бути соромно бачити такі застарілі кошмарні сни,де вас убивають,де всіх убивають, де будинки падають, складаючись, мов карткові,і вас веде безликий конвоїр крізь нескінченні коридори у темряві.Власне, тінь конвоїра, якого шляк трафив іще у тридцять дев’ятому, але до пекла його чомусь не беруть,та і хто тут оце все робитиме - оця контра?оті в кулярах?оті без окулярів?Ніхто, крім нього.Ви не любите росіян, і чим ви відрізняєтеся від них, я вас питаю,адже росіяни теж себе не люблять.Потрібні якісь таблетки,потрібна якась терапія, потрібне якесь пояснення, щоб мені не було так страшно в одному всесвіті з вашою ненавистю, болем, тугою, сумом, втратою, будинками, що склалися, мов карткові.Безлика тінь конвоїра з діркою у формі п’ятиконечної зірки поверх провалля, де мала бути голова,мовчки стоїть за спиною мовця.Вона не має жодних таблеток, терапії, ітуїтивного письма, малювання по точках карми, і тим паче не має жодних пояснень.Вона нікуди не поспішає.
Чи добре я пам’ятаю, що зі мною було?Дуже погано.Змішуються голоси, змазуються кольори веселок і привокзальних туалетів, викладених риготно-зеленими кахлями.Я плутаю дати.Я ніколи не запам’ятовую імена,доки сто разів не почую.Моя пам’ять – короткозорий юнак, що поправляє окуляри, коли бачить найкоханішу дівчину в світі, але не здогадується про це, бо не упізнав її на темних сходах.Може, усі праві, а я помиляюся?Насправді не любила.Не була щира.Підлаштовувалася під тренди.Шукала вигоди.Винна.Винна.Винна.Моя пам’ять – літній злочинець, що губить відмички, і безсилий проти викриття, коли би воно не сталося.Та варто мені заспокоїтись і зупинитися в тиші, біля відчиненого вікна, загубитися у міській колотнечі і довгих намистах фар, що відбиваються у вм’ятинах на мокрій дорозі,я згадую щось важливе.Ви не можете це оскаржити.Ніхто не може це оскаржити.Це – любов, яка ніжно веде мене, коли доля вже грубо тягне,іноді проти течії,іноді – проти мене самої вчора,почасти проти логіки, якою її уявляють нелогічні люди, що видаються собі логічними,завжди – проти відчаю.
Перстень Всевладдя, загублений під час евакуації,закотився під сходи. Там темно, ходять щурі, пищать, б’ються, народжують щуренят, вмирають.Потім щурі йдуть.Перстень Всевладдя лежить під сходамив руїнах районного будинку культури.Поруч – лише облізлий плакат “Фактори радіаційного ураження”, кілька разів трохи оновлений шкільною гуашшю. Інші речі на першому поверсі, на другому поверсі, згоріли у костюмерній – костюм Снігуроньки, костюм Мишки, костюм Ведмедика, костюм короля Ліра, якого так і не поставив завгосп, відставний актор, що в молодості грав прохідні ролі, а це мріяв – на пенсію. Акордеон, піаніно, залишки майстер-класу: валяння жабки з фетру, якщо пощастить, зеленого. Зарплатні відомості за пів століття.Усе зібрати в єдиний ланцюг,скувати своєю владою,один керує всіма,іди сюди, безсмертний і смертний,я дам тобі влади по мірці.Хочеш бути невидимим?Хочеш керувати стихіями?Хочеш жити вічно, хай тінню серед владних тіней?Хочеш знайти костюм короля Ліра, який тобі вже не потрібен, хоча його таки сшили?Хочеш дізнатися, скільки заробляв твій дід завгоспом пів століття тому?Та де ж ти, агов?Перстень Всевладдя, загублений під час евакуації,закотився під сходи. Гобіти несуть свій важкий вантаж туди, звідки наповзає темрява.Дерева, глибоко під корінням яких дрімає віковічне лихо, догоряють.Всім не до персня.Іноді мариться йому, що весь світ тепер як перстень Всевладдя.Що світ закотився під сходи.Щурі пішли, лампи розбито, газ перекрили.Гобіти знають, що треба зрештою кинути в Ородруїн, аби побачити світло.Шкода, що це не перстень,який закотився під сходи, на якому немає камінців,який важить у грамах.
Всім привіт. У мене тут одразу дві події, і в чудовій компанії.Завтра, 6 серпня, о 16:00 я буду в ефірі з Мандрівною бібліотекою з Луганська. У інстаграмі, @lugounb. Я виїжджала з малою лише одного разу, а вони евакуйовані двічі -- з Луганська і зі Старобільська, продовжують працювати і нести людям книжки та трохи розради. Будемо говорити про "Перехід", українську мову і любов, сподіваюся. Бо для чого все, якщо не задля любові.А 8 серпня -- вечір із Марко терен "Тим, хто почує". Чудова компанія, розкидана світом. 19:00 (за Києвом). Учасники: Євген Єльпітіфоров, Юлія Ілюха та Марко Терен. Ну і я.Організатор — Українські Мовні Кола🏠 Google Meet — покликання на подію буде надіслано на вашу електронну адресу після проходження реєстрації. Вхід — вільний, але всім учасникам буде запропоновано зробити добровільний донат будь-якого розміру на комплектуючі для мавіків.Реєстрація обовʼязкова за посиланням:https://forms.gle/RdpsFdgJVe2DFVvK9❗️Захід 14+❗️Моє вікно у навколишній світ відчинятиметься тут.
Оксана Забужко про «Перехід» Юлії Баткіліної:«Є в баткілінській метафорі «переходу» смак справжнього епосу, відгомін народних казок, де герой влізає коневі в одне вухо убогим невільником, а вилізає в друге – князенком у золотому жупані: всі її персонажі переходять не просто з російської на українську, а – до іншої версії себе, якщо не конче соціально благополучнішої, то однозначно – справжнішої, вільнішої, в кожного на свій лад: перехід на українську виявляється свого роду психотерапією власного "защемленого" життя. І ось це той аспект деколонізації, якого досі українська література не знала – ні в класиків «Розстріляного Відродження», ні навіть у культурно ближчих до нас «шістдесятників». Такі книжки треба читати. Про них треба сперечатись. На них треба покликатися в політичних дискусіях. Для цього на ТБ в культурних націй існують книжкові ток-шоу, і ще багато всяких майданчиків, яких у нас катма…Але це вже інша історія.»Повністю текст Оксани Забужко читайте на сторінці письменниці у фейсбуці.
