Немає сенсу говорити, можна мовчки пити чай, наче ти того чаю ніде більше не нап’єшся, що за пошесть, пити і пити. Ти помічав, як люди вдихають, коли прощаються? Наче повітря стає густішим і не таким зручним, коли ти знову вдягаєш піксель. Наче ми маємо просто зараз навчитися дихати по-іншому, тим методом, яким тепер заведено, а то ж ми дихали якось несучасно: повітрям кухні, де смажиться яєчня, повітрям кімнати, де нечутно засинає дитина і питає крізь сон “тату, а ти ще не їдеш?”, повітрям парку, де можна гуляти, повітрям поцілунків, якого завжди бракує. То нині розкіш, і ми це знаємо. Хто взагалі так дихає?Вдих-видих-після апокаліпсису мені завтра все одно роботу. Апокаліпсис завжди зі мною. З тобою. З нами. Повітря під корогвами інше.Повітря дороги інше.Повітря, яке скручує непередбачуваний велет війни, і розкручує, і розкручує, і вітер зриває життя із віт, і жодна матінка Бузиновий цвіт не проведе тебе таким садом, аби всіх їх повернути, хай навіть ціною чогось безцінного. І тож ми маємо вчитися дихати, старі й малі, повільно і обережно.Садиш кохання, як якусь божевільну витривалу рослину на березі цього апокаліпсису, що розколює нас знову і знову, розносить у простір, де легко можна загубитися, загубитися, загубити все і всіх, і нічого не лишиться. Дивишся, як вона росте.Вдих.Видих.Напишу, як доїду.Напиши, як доїдеш.У нас однаково немає іншого повітря.Є божевільна витривала рослина,майже непомітна у цій пітьмі.Але я знаю, яка вона.#темрявавмені
Досвітнє вогке тепло затопило стайні,Ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,І я не помру ніколи, бо так ведеться».Біла земля до могил промерзає – лютий.Диханням він зігріває її долоні.В їх поцілунку – темна п’янка отрута ,Та уві сні гонитвою марять коні.Все, що я хочу – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю.Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.Тільки триматиму небо і оборону».Його проводжає вона і стара фортецяТа колотнеча запльованого перону,Де продають воякам пироги з грибами,де малюків і старших долає спека.Що з нами буде? Що з нами було? Хіба миМожемо бути поряд і так далеко?Все, що я чую – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині. Все, що я знаю – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити – про тебе, отак віднині…Летять лелеки…
Оце я пишу тобі й почуваюсь бовдуром. Краще б напився і шкрябав собі не при тямі.У мені до тебе так багато страху, люті й любові,що я їх не стягую.Чуєш, уже не стягую?Здається, вже тільки мертві у цих руйновищах, весь світ зібрався розкластися і смердіти.Але він пише: "Ну що, як діти?".Вони співчутливо кивають, але я надто відверта,тут це не заведено, тут же нормальні люди.Я мала там померти, розумієш, мала померти,Що? Добре, серденько, коника намалюю.Я насправді не певна, що вижила, і не певна, що вижити мала право. Але вона просто мовчить на "як справи?".Зі мною нічого не сталося, просто довго стояли в черзі.Діти плакали, туман тягнувся до горла.Я не знаю, що мені муляє, що тепер так пече мені,зі мною нічого не сталося, нічого не сталося, ні-чо-го.Руки німіли, із них ледь не падали немовлята.Вона хрипить: "Мені ніколи розмовляти".Комусь із них бог зараз намазує бутер,Шкодує, що він всевишній і нічого не може забути, курить, мовчить і хоче кризову консультацію.Його питають, що сталося.Він запускає на звук стільцем.Він витримав усе, що не сказано було досі.Але не це.
Замітки на полях писання книжки #бог_швидкої_смерті #богшвидкоїсмерті (от я, блін, догралася з тегами), яка буде продовженням #уплавняхтрохитуману: у моїй п'ятірці героїв є дівчата, дві. У мене є старші жінки. Загалом ну, половина людства - жінки, мені дуже дивно їх у книжках не бачити. Але як знайти щоразу жіночий голос, жіночий напрямок і загалом жіночу частину історії? Найпростіше, чим дуже часто користуються, аби за героїнею було цікаво стежити - вона дуже особлива (така у мене є - богиня Почайни Почайна:)), або вона така сама, як хлопець, тільки дівчина (сильніша за інших дівчат, вольова, войовнича, має саме ті інтереси, які цінують чоловіки довкола, свій хлопець). А якщо ні? Як намалювати цю сторону життя, щоб це не було суто технічна праця, аби колеса світу крутилися? (Так, мене дуже вразило у "Тканині цивілізації", скільки годин прялі і ткалі треба було, аби флот вікінгів вирушив у набіг під вітрилами). От я дещо сьогодні знайшла. і тішуся шокапець. Лада - потенційна жриця, але їй бракує відчуття, що вона справді готова зробити для інших, а що її зламає, що легко і не шкода віддати, а що справді цінне, і пожертвувати таким скарбом можна лише тоді, коли справа того варта. Такі не доживають до справжньої мудрості, їх по дрібницях розсмикують. Здається, я допомогла їй зробити перший крок. А, до речі, скоро і в каналі її покажу.
Осінь - така пора, що пішов і гайки. Пані вона примхлива, бажає требу,кажуть, тоді заходь і бери, не гребуй,всіх, кому вже і стіни не помагають.Оно стоїть собі люта, її посунуть не пробуйі роздає брошури на розі:“Пробудися, шукай собі надію по змозі.Шукай свою віру, як спосіб не дати йобу”.А тоді вони вриваються, такі заклопотані, навіть краватки й потилиці,“В цьому кіні нічого не відбувається, а за що ми платили?Це шоу ніц не варте, одноманітні тортури і страти,і навіть не можна нічого конкретного обирати,а якщо у мене відраза до спалення на багатті?а якщо я люблю лише коли плачуть багаті,а якщо лише коли бідні, мені їх шкода?а я, можливо, бабусин комод продам,куплю квиток в Голівуд, а там все те саме:жодних новин, одноманітна смерть”.“Прикиньте, — каже, — а це вам не ресторан і не балаган.Це Нагльфар підходить до берега”.“Шукай свою віру, як спосіб не дати йобу, —написано в тій брошурі. —Шукай свою віру, а вам наче всім пороблено,шукай, та, кому пишу я?”.Ця осінь така вередлива, така безжальна,Пітьма її і густа, і така драглиста,така безнадія до самого падолиста,а потім, можливо, грудень і вийме жало.Каже: “Дякуй за все, що я тобі залишу, а потім рахуй видатки,Цей рейс, каже, не обладнаний парашутами, їх не дають задарма,просто було тобі народитися кимсь не таким приреченим,просто було тобі вчасно натиснути на збереження”, —а потім цілує кожного з нас та куди прийдеться,і каже: “Старого світу лишилось децл,а ти уже вмієш плавати в цій імлі,то на що тобі нарікати узагалі?Просто тримайся, себе і друга, не сходь на пси,Віру шукай свою, а знайдеш — неси.Панове, беріть брошури, благая звістка”.Сонце черлене пітьму розсуває вістрямсписа, який ніколи не заіржавіє.Крила пітьми розходяться дирижаблями.Йде Нагльфар, і курс його ліво по борту…“То що, — каже, — любі, чи ми іще поборсаємось?”#темрявавмені
Я думаю, що небо схоже на щит, на який його поклали.Я свідома того, що насправді небо - не щит, а небо.Я в курсі, що щит – це символ, але у просторі міфа є що хочеш.Я знаю, що “на щиті” – це просто букви на білому аркуші, що герої вмирають, що біль не мина ніколи. І все-таки небо схоже на щит, на який його поклали і прийшли вшанувати мертві, і живі, і ненароджені, і ріки, і зорі, і дороги, що він пройшов та вже не пройде.Я знаю, що краще бути живим, здоровим і багатим, народитися на іншій планеті, ніколи не робити цього вибору, просто виходити на берег моря і нікому не бажати зла. Він хотів би, він би точно хотів.І все-таки небо схоже на щит. На прапор над тим щитом. На щось, що сповнене останнього, найчеснішого сенсу.І все-таки, дивлячись у небо, я завжди згадуватиму. А імен все більшає. А вони линуть, як титри, у нескінченність золота і блакиті. І тільки тому фільм ще не закінчився. Мені здається, що він теж його дивиться, де б не був. І під поглядом з того ряду, знаєте, геть байдуже, чи шанує тебе хтось іще, чи любить, що скаже. За тебе віддали життя, за тебе, за тебе, за тебе теж. Бори цю темряву, допоки можеш, але тільки чесно. Небо схоже на щит. Воно завжди нагадує, чим завершуються легенди - і як по завершенні несамовито і вічно тривають. Ніхто не може спалити небо, конфіскувати небо, заборонити небо, хоч подекуди намагалися. Зокрема на цьому все і тримається. Ну так, я серйозно.
Коли ми думаємо про чари, на думку першими спадають чарівники, мудреці, волхви і відьми – хтось такий, що має до чарів доступ. Проте у широкому і жорстокому світі, сповненому всякої поторочі і всяких дружніх людині сил кожен щось та й міг, щось та й знав. Коваль, що роздуває вогонь і дістає залізо з темних боліт, бортник, що домовляється із бджолами, кожна жінка, що вміє умовити землю віддати врожай, кожен чоловік, що пахав ріллю і запліднював її – бо ж то хіба не чоловіча справа – запліднювати – кожен знав, що під тонкою плівкою яви мешкають дива та чудовиська. Краще знав чи гірше, глибше чи – по поверхні широкого плеса – та знав. Зима ж не просто про те відав – відчував, як ті дива та чудовиська ходять довкола і клубочаться, мов осінні хмари. Шульга був, від народження ближчий до тамтого світу, а ще й потрапив на цілих три прекрасних і страшних дні у гостину чи полон господині Почай-ріки, годувальниці їхньої. І подарований нею ніж наче ожив, заворушився живою річковою рибою за поясом, прихований під шарами кропив’яного і шерстяного одягу. Риба – то життя, ніж – то життя. Зимі майнуло слово «смерть», хоча він не був певний, що не марить чи не здається йому від того, що Грод неприємний, а від його вміння стріляти зараз, здавалося, залежить щось важливе. Аж ні… «смерть» чигала десь поруч, ходила десь поруч, носила свої важкі торби, сповнені отрути і солодкого меду навпіл. Зимі похолоднішали руки. #богшвидкоїсмерті
Так дивлюся на них крізь тьмяне скло немитого і пошкрябаного минулого часу.Жовті лампочки за вікнами,пластикові столи, потріскані при народженні,пластикові стаканчики,пластикові пакети,хтось перебирає струни гітари,хтось читає погані вірші,всі завтра гратимуть ельфів, орків, королів і блазнів,у всіх трохи гаплик із грошима,всі купували сорочки у секонді(і країна ельфів, орків, гобітів і драконів пахнутиме секонд хендом, димом, тушонкою з оптового ринку, лісом, дощем, кров’ю з чиєїсь роз’юшеної губи).Перейматимуться, хто кого кохав, хто кого не кохає більше, хто із ким посварився, і відтепер нікуди не запрошуйте нас разом.Пластикова свобода більше не сідати разом,вічно бути разом,вічно кохати,розлюбити і кинути,наступного року грати за напівкровок,купити нарешті нормальний намет,завести електронну поштову скриньку у світі, де є, уявіть собі, така обмежена кількість поштових скриньок,отримувати листи.Агов, кажу я пошепки, але всередині мене все кричить.Ти загинув іще в чотирнадцятому.Ти тоді ж став така кончена потороча.Ти дожив до сорока років, дайбо здоров’я і далі,але так і не зіграв Трандуїла.Дикі орди мало не затопили столицю,втікачі заполонили головні дороги,військо тримало усе, що могло утримати, і кожен упізнавав в цих рядах когось такого, за ким згасне сонце,від вигляду прапорів на тлі розірваного небосхилу стискалося в горлі,запрошення на похорон так почастішали, ніхто не повернувся з походу тим же, ким був,ніхто не дивився на колишніх своїх тими ж очима,ніхто не був сам для себе колишнім,не пийте з оцим, він у вас стрілятиме,не приймайте дарунків, вони отруєні.Хтось встає, щоб замовити ще, хтось співає пісню, на місці якої в моїй душі навіки залишилась вирва – там нічого немає, порожнеча, порожніша за порожнечу, темрява, темніша за коріння всесвіту, краще не знати вам, які там насправді водяться величезні і древні чудовиська.Протираю скло часу рукавом, і воно не стає прозорішим.Прикиньте, кричу я пошепки, це не казка була.І це і не казка, тому ніхто і не чує.
У кожному місті має бути своя легенда. Катакомби, в яких хтось заблукав іще з часів Другої світової, не їсть, не спить, не знає, в якій державі тепер опинився, мандрує катакомбами під унівеситетом, в метро чи десь на висілках, де печери лишили іще прийшлі вікінги чи святі. Часом бачить кошмари, часом перераховує уявні набої, бо справжні давно скінчилися, часом виходить на свіже повітря під зорями і марить речами, які були набагато смачніші в його дитинстві, а тепер хтозна, чи є ще на світі, якщо Друга світова пережила всіх своїх генералів (цього він теж не свідомий).А може, то була і не Друга, а просто якась там скіфська, птаха, миша, змія і п’ять стріл. Ось один цар ще звідтоді не може знайти виходу, а хто йому винен, що він не розуміє таких простих попереджень.У кожному місті є своя спалена школа, свій вокзал, у який прилетіло, свої меморіальні дошки, що волають про помсту, але того ніхто не чує, щоб не збожеволіти. У кожному місті мають бути короткі щасливі зустрічі, після яких іще більше болить, але тільки це й має значення, допоки Друга світова перетікає у Третю, а потім їх уже перестають нумерувати.У кожному місті має бути те, про що не говорять, що надає сил, навіть коли ти в це не віриш, що болить і лагодить зламане і болюче. Тоді байдуже, чи є у місті стіни, чи воно зараз існує у фізичному світі, де все не так, як має бути, де ніхто не розуміє жарту про птаху, змію і цю, як її, мишу.На землі має бути, наприклад, острів Зміїний, скинуті шкури, тонкі і прозорі на світло, отрута на кінчиках ікол, роздвоєні язики і рішучість. Все інше повені зносять, вони в цих місцях нереальні.І ось вирушають у темну дорогу своєї Незалежності. Мало хто в цю мить дивиться на годинник, і кажуть тільки ті речі, які ніхто не хоче бачити ані у підручнику, ані у своїх мемуарах, якщо пощастить їх написати. Лиш вічна земля під довгим небесним знаменом повільно розмотує пам’ять, пожбуривши в море свій острів Зміїний.
Зима почув, як Змій вагомо і водночас тихо пірнає назад у ріку. Він не бачив – але уявляв, як там, під водою, розвиваються темні кільця, і Змій одним поштовхом поринає у каламуть, у тіні, проти течії – сильне, велетенське, лускате тіло повелителя донного мороку і передсвітанкового берега. Зима замислився – на мить, перш ніж наважитися. У вранішній тиші ще тривав цей віддалений глухий плюскіт – звук протяжний і важкий, як падіння краплі води.Світ туманного ранку водночас примарний і дуже справдішній. Примарний – бо туман розмиває все, буває, витягнеш руку – і вона зникла, чи є там в тебе пальці ще. Справдішній – бо туман важко пахне вологою і очеретами, відчувається холодом на шкірі, переможно підступає до житла, робить звуки глухими, та й ця глухота – вагома, мов крок звіра.. В тумані легко загубитися, бо він спотворює все довкола. Та зараз, причаївшись біля поваленого під час позавчорашньої нічної бурі стовбура, Зима розумів, що туман рідшає. Вітром розвіє потроху, лишиться тільки в западинах, у ярках, у плавнях, в очеретах – шматками, схожими на скуйовджене біле хутро.#уплавняхтрохитуману
